22 листопада — 119 років Полтавському водоканалу

У 90-х рр. вчені Охоронної археологічної експедиції проводили розкопки по Першотравневому проспекту. Поряд із залишками помешкань та побудов, знайшли і викопані у ХVІІ-ХVІІІ ст. колодязі. У центральній частині міста колодязі громадського користування почали споруджувати на початку ХІХ ст. за наказом першого полтавського губернатора князя О. Б. Куракіна. По мірі того, як розбудовувалося місто, збільшувалася кількість населення, екологічна ситуація погіршувалася. Забруднена річкова вода стала непридатною, а вода у шахтних колодязях перестала відповідати санітарно-гігієнічним нормам. Місто страждало від епідемій. Назрівала необхідність спорудження міського водопроводу.

Питання про будівництво у Полтаві сучасно технічного та економічно досконалого водопроводу для забезпечення населення достатньою кількістю чистої і дешевої води не раз піднімалося громадськістю міста протягом 80-х — першої половини 90-х років ХІХ ст. Але через різні об’єктивні та суб’єктивні обставини, насамперед через відсутність коштів, зрушень у цій справі не було. Ні держава, ні земство вирішити проблему водопостачання Полтави так і не наважилося.

Основні клопоти по проектуванню, фінансуванню і спорудженню водопроводу взяла на себе Полтавська міська дума.

Міська дума готувала відповідну документацію на дозвіл облігаційної позики для спорудження водопроводу. На початку січня 1898 року з цією документацією міський голова В. П. Трегубов виїхав до Санкт-Петербурга. Там він спочатку зустрівся з міністром внутрішніх справ І. Я. Горемикіним. Міністр повністю схвалив ідею полтавців і пообіцяв своє сприяння у цій справі у Кабінеті Міністрів.

Незабаром із Санкт-Петербурга надійшла очікувана звістка: Кабінет Міністрів 27 лютого 1898 року дав дозвіл Полтавській міській думі зробити облігаційну позику для спорудження водопроводу. Імператор Микола ІІ це рішення затвердив. Купувати облігації мали право банки, кредитні товариства, а також приватні особи. Оскільки умови позики були вигідними для власників облігацій і до того ж платоспроможність Міської думи гарантувалася нерухомим майном, кошти для будівництва водопроводу зібрали у короткий термін. Це дозволило забезпечити надійне фінансування всіх робіт.

Для реалізації сміливого задуму спорудити у Полтаві міський водопровід потрібен був досвідчений інженер, який би розробив усю проектну документацію і практично очолив керівництво будівельними роботами. Міська дума затвердила на цю посаду міського інженера та завідуючого водопроводом Броніслава Рафальского. Він був уродженцем Варшави, мав диплом інженера — технолога, добре знав водопровідну справу, устрій різних систем насосів, локомобілів тощо.

У жовтні 1898 — січні 1899 років велись роботи по бурінню артезіанської свердловини біля підніжжя Панянської гори. На глибині 279 метрів знайшли артезіанський горизонт у зелених крейдяних пісках. Артезіанська свердловина мала діаметр 190, 5 мм і давала 110 тис. відер води. Шість зразків води направили в Одесу для хімічних досліджень. Звідти отримали відповідь: вода якісна і напрочуд м’яка. Тип водопроводу визначався, як «господарсько-протипожежний».

Урочисте відкриття Полтавського міського комунального водопроводу відбулося 22 листопада 1900 року. Це була одна з найвидатніших подій в історії міста на межі двох століть. Вже в перші дні його експлуатації місто отримало можливість щодоби споживати 70-80 тис. відер прекрасної артезіанської води. Наявність міського водопроводу, за умови доведення його потужності до проектної, відкривала значні перспективи щодо економічного і соціального розвитку Полтави: забезпечення водою промислових і комунальних підприємств, поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя мешканців.

Головним досягненням комунального господарства Полтави стало введення в дію першої черги міської каналізації. У 1928-1929 роках, коли прокладання колектора та вуличної каналізаційної мережі закінчено було, вся увага була спрямована на будівництво біологічної станції очищення стічної води. Всі роботи по спорудженню біологічної станції були завершені в грудні 1929 року.

У кінці 30-х рр. гостро постало питання по заміні водозабірних будок, з яких продавали воду населенню на колонки загального користування. На початок 1938 року встановили перші 17 водозабірних колонок загального користування.

Друга світова війна війна внесла серйозні корективи у трудові будні водоканалу.

В архіві підприємства «Полтававодоканал» і сьогодні зберігається проект, який був погоджений 21 червня 1941 року, а введений в експлуатацію 19 червня 1945 р.

Як і під час Першої світової та Громадянської війн, працівники «Водоканалу» забезпечували надійне водопостачання міста. В останній день перебування радянських військ у Полтаві, спішно вивели з ладу останній генератор електростанції і міський водопровід був зупинений. 13 вересня у місто увійшли німецькі окупанти. Оскільки без питної води не могли обійтися ні окупанти, ні населення міста, то вже у двадцятих числах вересня робота тресту «Водоканал» відновилася. Директор тресту «Водоканал» Георгій Францев був залишений Полтавським обкомом для підпільної роботи в тилу ворога. Загину у 1942 році в боротьбі з фашистськими окупантами.

Відступаючи під ударами радянських військ, у вересні 1943 року, фашисти зірвали водонапірну вежу, спалили приміщення водозабору, зруйнували обладнання. Роботи з відновлення системи міського водопостачання розпочалися зразу ж після звільнення Полтави. Трудовий колектив з гідністю витримав всі важкі випробування, які принесла війна і вніс свій посильний внесок у перемогу. За першу післявоєнну п’ятирічку колектив тресту повністю відновив водоводи та вуличну водопровідну мережу.

На початку 50-х води у місті почало не вистачати, у 1954 році почали розробляти проект реконструкції та розширення водопроводу у місті. Проект передбачав будівництво нового водозабору. Водозабір № 2 та № 3 вводили в експлуатацію протягом 50-60 рр. У цей же час ввели в експлуатацію Супрунівські очисні споруди.

Уже в середині 60-х стало зрозуміло, що треба збільшувати потужності водопроводу. У 1968-му розпочалися роботи з будівництва водозабору № 4. Ще завершувалось будівництво четвертого водозабору, а вже розпочалися підготовчі роботи для будівництва водозабору № 5. У 1980 році міський водопровід мав на п’яти водозаборах 55 артезіанських свердловин, сумарний сукупний дебіт яких складав 139 тис. м. куб.

У 60-80 рр. були відчутні суттєві досягнення і в розвитку каналізаційного господарства. У 1973-му ввели в експлуатацію Затуринські очисні споруди.

90-і роки виявилися нелегкими для економіки країни, прехід до ринкових відносин, спад промисловості, ріст цін та інше болюче вдарили і по комунальному підприємству. З другої половини 90-х, після введення гривні і переходу на ринкові методи, фінансовий стан підприємства стабілізувався, але все одно залишався непростим. Особливо боляче «било» підвищення тарифів на електроенергію, адже водоканал є найбільш енергоспоживаючим підприємством міста.

Невпинно летить час, змінюються покоління людей. Але колектив полтавського водоканалу, який почав формуватися на початку ХХ століття з кількох десятків робітників і службовців, живе і розвивається, опираючись на багаторічний досвід і славні традиції свого підприємства.

Сьогодні комунальне підприємство «Полтававодоканал» — це потужний комплекс споруд, який надає послуги в обласному центрі та районах Полтавщини. Завдяки безперебійній та якісній роботі полтавського водоканалу в домівки споживачів постійно надходить чиста вода, стабільно працюють підприємства та організації, на вулицях міста весело б’ють фонтани.

Різні часи переживав колектив «Полтававодоканал» разом з рідним містом — війни і лихоліття, періоди реконструкцій і перебудов, однак завжди з честю виконував таку важливу і потрібну роботу — забезпечував мешканців Полтави послугами з водопостачання та водовідведення.)

Пресслужба КП ПОР «ПОЛТАВАВОДОКАНАЛУ»
(за матеріалами О. Єрмак. Історія обласного державного підприємства «Полтававодоканал» Полтава, 2000)