Уродженець Хорола, військовик Армії УНР на службі Україні:до 150-річчя Сергія Дядюші

Сто років тому:боєздатне військо, а не «банди петлюрівців»

Відзначення на державному рівні сторіччя Української революції 1917-21 років, реалії новітньої російсько-української війни, спонукають до роздумів про історичні паралелі. Упродовж століття гібридна війна Росії проти України не припинялася. Анексія Криму та окупація частини Донбасу ще раз засвідчили: російсько-українське протистояння має глибоке історичне і ментальне коріння, і перемогти у ньому можна, лише гуртуючи суспільство навколо національної ідеї та зміцнюючи власну ідентичність і армію. «Сучасне українське військо, яке боронить Україну на Донбасі і є гарантом її безпеки та свободи, виросло і зміцнилося на кращих національних мілітарних традиціях попередніх епох, зокрема й доби Української революції початку XX століття. Під час революції 1917–1921 років Україна мала своє справжнє регулярне військо — з командуванням, офіцерськими кадрами, родами військ, одностроями, знаками розрізнення та всіма іншими необхідними атрибутами. Тому жалюгідно виглядають тези російської пропаганди, нібито в Україні сто років тому воювали лише сільські отамани і якісь «банди петлюрівців», — стверджується на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті. Справді, Армія УНР мала високу боєздатність, про що переконливо свідчить її участь у перманентних бойових діях проти російських агресорів — як білогвардійців, так і більшовиків, протягом кількох років. Важливо знати і пишатися: формування українського війська сто років тому неможливо уявити без уродженців Полтавщини. Приміром, одне із перших військових добровольчих формувань, Гайдамацький кіш Слобідської України створював полтавець Симон Петлюра, він же очолював перший український військовий секретаріат після всеукраїнського військового з’їзду у 1917 році. Уродженець Хорольщини Василь Тютюнник у 1919 році командував дієвою Армією УНР. Про них чимало написано, створено книги, художні і документальні фільми, названо вулиці на їхню честь. А от ще один хоролець Сергій Дядюша досі лишається малознаним.

Військова кар’єра

«Іларіон Косенко. У вирі інформаційної боротьби (вибрані статті та матеріали)» — так називається книга, яку 2018 року видала громадська організація «Українська ініціатива». Видання не лише знайомить читачів з маловідомою широкому загалу постаттю видатного діяча УНР, соратника Симона Петлюри Іларіона Косенка, уродженця Зінькова. Є у книзі статей Іларіона Косенка і публікація, яка знайомить читача зі ще одним сином Полтавського краю — лицарем Свободи: генерал-поручником Генштабу, виконувачем обов’язків Військового міністра УНР Сергієм Дядюшею. Його родове коріння також із села Пірок Зіньківського району, він був козацько-шляхетського роду, як багато хто в славному Полтавському козацькому краї. Дід Іларіона Косенка по матері Данило Головня і батько Федір засідали з батьком Сергія, полковником і учасником російсько-турецької війни Іваном Дядюшею, у Зіньківському суді присяжних. Цей полковник був такою гуманною людиною, що, маючи трьох синів і доньку, дбав про освіту не лише їх, а й хлопця-турка, якого «по доброті взяв десь під Плевною». Добре говорив рідною українською мовою, незважаючи на довге перебування у війську Російської імперії, де українська не звучала, залишив по собі добру пам’ять у селян, з яким охоче спілкувався. От і виріс його син Сергій свідомим українцем, і з квітня 1918 року він уже «в шерегах української армії».

А ще про життя і діяльність Сергія Дядюші надибуємо в фундаментальній двотомній праці з української військової історії «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)» авторства українського історика і журналіста, кандидата історичних наук Ярослава Тинченка.

Герой нашої оповіді походив із дворянської родини. Обрав шлях військового. У 1887 році Сергій закінчив Полтавський кадетський корпус. Згодом навчався у Павловському військовому училищі, де у 1889 році успішно склав випускні екзамени. А потім опановував фах військового у Миколаївській академії Генерального Штабу Російської імперії за 1-м розрядом (1900 рік).

Надалі кар’єра Сергія Дядюші складалася більш ніж успішно. Обіймав штабні посади у Варшавському та Московському військових округах. Викладав військову справу у Московському піхотному юнкерському училищі. Пройшов шлях від підпоручика до генерал-майора. Очолював штаб 84-ї піхотної дивізії та штаб 1-ї Гренадерської дивізії. Командував 2-им гренадерським Ростовським полком та штабом 4-го армійського корпусу.

Водночас не варто оцінювати хорольця лише як штабного працівника. Мужній офіцер, як то кажуть, «нюхав порох» в численних і жорстоких боях Першої світової війни. За неодноразово проявлену військову доблесть Сергій Дядюша нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня та Георгіївською зброєю. У 1918 році його демобілізовують з огляду на розформування низки частин армії Російської імперії.

Дядюша Сергій, фото 1918 року

У вирі боротьби за державну незалежність

Події Української революції 1917-21 років докорінно змінили життя досвідченого військовика. Тоді виникла і формувалася у вирі щоденної боротьби молодої держави за своє існування Армія Української Народної Республіки (УНР). У цей вир з головою поринає й Сергій Дядюша. Він відстоює цінності IV Універсалу Центральної Ради, яким вперше у ХХ столітті проголосили державну незалежність: опікується справами українізації військових частин колишньої Російської імперії, розбудовує збройні сили новопосталої Української держави, захищає її від російської агресії.

Українізація тоді охопила практично всі фронти й округи Росії. Повністю або частково українізувалися 23 піші, одна кінна дивізії й десятки інших частин. Загальне керівництво українізацією армії здійснював Український генеральний військовий комітет на чолі з полтавцем Симоном Петлюрою. У травні 1917-го в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, делегати якого представляли майже мільйон українців у російській армії та флоті! Цей та наступні військові з’їзди задекларували підтримку Центральної Ради, а також спонукали її лідерів до рішучих кроків. Утім, ліві українські політики, мріючи про мир і соціалізм, нехтували військовим будівництвом. За активної російсько-більшовицької агітації багато українських частин деморалізувалися і не стали на захист України в січні-лютому 1918 року. Після укладення миру з Німеччиною і Австро-Угорщиною в лютому 1918-го з вояків-українців, які потрапили в німецький полон, були сформовані дві дивізії «синьожупанників» (названі за кольором одностроїв). А вже влітку 1918-го з полонених українців австрійці сформували «сірожупанну» дивізію. Зрештою, українській владі стала зрозуміла потреба в боєздатній регулярній армії, яка почала створюватися з весни 1918 року.

За даними сайту «Перші визвольні змагання». «з 17 квітня 1918 року Сергій Дядюша — начальник Волинського (згодом — 1-го) корпусу Армії Української Народної Республіки, згодом — Армії Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським. Одержав звання генерал-хорунжого. Викладав у Житомирській юнацькій школі. 3 1 грудня 1918 року перебував у розпорядженні штабу військ Директорії УНР, очолюваної Симоном Петлюрою».

А професор Павло Гай-Нижник віднайшов в архіві Центральному державному архіві вищих органів влади документ «Журнал зарахування старшин Дієвої Армії УНР на дійсну військову службу впродовж 1920–1923 рр.», у якому підтверджується вступ Сергія Дядюші до лав Дієвої Армії УНР.

З 27 січня 1919 року він — головний інспектор піхоти Дієвої армії УНР.

З 7 квітня 1919 року — отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої армії УНР. З 17 червня 1919 року Сергій Дядюша стає отаманом для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

З 19 березня 1920 року до 19 квітня 1920 року — начальник Головної управи Генерального штабу УНР.

З 5 червня 1920 року виконує обов’язки 2-го генерал-квартирмейстера, а з 3 липня 1920 року — 2-го генерал-квартирмейстера Генерального штабу УНР.

З 12 лютого по 12 квітня 1921 року Сергій Дядюша обіймав державну урядову посаду: у кабінеті міністрів Української Народної Республіки виконував обов’язки Військового міністра. Постановою Гонорової ради від 3 серпня 1921 року Сергія Дядюшу підвищили до звання генерал-поручика Армії УНР.

«Здається, не було випадку, щоб українські політики не бідкалися — мовляв, для того, щоб утілити їхні грандіозні плани, у них не вистачало кваліфікованих кадрів. Усе було добре — генеральна лінія вірна, ідеологія гарна, плани практичних заходів добре розроблені — а от кадрів, які б утілили ці геніальні задуми, катастрофічно не вистачало. Політики переконали істориків. І ті сьогодні у своїй більшості також твердять, що не було і бути не могло достатньої кількості підготовлених до реалізації глибоких політичних начерків виконавців та управлінців. Сам факт життя генерала Сергія Дядюші, людини з високою освітою, яка добровільно пішла на службу незалежній Україні і не зрадила її, — як і життя десятків інших генералів та адміралів царського війська та флоту, сотень старших офіцерів і тисяч молодших офіцерів, що стали на український бік, часом навіть не бувши етнічними українцями, змушує замислитись: а чи не надто довірливими виявилися ті історики, хто повірив політикам доби Визвольних змагань? Чи й справді вільна Україна не мала кваліфікованих кадрів для державного апарату, — і тут має йтися не лише про військових, — щоб утілити ту чи іншу політичну лінію, чи справа зовсім в іншому?» — розмірковує у статті «Кадровий потенціал Української революції» на сайті радіо «Свобода» публіцист Сергій Грабовський.

З осені 1920 року уродженець Хоролу опиняється в політичній еміграції. Доля закинула його до Польщі. Як відомо, після окупації Червоною Армією Української Народної Республіки значна частина її військовиків опинилися у таборах інтернованих польського міста Каліш. Серед них і Сергій Дядюша.

У Польщі він провадив активне громадське життя українського патріота: заснував і очолив старшинські академічні курси, брав участь у політичній і культурницькій роботі, діяльності українського Військово-історичного товариства. Помер 23 травня 1933 року. Похований у Каліші.

З ініціативи відділу культури райдержадміністрації у Хорольському комунальному краєзнавчому музеї створено тематичний куточок, присвячений землякові, а Північно-Східний міжрегіональний відділ Інституту нацпам’яті ініціював перед Хорольською райдержадміністрацією встановлення меморіальної дошки на фасаді Хорольського земства. 

Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області