Розмір тексту

Сергій Жадан: У 80 гратиму у футбол з онуками та ходитиму на рок-концерти

Сергій Жадан Сергій Жадан | Фото: Каріна Тютюнник

Під час перебування в Полтаві Сергій Жадан поділився з «Полтавщиною» думками стосовно політики, свого майбутнього та майбутнього сучасної української літератури

На цих вихідних до Полтави приїхав харківський письменник Сергій Жадан. Разом з творчою полтавською молоддю він узяв участь у благодійних читаннях «Люди дивують», під час яких були зібрані кошти на підтримку хворого письменника Павла Вольвача.

«Полтавщині» вдалося поспілкуватися з Сергієм Жаданом. Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з письменником.

«Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни...»

— Сергію, одне з останніх Ваших читань у листопаді минулого року мало назву «Поезія як політика». У «Anarchy in the UKR» Ви писали, що починаєте звертати увагу на політику тільки тоді, коли нею починає смердіти на власній же кухні. То як, вже запахло «тухлятиною»?

— Це був мій виступ у Києві. Чому про політику? Якось так виходить, що письменник в Україні — це більше ніж просто письменник і, скільки б він не писав про стосунки між чоловіком та жінкою, так чи інакше все зводиться до його громадської позиції. Тому політику ніяк не обійдеш...

— Наскільки я знайома тексами творів, які Ви читали, у них не було ні слова про політику, більше — про кохання, внутрішні переживання, філософські роздуми, життєві позиції... То звідки і сому така назва «Поезія як політика»?

— Справді, у моїх творах було мало політики. Конкретніше — її взагалі не було. А вечір назвали так, бо зазвичай, коли відбуваються літературні вечори, так чи інакше річ заходить про політику. У нас досить політизовані читачі. І політика їх цікавить, зокрема. Тому це був швидше такий іронічний хід.

— У збірці «Вогнепальні й ножові» Ви писали: «Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни...» Самі в політику не збираєтеся, щоб докорінно змінити ситуацію, яка там вже устаткувалася?

— Ні, ні. Я не збираюся в політику. Навпаки я від неї часто відмовляюся, хоча пропозиції постійно з’являються. Мені здається, що коли люди займатимуться щонайменше своєю справою, це буде позитивний вчинок для країни, зокрема. У нас багато хто займається просто не своєю справою — серед політиків, перш за все.

Чи відрізняється сучасна література від тупої сукупності матюччя

— Звернімося до Вашої творчості. Сергію, Ваш ліричний герой коли-небудь осяде хоча б десь? У поезіях він постійно блукає, мандрує...

— Чому постійно? «Ворошиловград» — це якраз твір, де герой знайшов своє місце, вірніше — згадав, де воно. Він осів, блукає по території своєї пам’яті, свого дитинства, по своїй території.

— Мене давно цікавить цикл 1993 року — «Самогубці». Смерть — це дещо страшне. І вигляд людей, які покінчили собою, — жахливий і огидний. Ви ж описуєте це явище красиво. Наприклад:

ось дивись —
ти виснеш ...
електричною лампочкою
в нутрощах якої
поміж затихаючих
молекул б’ється
маленька муха
переляку

чи інакше
звиваєшся черв’яком
на гачку
власної смерті
вилискуєш сережкою
в її вусі

Проте дві картини, про які я говорила, не співставляються у голові. Виходить парадокс. То яку мету ви переслідували, пишучи цей цикл? Смерть — це красиво? Самогубство — це не так вже й страшно?

— Насправді, я навіть не знаю, що Вам сказати. Це було давно, 20 років тому. Цикл написаний фактично іншою людиною, іншим Сергієм Жаданом. З тих пір я по-іншому читаю, по-іншому дивлюся на світ, по-іншому пишу. Якихось етичних оцінок — позитивних чи негативних, засудження чи схвалення самогубства, як вчинку, не було. Можливо, присутнє естетство, не передано описів самогубців з фізіологічної точки зору, як вони жахливо виглядають по смерті. А ось чим я керувався при написанні поезій, не пам’ятаю, чесно.

— Не від однієї людини, особливо, старшого поважного віку, доводилося чути, що сучасна українська література — це всуціль щось погане, сукупність матюччя, кіч, неякісний шир потреб. Звідки такі думки?

— Будь-який стереотип походить від незнання. Я думаю, що людина категорично й негативно налаштована по відношенню до того, у чому вона не орієнтується і у чому вона необізнана. Якщо людина починає розбиратися в якійсь сфері, у неї, принаймні, зникає якась категоричність і з’являється варіативність оцінки. Тому що розцінювати сучасну літературу, як сукупність матюччя, це неправильно: занадто різні світи. Наприклад, світ Тараса Прохаська і Любка Дереша... Сьгодні в Україні працює і видається кілька тисяч письменників — вони всі різні і за темпераментом, і за характером, і за віком, і за стилем, і за мовою написання. Хтось пише українською, хтось — російською. І робити якесь узагальнення, що усе це — якесь тупе нагромадження матюччя, я б, звичайно, не став. Це навіть не узагальнення і не спрощення, це взагалі нерозуміння і не бачення того, що відбувається навколо.

Книжки потрібно «їсти», перебираючи

— Яких, на Вашу думку, героїв не вистачає сьогодні українській літературі?

— Складно сказати. Мені здається, просто бракує хороших книжок. Не те, що бракує, — їх просто мало. Вони є, з’являються, але хотілося б, щоб було більше книжок, які тобі цікаво читати, щоб було більше музики, яку тобі цікаво слухати, щоб було більше вистав, на як цікаво ходити. І це нормальне бажання — я не думаю, що варто говорити про якусь кригу, яку зараз переживає українська література, про її якусь неповноцінність чи нереалізованість. Якщо тобі не вистачає якихось героїв, їх можна знайти у класиків. Мені особисто бракує героїв з великим відкритим серцем, які вміють любити, ненавидіти, вміють переживати, співпереживати. Це ті герої, в жилах яких тече кров, — які є живими, які розуміють, що таке біль і радість.

— Сучасників сьогодні багато. Хтось реально пише сильні вірші, а хтось просто займається римуванням, формує образи, поєднуючи непоєднувані слова. Як розібратися, де, справді, талановита поезія, а де дилетантство?

— Навіть не знаю. Щоб сформувати літературний смак, навчитися розбиратися в тій самій поезії, я радив би багато читати. Тоді людина починає розумітися, які автори їй подобаються, а які — ні. У будь-якому випадку так читач може підібрати свою персональну бібліотеку, визначити для себе, які книги «погані», а як — «хороші». Хоча... Саме формулювання «погані» та «хороші» книги — доволі суперечливе. Коли людина формує свій особистий смак, своє бачення літератури, вона не сортуватиме твори на «хороші» і «погані», а просто оминатиме ті, які не припали їй до серця, і триматиметься своїх улюблених авторів. Тому що у кожного є свої книги, що припали до серця. До того ж мені здається, що немає письменників, які подобалися б усім. Наприклад, Данте подобається не всім; не всім подобається той самий Гоголь, Гете... Тарас Григорович Шевченко сьогодні також, очевидно, не всім подобається... І якісь універсальні категорії тут важко застосувати.

— Активним читачем сучасної української літератури сьогодні, зокрема, є молодь. Від 7-класників, які цікавляться творчістю Леся Подерв’янського та 8-класників, що замість математики читають з-під парти Юрія Андруховича. Як Ви вважаєте, чим сьогодні у духовному плані має харчуватися молодь, аби вимахати здоровими духом чоловіками і жінками з волелюбною та сміливою душею? Що «їсти», аби душа говорила не дешевими словами, скачаними з інтернету?

— Насправді. Можна багато чого знайти, як в сучасному мистецтві, так і в класичному. Справді, створюється стільки прекрасного, чудового і неповторного, що людина, яка налаштована на пошуки, завжди зможе собі щось знайти. Інша річ, коли люди не намагаються нічого шукати, а сприймають лише те, що їм пропонують з екранів телевізора чи з радіоефірів.

— Давайте спробуємо зазирнути у майбутнє. Якою, по-Вашому, буде українська література років так через 50?

— Я, взагалі, скептично ставлюся до нашої цивілізації і так далеко не зазираю. Та якщо таки спробувати спроектувати, мені здається: років через 50 українська література буде більше викристалізувана, більше сповненою емоціями, добре знана, як в Україні та у світі.

«Вогнепальні й ножові» замість колискової? — Може бути...

— У «Ворошиловграді» Ви написали: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами». А ким Ви мріяли бути в дитинстві?

— Спочатку я хотів стати військовим. А коли пішов до школи, хотів стати футболістом. Проте мої дитячі мрії не розбилися, я і досі граю в футбол, тому у мене немає якихось комплексів з цього приводу. Військовим я, звичайно, не став. Але, зважаючи на стан Збройних Сил України, я за цим жодним чином не жалкую. Коли говорити про вік, коли вже не просто будуєш мрії, а плануєш... Скажімо, не тільки думаєш стати космонавтом чи, скажімо, Героєм України чи Президентом, а реально собі щось плануєш... То тоді я хотів стати письменником. І я ним став.

— Ким ви бачите себе років так у 80? Яким дідуганом будете? Що робитимете?

— Я сподіваюся, що я буду ганяти з онуками у футбол, ходитиму на трибуни стадіонів спостерігати за матчами, ходитиму на рок-концерти. Ма надію, що рок-н-рол до того часу не зникне. Ну, і буду собі пописувати те, що мені подобається. Принаймні, так я планую зустріти свою старість. І бажано це зробити в будиночку, де буде ліс і ріка. Дітям там точно буде хороше...

— Замість колискової читатимете їм «Вогнепальні й ножові»?

— Ну, не знаю. Аж так я не буду нав’язувати дітям свою творчість. Якщо попросять, тоді будь ласка.

Карина ТЮТЮННИК, «Полтавщина»

Magnum Opus

Про проект

Редактор проекту:
Роман Повзик

414

Полтавщина:

Запропонувати тему