«Ті, що роблять те, чого «не можна»: до 85-річчя Василя Симоненка

Череп замість м‘яча

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезневинніші жертви війни».

Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.

Біля батьківської хати

«У мене Україна одна. Якщо автор знає іншу — хай скаже»

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії...», «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», — констатує Сверстюк.
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», — так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.

«Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено»

«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», — говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.

1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво „Смолоскип“ імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», — згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, — жалілася вона потім Петрові Засенку. — Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки — часто передають — та так, наче набалакаюся із ним...».

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

У Лубенському районі вручили премію Василя Симоненка

У селі Біївці Лубенського району відбулося Обласне літературно-мистецьке свято «Виростеш ти, сину» з нагоди 85-ї річниці від дня народження Василя Симоненка, українського поета, журналіста, громадського діяча. Біля хати-музею, де народився і виріс майбутній поет, зібралися керівники району, митці та поціновувачі творчості Симоненка.

Вітала гостей сільський голова Бієвецької сільської ради Ніна Остапенко, назвавши відомого земляка справжнім сином українського народу, а його неповторні «Лебеді материнства» — заповітом для поколінь.

У садибі поети Лариса Галич, Марина Кононенко та Микола Кочерга прочитали власні вірші. Голова ГО «Лубни — Медіа» Олександр Назарець вручив премію поетесі, журналісту, кореспонденту газети «Вісник», лауреату премії Василя Симоненка Марині Кононенко (псевдонім Ганна Кревська) за особистий внесок у розвиток української журналістики, об’єктивне висвітлення подій.

Учасники урочистостей у селі Біївці

Учасники мистецького свята на Лубенщині

Виконавши у садибі «Лебеді материнства», учасники заходу рушили ходою до пам’ятника поету, встановленого у 2005 році за сприяння родини Григорія Тараненка, студентського та викладацького колективів Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка та громади села. Відзначення 85-ї річниці народження Симоненка продовжили в Тарандинцівській школі, яка носить ім’я видатного земляка. Гості поклали квіти до меморіальної дошки поету та завітали до музею, де зберігається чимало експонатів, найціннішим із яких є живий голос Симоненка.

Цьогорічними лауреатами премії Василя Симоненка, заснованої Лубенською райрадою у 2000 році, стали:

• у номінації «Мистецтво і монументальна скульптура» — народний академічний хор «Камертон»;
• у номінації «Література і публіцистика» премію розділили письменники Микола Ночовний і АндрійКириченко (очевидець і учасник подій російсько-української війни на Сході України).

Квіти до меморіальної дошки

У музеї-садибі

Вірші про Симоненка, любов до рідної землі зі сцени будинку культури прочитали лауреати літературної премії Василя Симоненка минулих років Наталія Баклай, Ольга Хало, Олександр Печора та інші. Нагадали присутнім про безцінну Василеву спадщину учні Тарандинцівської, Калайдинцівської шкіл, студенти Лубенського медичного училища, декламуючи вірші Симоненка. Спільне виконання Симоненкового заповіту стало завершальним акордом заходу.

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті та Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації.