Magnum Opus: Анна Єгорова

Єдине, що я можу сказати напевне про Анну Єгорову — це те, що вона знає, про що пише. І знає, про що писати, щоб це зачепило. А вже «як писати» Анна знає безперечно.

Втім, наскільки б розумною, плідною і талановитою ця дівчина не була, жодної зверхності за нею нема. Як і будь-яка людина, що багато пережила за цілком короткий вік, вона обережна у спілкуванні та легко вразлива, а проте відкрита до змін та нових людей.

Як поетеса Анна Єгорова почала формуватися ще раннім підлітком. Почасти зі щасливої випадковості, а більшою мірою з великого потенціалу вона потрапила на літературну студію «Перевесло», яка свого часу діяла на платформі Полтавського ліцею № 1 під уважним і чуйним керівництвом Тетяни Балагури. Прислухаючись до часом такої жорсткої критики, Анна швидко розкрила свій потенціал, виробила власний поетичний стиль і стала досить перспективною авторкою.

У вересні 2011 року разом із кількома ініціативними студентами дівчина створила літературний осередок «Magnum Opus». На ту мить це стало місцем (у найабстрактнішому сенсі), де такі ж, як вона, поети могли поділитися творчістю, почути з вуст сучасної інтелектуальної молоді конструктивну критику і якось розвиватися далі — разом чи й трохи відокремлено. «Magnum Opus» не мав жодної визначеної локації й існував там, де наразі знаходилися його учасники — явище, утворення, нехарактерне для Полтави. Однак з ініціатив та амбіцій Анни та інших учасників їх об’єднання виросло кількісно, якісно і продовжує набирати обертів.

Скажімо, не багатьом поетам випадає щаслива нагода читати вірші не просто з однієї сцени, а прямо-таки разом з братами Капрановими. На «Янгольському шабаші», що відбувався у Полтаві 20 березня 2013 року, Анна Єгорова мала уособлювати «янгольську» потенцію; проте молода поетка викликала просто полум’яні почуття у слухачів, та й у самих письменників-близнюків.

Не дивно, що менш як за півроку дівчину запросили читати на Літературну Країну Мрій — подію всеукраїнського значення, частину вельми відомої Країни Мрій, яку щороку проводить Олег Скрипка. Серед її учасників були сестри Тельнюк, Брати Капранови, Ірен Роздобудько, Ірена Карпа та Дара Корній, безліч сучасних молодих поетів та інших діячів української культури. Участь у події такого масштабу можна назвати знаковою для Анни Єгорової.

Цікаво, що творчий злет ніяк не вплинув на стосунки поетеси з друзями, однокурсниками, та й взагалі з людьми. Єдине, що змінюється — внутрішня сила цієї дівчини, її творчий потенціал. У Анни своєрідне, просте ставлення до світу, і воно не було інакшим вже досить довго. «Мій жартівливий девіз, — якось сказала вона у інтерв’ю, — все життя: „Хай так!“ „Хай так“, але не у тому сенсі, що хай іде, як хоче, а в тому, що я не бачу проблем, як справжніх проблем. Для мене це, справді, якісь нові випробування, які, я знаю, що я їх пройду. Тому „Хай так“ — хай все буде так, як є. І так — класно».

Важко знайти ще одну таку ж щиру у словах і діях людину. Одного разу Анна зізналася: «...немає такої речі, яка б не захоплювала [мене] у цьому житті. І мені приємно робити все, що мені буде до вподоби». У «Magnum Opus» про неї говорять ще й як про майстерного і справедливого критика. Анна скаже правду про будь-чию творчість, незалежно від ставлення до цієї людини. Вона не визнає влади авторитетів, лише владу слова, яким ці авторитети оперують.

Отож, «хай» у неї буде все «так».

...а як володіє словом сама Анна Єгорова, читайте далі.

Моє серце

Я читатиму трохи тихіше, ніж завжди,
Моє серце дещо надірване.
Моє серце — в’язень тортурної башти
З ровами й тісними прірвами.
Моє серце — троянда в літровій вазі:
Пелюстки опадають по колу.
І тільки запахи їх — прекрасні —
Підживлюють квітку кволу.
Часто кажуть живі: «моє серце знову розбили»,
Але визнати слід, що в цьому немає правди.
Бо розбити його тільки нам вистачає сили,
Наше серце хворіє лише через власні вади.
Як шуліка впиває у жертву
Загострені вбивствами пазурі,
Як дерева впивають у землю
Цупке від часУ коріння,
Так і ми своє серце жбурляємо, кришимо, гасимо,
Розриваємо ридма, а потім шукаємо винних.
Збережи своє серце
Обережно і дуже бережно
Збережи своє серце попри щоденний щем.
Збережи своє серце.
Може ти станеш донором
І тоді твоє серце стане в нагоді ще.

***

Захлиналася ніч, і поволі тебе захлинала,
Очі-яблука кислі дозріли між тісним гІллям.
За дверима чомусь тхнуло сіллю, мов за лиманом,
За дверима щезала пара твоя повільно.
Мить тому ти програла карту своєї масті,
Двері рипнули — так круп’є мішає колоду.
Твій валет усміхатися вміє, як кажуть, настіж,
Тільки ніч ця прийшла, ображена та холодна.
Дуже солоно тут, а по той бік дверей — неділя,
У цей день Бог спокійний — існує таке повір’я.
Він повернеться, так, твоє перше ім’я — надія,
Він уже повертається, чуєш, пахне повітрям.
Ще не зойкнув дзвінок, а струну ти вже надірвала,
Ще не встиг увійти — орденами лягла на шию.
То для нього цей вечір здався малим інтервалом,
То для тебе сьогодні сукню весільну шили.
Розуміла тепер, що наосліп не покидають,
Що навмисно обід навіть хитрі не пересолять.
Та коли ти очима спитала «А що, любий, далі?»,
Він усміхнено вдав, що просто забув парасолю.

***

А якщо чесно —
то дуже страшно
тепер рахувати дні
тож величезна
і неосяжна
моя молитва Тобі
Твої дарунки
мені щоденно
немов романтичне шоу
хоча безрука
хоча стражденна,
та щось Ти в мені знайшов.
Тепер прошу
Про дарунок останній
Точніше, його відсутність
НЕ ДОЗВОЛЬ ЦЕЙ ШУМ.
Ув іншому стані —
Просто від мене відсунься
Стільки невдач
Попереду. Видно ж!
Вчинки мої лихі.
Тільки пробач
Пробач мені вибач
Найгірший з моїх гріхів

Д.

Треба було їхати у Львів, або ж у Карпати.
А тепер доведеться довго себе підмовляти.
Ми обіцяли один одному не сумувати,
Але обидва знаємо, чого твої клятви варті.
Удень вітаюся з морем за голі його долоні,
А ввечері — без течії кидаюся в інші води.
І подібно до того, як я поглинаю у моря солі,
Ти поглинаєш мій біль і (як не дивно) даєш свободу.
Я одвикла від писаних фактів і інтернетів,
Це така радість — забути читати!
Коли питання тільки у тому, де ти,
А вся інформація — твої приспіви та серенади.
На сцені співати, а потім заснути на сцені...
І зранку тебе не чіпаючи зникнути нишком.
Я одвикла від спальної білизни та від постЕлі,
Але звикла до тебе поруч у ліжку.
Звикла навіть до поглядів негостинних,
Тих, які перебільшують вартість зради.
Я боюся тепер хіба що очей твого сина,
Вони ж бо твої, і зможуть мене впізнати...
Ти мені
На прощання казав із жалем
Про те, як я зранку зникала.
Тому ні,
я боюся лише, що одного разу
Ми все ж прокинемось разом.

Передмова: Катя КРОЛЕВСЬКА