28.08.2013 | 9:14

Persona grata: поет Олександр Пушко

Знайомий проект продовжить спілкуванння із молодим, але талановитим поетом

[Відео було видалено]

ВЕД.: Вітаю! В ефірі «Вашої хвилі» — спільний проект рідного радіо та Інтернет-видання «Полтавщина» — «Персона грата». Перед мікрофоном працює Дмитро Канюка. Серед гостей нашої програми — люди, апріорі, цікаві: педагоги, музиканти, лікарі, спортсмени. Всі, хто виділяється у цьому світі своєю неординарністю, талантом, позицією. Сьогодні знайомимося зі ще однією цікавою людиною — молодий, але уже відомий у колі літераторів поет, член літературного об’єднання «Полтавські джерела» при Обласній Організації Національної Спілки Письменників України Олександр Пушко. Вітаю!

Олександр Пушко Олександр Пушко

ПУШКО: Доброго дня!

ВЕД.: Олександре, коли готувався до нашої розмови, натрапив на одну статтю про Вас. У ній перераховувалися перемоги на різноманітних конкурсах. Думаю, озвучувати їх зараз немає сенсу. Їх дуже багато. Скільки Вам років?

ПУШКО: 20.

ВЕД.: Всього лише? Ви — студент?

ПУШКО: Всього лише 20. Так, я — студент Української медичної стоматологічної академії, 3-ій курс завершую лікувального факультету.

ВЕД.: Цікаво... Багато хто пише в школі вірші, але, мабуть, лише одиниці мають до цього справжній хист. Коли Ви відчули: те, що пишете, це — справді непогано? Що це не якісь там юнацькі забави, а дійсно серйозно?

ПУШКО: Ви знаєте, мабуть, вперше відчув класі приблизно в 10-ому, коли я зрозумів, що не можу зараз не написати певний текст. Звичайно, це були досить-таки примітивні тексти, початкові, але я зрозумів — це буде невід’ємною частиною мене і я обов’язково маю це написати. Відомі поети часто говорять, що «коли ти можеш писати — пиши, коли ти не можеш не писати — теж пиши». Тобто, обов’язково треба, коли відчуваєш таку потребу, сідати і спробувати себе в цій іпостасі. Для мене слово зараз важить дуже багато. Можна сказати, що я залюблений у слово. Я досить багато читаю і відчуваю потребу в слові, відчуваю потребу в літературі, відчуваю потребу в творчості.

ВЕД.: Ви згадали про те, що активний період творчості у Вас почався десь з класу 10-го — 11-го. В цей час діти, в основному, гуляють, їх тягне на дискотеки. В бібліотеку не хочуть заходити. Не те що писати вірші. Як ти себе: заставляв, можливо, не заставляв? Можливо, в тебе пріоритети були інші?

ПУШКО: Розумієте, в кожного свої пріоритети. Кожен бачить перед собою певну мету і вона досить індивідуальна. Кожен із нас — індивідуальний і кожен має розвивати те до чого прагне. Кожен із нас володіє певною екзестенційністю. І я зовсім не можу перечити того, що мої ровесники залюблені, скажімо так, в інші справи. А я залюблений в слово на той час був.

ВЕД.: Цікавим є сам механізм: ти зранку прокинувся і подумав «все, стану поетом» чи це вийшло якось по-іншому?

ПУШКО: Ні, це виходе абсолютно по-іншому. Спочатку просто (як зараз пам’ятаю) я був у селі. Розумію, що до мене приходять певні рядки, навіюються — це так цікаво було! Я розумів, що мені зараз треба ручку чи олівчик і я спробую занотувати ці рядки. Чесно кажучи, є автори, які тільки-но написали свій перший вірш (можливо, це був лише псевдовірш), але вони стають такими... показують свою, псевдогеніальність.

ВЕД.: «Я — поэт, зовусь Незнайка...

ПУШКО: ...от меня вам — балалайка!». В мене такого не було. Парадоксально: я написав перший вірш, а зараз, чесно кажучи, пам’ятаю тільки кілька рядочків звідти. І то так — дуже примітивно. Я його написав і поклав у шухлядку. Після того я його — не знаю, де він подівся. Мабуть, з іншими речами просто десь вилетів у мусорку. Дуже не люблю коли змушують писати. Буває таке, що, в школі треба написати вірш...

ВЕД.: ...до Дня вчителя.

ПУШКО: ... до всіх свят, що відбуваються. Я дуже проти цього. Ніколи, жодного вірша на замовлення ні в школі, ні в інституті не написав. Кожна людина, яка відчуває потребу в слові, в поезії — має писати тільки з власного бажання. Те, що вона відчуває, індивідуальне. Якщо сприйняття природи, то щоб це було метафорично, використовувались художні образи, палітра була. А не просто рядки банальні: про вчителя, школу, садок. Звичайно, можна оспівувати і село, і рідний край, але про це можна говорити небанальними словами і такими рядками, що це буде, дійсно, чудово.

ВЕД.: Олександре, пам’ятаєте, хто був Вашим першим критиком?

ПУШКО: Моїм першим літературним критиком виступила, як не дивно, голова Полтавської Обласної Організації Національної Спілки Письменників України Олена Гаран.

ВЕД.: Як так сталося?

ПУШКО: Мої твори (це була маленька добірочка перших текстів — буквально віршів 10) було надіслано (точно не пам’ятаю, приблизно у 8-ому чи 9-ому році) на обласний конкурс «Собори душ своїх бережіть». Після цього в мене відбулася зустріч із Оленою Гаран, яка є керівником студії «Полтавські джерела», до якої я пізніше ввійшов. І вона погодилася поговорити зі мною стосовно моєї поезії. Тобто, виступити першим літературним критиком. Я їй дуже вдячний за це. В усій моїй творчості вона мене підштовхує до правильного русла, ніколи не нав’язує своєї позиції. Жодного разу я не почув, щоб вона говорила: роби саме так. Вона каже: ти вибирай. Ти — автор, ти повинен зосередитись, сконцентрувати увагу, мислення і потім все це викласти з позиції творчості. А не просто якоїсь писанини, графоманії.

ВЕД.: Це професійна критика. А хто із твоїх родичів першим почув про твою творчість?

ПУШКО: А з моїх родичів уже почули пізніше. Мені дуже не хотілося їх нікому показувати. І я попросив класного керівника щоб ця добірочка була відправлена на конкурс. Вона погодилася. В школі ці всі починання підтримуються. І після цього вже, скажімо так...почалося.

ПУШКО: Ось тихою тінню підійде Святий Афанасій,
За вікнами знову заплаче сполохана злива.
Молитвою в жмені зіжмакана літня окраса,
І вітер за обрієм гладить скуйовджені гриви.
Так жовтень із неба збирає настояний трунок,
Танцює велично, та гострить затуплене вістря.
Дерева сп’янілі спивають останній дарунок —
Настоянку з хмелю, що вкаже на осінь в повітрі.
Всю воду всотає — нап’ється — і ступить на ґанок,
Напише туманом, аби їй дозволили сльози —
Вона тут не винна, вона лиш змальовує грози:
Наплаче картину насуплена осінь на ранок...

ВЕД.: На творчість будь-якої людини впливає не тільки оточення, здібності, але ще і, скажімо так: кумири. Якщо це музикант, то це — музика, яку він слухає, група або виконавці, якими він захоплюється. Якщо це художник — це теж можуть бути такі самі художники чи напрям у якому він себе уявляє. На Вашу думку, хто з поетів міг вплинути на Вашу творчість?

ПУШКО: Щодо кумирів, це дуже голосне слово. Я намагаюся по життю ніколи не створювати собі кумирів. Можу захоплюватися певною особистістю: письменником, художником, музикантом, композитором. Але намагаюся кумирів не створювати. Попри це, в поезії, наприклад, я можу виокремити людей, яких, дійсно, поважаю: як з точки зору їхньої біографії, так і з точки зору їхньої творчості. Це, звісно, геніальна Ліна Костенко, Микола Вінграновський (на жаль, він так рано від нас пішов). Можу виокремити кілька письменників-шістдесятників, якими я захоплююсь. Стосовно прози — можу виокремити Григора Тютюнника, його «Холодну м’яту» — велике зібрання творів. Я її перечитав «від корочки до корочки», як говорять, і дуже задоволений. Можливо, це навіть поезія в прозі, як часто літературні критики зазначають стосовно саме Григора Тютюнника. Із зарубіжних дуже люблю Германа Гессе, його «Степового вовка», «Гра в бісер». Поезія Йосипа Бродського (до речі, Й. Бродський — лауреат Нобелівської премії, якщо не помиляюся, 1987 р). Він говорив, що поезія — це не кращі слова в кращому порядку, це — найвища форма існування мови. Я з ним абсолютно погоджуюсь.

ВЕД.: Нещодавно світ побачила перша Ваша збірка, називається вона «Завтра». Якщо можна, кілька слів про неї: що увійшло до цієї збірки, чому обрали саме таку назву і як довго працювали над її створенням наповненням і виданням?

ПУШКО: Дійсно, наприкінці 2012 р., у видавництві «Дивосвіт» вийшла моя перша книга, як то кажуть, перша ластівка, книга поезії «Завтра». До неї увійшло 75 віршів, написані впродовж 2010-2012 рр. Збірка має 3 розділи. Поезія в основному медитативна, природи дуже багато. Як зазначала Віра Анатоліївна Мелешко, завідувачка кафедри літератури педагогічного університету Короленка, що «як не дивно, як не парадоксально, в цього юнака дуже мало, (якщо бути точним, 3-4) поезій про любов, а вся інша поезія — філософська, медитативна, сягає генетично родового рівня». Вона мене дуже розхвалила. Я їй говорю: Боже, Ви мене так хвалите! Будьте обережними, бо ще захвалите! Тобто, я їй дуже за це вдячний, але... вона дуже прихильно ставиться до цього.

Працював я над виданням приблизно місяців 5. Це із вже готовим друком. Редактором виступила вже згадувана Олена Гаран, вона ж написала передмову до цієї книжки. Післямову написала Леся Степовичка — голова Дніпропетровської обласної організації НСПУ до 2011 р. Зараз вона заслужений працівник культури України.

ВЕД.: А чому саме «Завтра»? Чому таку назву обрали? Тому що завтра буде ще одна?

ПУШКО: Можливо. Нещодавно розмовляв із Іваном Федоровичем Драчем і він, коли вперше побачив книжку, сказав: от бачите, цей молодий поет живе сьогодні, а дивиться в завтра. Не хочеться зупиняться на тому, що є сьогодні, хочеться продовжувати цю роботу, писати далі вірші. Взагалі багато планів, я не думаю, що варто їх всі відкривати.

ВЕД.: Видання навіть невеличкої книжечки — це доволі затратна річ, ми це прекрасно розуміємо. Вам хтось допомагав у виданні цієї першої збірки?

ПУШКО: Фінансова підтримка була від батьків, зокрема, від мого старшого брата. Він мені допоміг фінансово видати цю книжку. Підтримки сучасної книги немає навіть для маститих авторів, не те, що для початківців. Звичайно, є література кон’юнктурна, що пише для того, щоб вона продавалася, але я не вважаю це літературою.

ВЕД.: Який наклад у цієї збірки?

ПУШКО: Наклад цієї збірки 300 примірників.

ВЕД.: А чи можна її знайти хоча б в якійсь бібліотеці Полтави чи, Вашого рідного міста Зінькова?

ПУШКО: Можна знайти в обласній бібліотеці, магазинах.

Розійшлися шляхи
Залишивши осінні стигми
прощались діди
Як брати що уже не побачаться
Хоч зникають слова
Я ніколи нікому не плачуся
Та й у тебе в долонях
Чорнявий вечір стигне
Передбачу ходи
Де ніколи тебе не побачу
Тут дерева вікують
Побілені часом і присмерком
Ти по венах моїх
Вишиваєш червоним бісером
Я горнуся до тебе
Спиняючи кров гарячу
Чорна північ самотня
Й собою хвилини крутить
І не дивиться в очі
А тільки танцює з місяцем
Всі глибини твої
У в одному мені не вмістяться
До схід сонця
Зникає печаль і сходить рута

ВЕД.: Якщо взяти до уваги той факт, що поезія нині не користується такою популярністю, наявність оточення, що тебе розуміє — важливо. Колеги підтримують, надихають, а іноді — навіть ще й розважають. Яку роль у становленні Вашому відіграють літературні об’єднання?

ПУШКО: Я уже років 4-5 є членом літературного об-єднання «Полтавські джерела» при Полтавській обласній організації НСПУ. Для мене це, перш за все, живе спілкування. Коли обласна організація проводить семінари, творчі наради з залученням «Полтавських джерел», це — можливість поспілкуватися із колегами, ровесниками, із старшими людьми, своїми однодумцями. Вікового бар’єру, як такого, взагалі не існує. Кожен ділиться своїми враженнями стосовно літератури, зокрема, поезії, прози, художнього мистецтва. В нас може бути абсолютно різна тематика на об’єднаннях. Тому для мене об’єднання відіграє дуже важливу роль. Школа не в змозі дати такої освіти і наштовхнути на шлях самоосвіти.

ВЕД.: Для того, хто пише, думаю, обов’язковим є наявність аудиторії. Для музикантів — ті, хто будуть купувати диски, для радійників — це слухачі, для поетів — теж слухачі.

ПУШКО: Безумовно.

ВЕД.: Думаю, Ви погодитеся, що музикантові знайти аудиторію набагато легше. Як в цьому плані поетові? І яким чином шукаєте свою аудиторію? Можливо, влаштовуєте якісь читання?

ПУШКО: Читання влаштовуються, знову ж таки, на літературному об’єднанні. Це може бути презентація книги, може бути просто якась зустріч із молодими авторами. Обласна організація НСПУ влаштовує зустрічі із знаними полтавськими письменниками, дає можливість відкрити себе, поговорити і в тому числі зачитати власні поезії.

ВЕД.: Над чим працюєте зараз? Які плани маєте на найближче майбутнє?

ПУШКО: Як не парадоксально, 1 вересня — навчання. Воно там покаже. А стосовно творчості — я працюю над новою збіркою віршів: поки що написана приблизно третя її частина. Дасть Бог — подивимося. Можливо, членство у національній Спілці письменників, але це вже, скажемо, як воно повернеться.

ВЕД.: Бажаємо, щоб усі Ваші сміливі плани обов’язково збувалися, критики більше захоплювалися, а кількість читачів обов’язково збільшувалася.

ПУШКО: Дякую.

ВЕД.: Нагадаю: у сьогоднішньому випуску програми «Персона грата» ми спілкувалися з молодим поетом із Зінькова Олександром Пушком. Дякую, що завітали сьогодні.

ПУШКО: Дякую Вам.

ВЕД.: На завершення — для наших радіослухачів один із Ваших (найяскравіших, на Вашу думку) творів.

ПУШКО: Б’є в литаври вогонь у руках догорає свіча
І слова виростають вночі переплаканим зіллям
Жовте яблуко сонця знову мене стріча
Щоб утратити суть і лишитись навіки вільним
Сто шляхів у нікуди згубились в сузір’ї Ліри
Вже три лінії наші накреслені на долоні
Будуть злети і зойки буде віра й зневіра
Доки пройдеш усі круті лабіринти долі
колізеї душі очі на світлі мружать
Аби вгледіти нас і всю архаїчність простору
Я не можу мовчати ще багато сказати мушу
Доки кров закипає у венах моїх Апостолів

ВЕД.: Дякую. Перед мікрофоном для вас працював Дмитро Канюка. Слухайте радіо «Ваша хвиля», читайте інтернет-видання «Полтавщина». Почуємось!

Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

Persona grata
157