100-річчя заснування Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича: полтавський вимір

Осередок українського мистецького життя: створення, розкіт, ліквідація комуністичним режимом

Наприкінці січня 1921 року українську громадськість сколихнула трагічна звістка: «українського Моцарта» — відомого композитора, хорового диригента, громадського діяча, автора славнозвісного «Щедрика» Миколу Леонтовича у домі його батька застрелив невідомий, що напросився переночувати. Згодом з’ясувалося, що невідомий прибулець — співробітник Гайсинської ЧК Афанасій Гріщенко, і це було зумисне вбивство талановитого українського композитора органами ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією). 1 лютого 1921 року в Київському музично-драматичному інституті імені Микола Лисенка діячі культури, професори й студентство зібралися, щоб за християнським звичаєм відзначити 9 днів по вбивству чекістом-терористом композитора. Спорядили концерт з творів Леонтовича, виступили зі словами жалю й скорботи.

Тоді ж ухвалили створити Комітет пам’яті Миколи Леонтовича, передусім задля з’ясування обставин вбивства видатного митця. До складу Комітету увійшли композитори Кирило Стеценко, Яків Степовий, Григорій Верьовка, Борис Лятошинський, вчений, фольклорист,чоловік Лесі Українки Климент Квітка, видатний український поет, у той час ще й — хоровий диригент Павло Тичина, бандурист, письменник, актор і мистецтвознавець Гнат Хоткевич, хоровий диригент, перший керівник знаменитої капели «Думка» Нестор Городовенко, новатор театральної справи Лесь Курбас, відомий актор і театральний режисер Іван Садовський, президент Української академії мистецтв Микола Бурачек, історик української літератури Сергій Єфремов та чимало інших знакових діячів, а також рідня Миколи Леонтовича — батько, дружина та сестри як почесні члени. Юридичне затвердження Комітету тривало два місяці і в квітні 1921 року нарешті увінчалося відповідним дозволом владних органів. Головою обрали художника-символіста, поета і мистецтвознавця Юхима Михайліва. Про «...заснування Всеукраїнського комітету пам’яти покійного, з метою вшанування його пам’яти, видання його творів і сприяння розвиткові української музичної культури» йшлося у телеграмі, яку організатори Комітету надіслали батькові композитора.

Швидко Комітет зріс до 53 членів, з яких 45 — персональні члени, а 8 — творчі колективи. За рік митці влаштували в Києві масштабну акцію з відзначення роковин смерті композитора, провели прилюдні загальні збори, видали листівку-портрет митця роботи Бориса Реріха, перейменували Гімназіальну вулицю у вулицю імені Миколи Леонтовича (що біля Володимирського собору), дали близько 60 концертів.

26 лютого 1922 року в Харкові Колегія Головполітосвіти затвердила Положення про Комітет, перейменувала його в Музичне товариство імені Миколи Леонтовича і надала грошову субсидію. 1 квітня того ж року офіційно на зборах колективу в 50 чоловік було прийнято нову назву і Положення, переобрано правління та створено перші дві комісії — музичну і музейну. Товариство очолили Юхим Михайлів (голова), Олесь Чапківський (секретар), Пилип Козицький (заступник голови).

Першорядною метою Товариства було згуртування митців задля справи розвитку української національної музичної культури. Запрацювали секції: етнографічна, педагогічна, видавнича та техніко-будівнича, композиторська, хорова, перекладацька; зорганізувалися навчальні студії і школи, вокально-інструментальні квартети, були започатковані прилюдні музичні бесіди-«вівторки», на яких виступали провідні митці та вчені-мистецтвознавці, відбувалися концерти відомих виконавців. 1923 року справжньою подією став вихід журналу Товариства «Музика» під редакцією Миколи Грінченка. Про широку орієнтацію Товариства свідчило те, що 1926 року на його базі розпочала діяльність Асоціація сучасної музики (АСМ). Ще одним важливим напрямом роботи Товариства була постійна підтримка творчих зв’язків із діячами культури Західної України. Починаючи з 1923 року і до січня 1928 року (тобто, до останнього місяця існування Товариства) у Києві, а поодиноко — у Харкові й Одесі відбуваються «Галицькі музичні вечори», влаштовують вечори пам’яті Івана Франка, зустрічі з тамтешніми видатними діячами і композиторами Філаретом Колессою та Василем Барвінським. Через них передаються на захід ноти та книжки, що друкуються силами Товариства.

У час розквіту своєї діяльності Товариство імені Миколи Леонтовича об’єднувало понад 200 членів, мало філії у Полтаві, Харкові, Одесі, Житомирі, Вінниці, , Дніпропетровську, Миколаєві, Чернігові, Черкасах та інших містах. На весну 1927 року Товариство зареєструвало по республіці 1014 музичних організацій (347 селянських, 211 робітничих, 367 шкільних хорів, 82 оркестри, 7 професійних хорів). Прикметно, що більшість хорових колективів, зокрема і капели бандуристів, брали собі ім’я Леонтовича, чи Лисенка, що свідчило про авторитет цих митців у народних масах.

Піком визнання діяльності Товариства стали дві події 1927 року. Тоді саме членам Товариства, попри всі закиди у націоналізмі, доручили організувати українську експозицію на Міжнародній виставці у Франкфурті-на-Майні. Там було представлено майже чотири сотні експонатів (музичні інструменти, нотні видання, макети оперних постановок, програмки та афіші), виступали українські співаки. Але найвагомішим досягненням і визнанням творчого потенціалу композиторських сил Товариства стали підсумки всеукраїнського музичного конкурсу, коли ті здобули першу, другу і третю премії, в тому числі за Увертюру на українські теми та кантату «Слава Україні!».

Не дивно, що комуністичний сталінський режим вирішив ліквідувати цей осередок українського мистецького життя. На початку 1926 року група композиторів харківської філії демонстративно виступила з відкритим звинуваченням Товариства у проведенні «української націоналістичної лінії та відхиленні від завдань революційного пролетарського мистецтва». Вони створили Асоціацію революційних композиторів України — АРКУ, яка, на відміну від Асоціації сучасної музики, повинна була, за їх думкою, повністю замінити Товариство. У жовтні 1926 року президія Товариства переводиться до Харкова, під «невсипне око» Наркомосу. За цей рік не вийшов жоден номер журналу «Музика» — «кубла ворожих ідей». А в лютому 1928 року, піддавши діяльність Товариства нищівній критиці вже на урядовому рівні, його просто ліквідували й утворили ВУТОРМ — Всеукраїнське товариство революційних музикантів, «оскільки ім’я Леонтовича було визнане неактуальним для радянської доби».

Серед фундаторів Товариства постаті, життя яких пов’язане з Полтавщиною

Юхим Михайлів

Так, першим головою Товариства став Юхим Михайлів (1885 — 1935) — український художник, поет і мистецтвознавець, згодом репресований. У 1918 році Михайлів працював викладачем у Миргородському керамічному інституті. Від 1920 року — член мистецької ради Київської Художньої Академії, викладає в Київському вищому інституті народної освіти ім. Михайла Драгоманова (нині Київський університет). 1934 року Юхима Спиридоновича заарештували сталінські бузувіри за звинуваченням у «підготовці збройного повстання». Червоні кати заслали до Котласу (Північ Росії), де й помер через підірване здоров’я.

Федір Попадич

Одним із організаторів Товариства був Федір Попадич (1877 — 1943), уродженець Великих Будищ (нині Диканська ОТГ) на Полтавщині. Закінчив церковнопарафіяльну школу, співав у архієрейському хорі в Полтаві до 15-літнього віку. Згодом почав самотужки вчитися грі на скрипці та відвідувати відкриті у 1896 році приватні музичні класи Феофанії Базилевич. Незабаром його запросили помічником регента архієрейського хору та викладачем хорових курсів. 1904-го року стає студентом історико-теоретичного відділення щойно відкритого музичного училища Ахшарумова (нині — Полтавський коледж мистецтв ім. Лисенка). Від 1913 року Попадич — керівник хорової капели «Боян». Викладав співи та музику в 1-й полтавській чоловічій гімназії, у Полтавському інституті шляхетних дівчат та в приватних гімназіях. У часи Української революції 1917-21 рр., зокрема в період гетьманату Павла Скоропадського (від квітня 1918 року) — керівник Полтавського українського національного хору (згодом Полтавська хорова капела). З 1925-го — художній керівник Полтавської капели бандуристів. Одночасно Федір Михайлович викладає в музичному училищі техніку диригування, а з 1928-го по 1933-й обіймає посаду директора, особисто підтримував майбутнього воїна УПА, композитора і бандуриста Григорія Китастого, котрий у той час навчався в училищі. Федір Попадич є автором композицій «1905 рік», «Якимівська трагедія», канту «Величає душа моя Господа», маршу «Кроком крицевим», вокальних творів та обробок народних пісень.

Василь Верховинець

На полтавські сторінки життя припадає злет творчої кар’єри ще одного з членів Товариства — уродженця Івано-Франківщини Василя Верховинця (Костіва) (1880 — 1938) — хореографа, діяча «Просвіти», першого теоретика українського народного танцю, композитора і фольклориста. Його нарекли «батьком» українського триколінного гопака: саме він перевів народний танець на рівень професійної хореографії. Доти уявлення про українські народні танці на театральних сценах було дуже примітивне й вульгаризоване. Гастролюючи Україною, Василь Верховинець провів серйозну етнографічну роботу, фіксуючи й систематизуючи рухи автентичних народних танців. Також він зібрав і зберіг 300 народних пісень, і поклав на музику цілу низку пісень, які виконувалися у часи Української революції 1917-21 рр. 1918 року на пропозицію «Просвіти» Василь Верховинець у Полтаві опікується Український національним хором. Очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти (1920-1932), був професором цього вишу (1926). 1930-го у Полтаві Верховинець разом з дружиною, акторкою Євдокією Волошко (Долею) створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс». Вони виступали в новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. За постановкою і музикою Верховинця «Триколінний гопак» отримаві І премію на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні 1935 р. Проте нетривалий період українізації завершився справою «Спілки визволення України». Як наслідок окупації Української Народної Республіки більшовицькою Росією, розпочався наступ на українське культурне життя. Двічі, у 1927-му та 1932-му Верховинця заарештовували у Полтаві по звинуваченню у належності до СВУ, але за відсутністю доказів все ж звільняли. У грудні 1937 року знову арешт: Верховинця звинуватили як «активного учасника контрреволюційної націоналістичної організації», 10 квітня 1938 року у Києві засудили до розстрілу. Російсько-комуністичні окупанти привели вирок до виконання вже наступного дня.

Нестор Городовенко

Один із засновників Товариства, хоровий диригент, перший керівник знаменитої капели «Думка» — Нестор Городовенко (1885–1964) народився у с. Венславах на Полтавщині (нині Ригівський старостинський округ Лохвицької ОТГ). 1907 року закінчив Глухівський педагогічний інститут, працював у навчальних закладах Лохвиці, Переяслава, с. Ольгополя на Вінничині, де викладав співи й керував хорами. Від 1917 року — у Києві: викладач співу 2-ї української гімназії, керівник хорів Університету св. Володимира та Всеукраїнської учительської спілки. Майже двадцять років (1919-37) був художнім керівником і головним диригентом капели «Думка», під орудою якого стала кращим українським хором і отримала міжнародне визнання. Величезний репертуар капели охоплював музику народного багатоголосся, українську та світову класику, а також модерну хорову музику, твори великої форми. Тріумфальними були виступи капели 1929 у Парижі, Ліоні, Бордо, Марселі та інших містах Франції з програмами європейської класики, а також творами українських композиторів і народними піснями. Хвилі війни закинули дириґента спершу до Галичини, згодом — до Німеччини. Під час 2 світової війни був диригентом Української народної хорової капели в Києві (1942–1943 рр.), керівником хору ім. Миколи Леонтовича Інституту народної творчості у Львові (1943–1944 рр.). 1945 року в таборах у Баварії організував хор «Україна», з яким проводив концертну діяльність. Від 1949 року постійно жив у Канаді, де в Монреалі організував і очолив хор «Україна». Під умілою рукою Нестора Городовенка колектив досяг високої досконалості хорового співу та став одним із найкращих хорових колективів Північної Америки. Загалом за 15 років керівництва «Україною» маестро опрацював майже 500 творів.

Гнат Хоткевич

Належав до Музичного товариства і Гнат Хоткевич (1877 — 1938) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч, жертва сталінського терору. У 1928–1932 роках — художній керівник Полтавської капели бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Колектив під його орудою досяг такого успіху, що отримав контракт на гастролювання Північною Америкою. Українці мають завдячувати Хоткевичу за створення близько 600 музичних шедеврів, чимало з яких сьогодні вважаються народними. Потрапив у неласку до комуністичного режиму в 1932 році, втратив посади, а його твори були заборонені. Заарештований, і особливою трійкою НКВС по Харківській області 1938 року засуджений до розстрілу за «Участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини». Вирок комуністи виконали 8 жовтня 1938 року.

Микола Опришко

Микола Опришко (1898 — 1941) — диригент-хормейстер, бандурист, народився в родині священника поблизу Борисполя. До 1915 р. навчався в Полтавській семінарії, яку залишив через смерть батька. Після повернення з Полтави працює вчителем у школі. Закінчив Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка, викладав там гру на бандурі. Від 1928-го учасник, у 1930-1933 рр. — художній керівник Київської капели бандуристів. У 1933 р. створив і керував ансамблю бандуристів Київського радіоцентру. Як і колег-музикантів його не минула хвиля комуністичних репресій: арештовують у 1936 році. Після арешту переїхав до Донецька, де з 1938 р. організував ансамбль народної пісні. У 1941 році написав підручник гри на бандурі. Загинув у боях 2 Світової війни неподалік Чорнух на Полтавщині.

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами інтернет-джерел)