«Persona grata»: Наталія Свиридюк

[Відео було видалено]

ВЕД: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами — радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних наших земляків, або тих, хто нас ситуативно якось подивував і ми хотіли б про це розпитати докладніше. Але гостя, що сьогодні прикрашає (не побоюсь цього слова) наш ефір, — людина, яку дуже багато полтавців знають, особливо ті, хто цікавиться історією краю, етнографією. Отже, поряд зі мною член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, майстер народної ляльки, лауреат премії імені В.Г. Короленка Наталія Свиридюк. Доброго ранку вам!

СВИРИДЮК: Доброго ранку, шановні!

ВЕД: Наталіє, я щоразу, коли з вами спілкуюся, згадую слова Ліни Костенко про «жінку — золоту віолончель...» Мені здається, що це про таких жінок як ви саме сказано. У вас дуже хороша аура. Мені навіть здається, що у багатьох людей, які займаються саме народною творчістю, народними промислами навіть характери якісь схожі: добрі, світлі, весь час посміхаються, такі дуже доброзичливі.

СВИРИДЮК: Дякую за добрі слова! Я скажу так, що, мабуть, існує якийсь певний життєвий відбір. Тому що, якщо людина починає займатися народним мистецтвом, взагалі мистецтвом, вона вкладає туди свою душу. Результат, от коли ми дивимось на якийсь художній твір, на мистецький твір, то він абсолютно повністю розкриває внутрішній світ майстра чи художника. І звісно, якщо внутрішній світ, скажемо так, не дуже красивий, не дуже яскравий, не дуже наповнений духовно, то робота, яка б технологічно чи технічно високої якості вона не була, вона не буде в собі нести щось. Знаєте, будемо відчувати: щось тут не подобається. Тому, що душа у людини десь там замутнена чимось. Ну а якщо людина дуже відкрита світу, то тоді і роботи будуть гарними. Звісно, ми всі говоримо про різний рівень, скажемо так. Я не можу себе , наприклад, порівнювати з якимись митцями високого ґатунку, але загальне відношення до світу, відкритість світу, подивування всьому оточуючому, все те, про що ми говоримо: божий світ, як писанка, як сонечко. От все це відображається в нашій творчості. І тому воно взаємопов’язано — гарні твори, які подобаються людям і людина, звісно, ті твори може зробити, яка гарно ставиться до людей. Тобто, це взаємопов’язано.

ВЕД: Скільки років у вашому житті існує вже народна лялька? Для невтаємничених полтавців поясню: це лялька-мотанка.

СВИРИДЮК: Можна сказати, з дитинства. Але, звісно, це такий, можливо, цікавий період, хоча як я почала вже спілкуватися з багатьма людьми з приводу народної ляльки, то це не тільки в мене одної відбулась така ситуація, що в 70-х рр. мені бабуся робила таку народну ляльку. Я нею гралася, але потім пішла до школи, навчалася, інститут, робота і на багато десятиліть, скажемо так, ця лялька просто випала з мого поля зору і, мабуть, якби мене хтось у 80-х рр. запитав про цю ляльку, ну я б то згадала, звісно, про те, що мені робила бабуся, але в мене не було б такої чіткої відповіді. А от десь в 2000-х рр. почали з’являтися книги, особливо книга О.С.Найди «Українська народна іграшка», видана в 1999 р., і це послугувало поштовхом до того, щоб зробити щось самій, спробувати зробити таку ляльку. Тим більше, що руки самі пам’ятали, бо робила мені бабуся і я за нею робила. Можливо, це щось закладено генетично в нашій пам’яті. Тому чітко сказати той рік, від якого я знайома з лялькою... Впродовж всього життя, тому що зараз, що я вкладаю в свої роботи, — це все мені приходило впродовж життя. Тобто, і вміння вишивати, і якесь бісероплетіння, і вміння робити квіти штучні і взагалі знання з історії, етнографії. Все це разом потім може вилитись у гарну творчу роботу.

ВЕД: А ви за освітою педагог?

СВИРИДЮК: Я за освітою бібліотекар.

ВЕД: Після закінчення вузу де ви працювали?

СВИРИДЮК: Я майже 20 років працювала в бібліотеці педуніверситету і мені дуже подобалася ця робота, і досі мені подобається робота бібліотекаря.

ВЕД: Мабуть, плюс був ще й у тому, що ви могли проштудіювати теоретичну базу теми, що вас захопила. А що було поштовхом найпершим до практичного втілення знань?

СВИРИДЮК: У мене в житті у 2003 — 2004 рр. була складна така життєва ситуація, не будемо зараз говорити про це, але як ви розумієте, коли людині важко, то вона шукає якоїсь розради. І звісно, друзі — це гарно, робота, але щось бажаєш зробити лише для себе. Можливо, в тиші. Можливо, наодинці зі своїми думками, але трішки зайняти й руки. І от ця лялька стала таким поштовхом. Я подумала: от я зроблю ляльку, вона така гарна. Книжку подивилася, вони такі цікаві, гарні, точно як у моєї бабусі. І почала робити. Зробила спочатку таку маленьку, простеньку, не дуже цікаву, потім думаю: ой, а тут же можна і вишити, і те зробити, і те. І почало це як така снігова куля наростати, наростати. Тобто, я почала дивитися, от вишила спочатку червоно-чорним, ну, традиційна наша українська вишивка. Потім думала-думала, потрібно щось прочитати про вишивку, дізналася більше. Дізналася про те, що червоно-чорна прийшла до нас десь в кінці 18 ст., що більш традиційна — це білим по білому. Почала звертатися глибше до науковців. А оскільки я маю освіту бібліотекаря, то алгоритм пошуку потрібної інформації, пізнання про те, що спиратись потрібно більше, скажемо так (на той час інтернету в мене не було) не на популярну літературу, а на монографії... Тобто, я можу відрізнити по видавництву, навіть по прізвищу автора — це є серйозна наукова робота, чи популярна література...

ВЕД: ... любительські розвідки...

СВИРИДЮК: ... любительські розвідки, правда. І тому, звісно, я спиралася на роботи Кара-Васильєвої з вишивки, на роботи Валентини Петрівни Титаренко, нашого викладача з педагогічного університету. Я спиралася на роботи метрів етнографії і мистецтвознавства нашої України взагалі, тобто, на Щербаківського, на Ф.Вовка. Почала все це я вивчати в інституті, але це був один із предметів і не досить профільний, то, звісно, я почала далі вивчати, заглиблюватись. Це розросталося, розросталося.

ВЕД: Як людина за суттю своєю досить ґрунтовна, ви все-так вирішили, що треба теоретичну базу свою заглиблювати максимально і стали здобувачем інституту мистецтвознавства , фольклористики та етнології ім. Рильського. На простій мові — це...

СВИРИДЮК: На простій мові я здобуваю наукову ступінь..

ВЕД: ... це як аспірантура?..

СВИРИДЮК: Так, це ніби аспірантура. Звісно, це досить важко, пов’язано із фінансовими витратами ...

ВЕД: ... треба ж друкуватися...

СВИРИДЮК: ... так, треба друкуватися. Але до того, як надрукувати роботи, потрібно їх написати і написати більш-менш ґрунтовно, тому що, чесно кажучи, буде соромно людині в моєму віці виступати разом з молодими аспірантами. Як, до речі, це було на ювілеї інституту мистецтвознавства, 90 р. було в грудні минулого року, я виступала на конференції зі своєю розвідкою по народній ляльці на Полтавщині, саме по Шишацькому району. Я була єдиною людиною більш-менш у віці, були молоді люди, молоді науковці і, звісно, не хотілося , як то кажуть, виглядати не на рівні. Тому потрібно працювати над собою, над науковими роботами, потрібно досліджувати. Це важко, але цікаво.

ВЕД: Ну і це трансформується в те, що ви час від часу виїздите в такі етнографічні експедиції в різні полтавські села. Що цікавого саме з таких поїздок привозите?

СВИРИДЮК: Я коли з’їздила вперше, їздила в Шишацький район, то це взагалі був культурний шок для мене... Чому? Потрібно брати із собою в ці експедиції ще й письменника чи журналіста, людину, яка вміє літературно опрацювати все те, що розказують бабусі.

ВЕД: Це окрема іпостась... Це, мабуть, не просто розповідь, а цілий дискурс!

СВИРИДЮК: Так, так. Абсолютно! Тому, що я розробила питання, на які прошу дати відповідь. Але, звісно, що перша відповідь така: «Нічим ми не гралися, життя було дуже важке, в нас не було ні іграшок, ні часу на розваги». Але коли починаєш з людиною розмовляти, поступово-поступово, як то кажуть, її розбалакувати, то потім відкриваються такі цілі літературні сюжети, цілі новели родинні. І знову ж таки, родина на фоні історії малої батьківщини оцього села, на фоні, це вписано в історію всієї Полтавщини і в історію України. Тобто, тут закладені такі і можливості для педагогічної діяльності чи педагогічних таких розвідок. Наприклад, одна жінка розповідала про ляльки. Ну розказала технологію виготовлення, що вони робили, як вони її робили, а потім каже: «А прикрашали ми фартушками». І от розповідає, що це було десь після війни, видавали червоного колінкору тим жінкам, які народили дітей. Щось і цій родині дісталось .

ВЕД: Поясніть молодим слухачам — колінкор на яку тканину схожий ?

СВИРИДЮК: Це як ситець, червоний ситець, іноді він був дуже линючий, така простенька тканинка, скажемо так.

ВЕД: Як у старих фільмах — «два метра кумача на шаровары!»

СВИРИДЮК: Да. І шаровари були з неї не дуже цупкі, бо вона не надто цупка, але все-таки це був, після війни, великий скарб, скажемо так. І мати заховала цю тканинку в скриню. А дівчата взяли цю тканинку, порізали на фартушки, а вже вміли вишивати, вже їм було років по 10. І вони технікою рококо, тобто, на голочку накручуємо ниточку і вколюємо, утворюється така об’ємна пелюстка. Вони такими об’ємними квітами з технологією рококо вишили всі фартушки. І коли матуся прийшла і побачила безліч ляльок, зроблених з домотканого полотна, якого було все-таки більш достатньо, це старі сорочки, і всі вони були прикрашені цими гарними червоними фартушками... То я запитую: «А що ж матуся, вона вас покарала, чи била? » Вона каже: «Не била, але дуже сварила!» І оця інтонація дорослої вже жінки, в якої є свої онуки, яка каже: «Але дуже сварила!» Ми переносимось в той час, ми уявляємо її маму...

ВЕД: Моя бабуся, коли бачила на моїх ляльках «позичені» у мами шматки тканини, казала: «Що дівчата роблять? Шиють і співають. А мама що роблять? Порють і плачуть».

СВИРИДЮК: Ну от ви бачите, ми з вами знайшли таку цікаву вашу історію. І це вже маленька новела, яка розкриває і сімейні відносини, і життя, і якісь події. На оцих етнографічних розвідках, на цих етнографічних дослідженнях я бачу, наочно бачу, як переплітається народне мистецтво, народна творчість безпосередньо з життям, з побутом. Оця фраза «червоними і чорними нитками» — доля, де переплелося і сумне, і веселе, радісне і трагічне, все це насправді я бачу, спілкуючись з цими жінками. Не говорячи вже про те, наскільки вони філософи від природи, наскільки вони цікаві люди. Багато людей, вони не мають освіти, пропрацювали простими робітниками чи там в колгоспі, але наскільки ці люди дуже цікаві. Тому це і повчально і піднімає, знаєте, свій рівень якийсь духовності, своєї духовності.

ВЕД: Наталю, ви уже — супермайстер народної ляльки, але... Як кожен майстер, коли він з якогось формату виростає, він шукає нові форми подачі свого матеріалу. Мені дуже сподобалося, як ви знаходите нові форми подачі своєї ляльки, оформляючи їх в рамки, експозиції і т.д. Зокрема, виставка торік пройшла у Полтаві в листопаді «Берегині полтавського роду». Вона теж була таким свіжим поглядом на народну ляльку.

СВИРИДЮК: Дякую за те, що ви так високо оцінюєте. Не можу сказати «супер», тому що все-таки постійно робиш роботу. А потім бачиш: от там можна було ще краще зробити. В процесі роботи ти вже бачиш, як наступну роботу, наступну творчу річ ти зробиш іншою, ще кращою. Тому майстер ніколи не назове себе суперовим, тому що бачить безліч недоліків і вважає, що наступна робота вже буде точно краща.

ВЕД: Справжній майстер... Я дуже багато бачила майстрів, які кажуть, що вони найкращі.

СВИРИДЮК: Можливо, з іншого боку, можливо, теж потрібно себе більш-менш адекватно оцінювати, це теж має право на існування. А , звісно, виставка, про яку ви згадали, виставка в Полтавській Галереї мистецтв, музеї ім. Миколи Ярошенка, то для мене вона була дуже важливою, дуже такою, скажемо так, етапною, тому, що я до права виставити свої роботи в цьому музеї йшла дуже довго. Тому, що я просто не могла собі дозволити , морального права в музеї, в якому знаходяться роботи світових майстрів, в музеї, де знаходяться роботи Катерини Білокур, поставити свої, ну скажемо так , ті роботи, які я не вважала гідними цього рівня. Можливо, в моїх роботах можна побачити недоліки, але на той момент я зробила максимально все, що я могла зробити. Я вже в Полтаві виставляла свої роботи і неодноразово, тому хотілося показати щось ну дуже цікаве, незвичне, але разом з тим, щоб воно було органічне. Я до сучасного мистецтва позитивно ставлюсь, але все-таки шматки асфальту чи сміття, вибачте, я не вважаю великим твором мистецтва. А хотілося ж зробити не просто що-небудь...

Хотілося, щоб виставка була сучасна, щоб вона була актуальною і, разом з тим, щоб це не була, як кажуть, притягнута за вуха... Щоб показати, що мотанка не лише гідна того, щоб прикрашати якусь етнографічну садибу, а що вона може бути вписана в сучасний інтер’єр і офісу, і будинку , і т.ін. Разом з тим, це була етапна виставка, тому я хотіла показати щось своє. І от так народилася сама назва цієї виставки — «Берегині полтавського роду». Чому? Хто мене, скажімо так, навчив цієї ляльки, хто був першим поштовхом ? Це все-таки була моя бабуся. Жінка з дуже складною долею, жінка дуже цікава. У мого чоловіка бабуся теж була дуже непересічною людиною. А так у нас склалося, що у нас в родині зберігаються старовинні світлини наших бабусь.

ВЕД: Де вони у національному вбранні?

СВИРИДЮК: Де вони в національному вбранні. Тому що, наприклад, чоловіка родина походить із Волині, а бабуся моя і двоюрідні бабусі, вони співали в «Просвіті» ще в 20-х рр. , виступали, грали в постановці «Наталки Полтавки». Тобто, родина була національно свідомою, бабуся вишивала дуже багато. Тому все це відобразилось на фотографіях, де вони в національному одязі. Є старовинні фотографії, де мої пра-пра бабуся і дідусь в одязі кінця 19 ст., але в неї прикраси, дукачі, намисто, такі суто українські прикраси. Там є інша гілка наших родин, то там сфотографована родина мого дяді двоюрідного, але вони теж в українському строї. Я так розумію, вони дуже схожі по стилістиці на тих світлинах, де сфотографовано стилістику того одягу, в якому сфотографована Л.Українка. Тобто, змішування, ну як ми зараз іноді носимо. Ми можемо вдягти сучасну спідницю, а зверху — вишиту сорочку, чи вдягти сучасний светр, а зверху дукачі, як прикрасу. Це десь кінець 19, початок 20 ст. Багато української інтелігенції так ходили, поєднуючи сучасний на той час одяг з елементами українського одягу. І таких світлин у нас збереглося багато в родині. Мій чоловік, який завжди мене підтримує, і фінансово підтримує, збільшив ці фото, зробив їх великого розміру і вони представили разом із моїми сучасними роботами. Тобто, це історія родини — бабусі і я, яка, ну, скажем, чогось досягла в своєму мистецтві.

ВЕД: Ця виставка потім поїхала до Львова і мала також там дуже теплий прийом.

СВИРИДЮК: Так, так, але тут історія дуже цікава, тому що вона, ця виставка, не просто помандрувала до Львова. Це було так. У 2011 році я поїхала на «Лемківську ватру» в Польщу.

ВЕД: Це фестиваль?

СВИРИДЮК: Це фестиваль. Поїхала туди і там зустрілася з українцями, львів’янами, особливо з пані Зоряною, директором Львівського музею історії релігії. І через деякий час (ми дуже гарно поспілкувалися, це прекрасна була природа, це Карпати, ну фестиваль, це унікальний, довга розповідь, унікальний фестиваль, унікальні люди) і потім мені телефонує пані Зоряна і запрошує в Бортятин. Це під Львовом невеличке містечко таке, де знаходиться музей Б.-І. Антонича, вірніше, навіть родини Антоничів. Тому що письменник — Б.-І. Антонич, а його батько був священником. І цей будиночок є філією великого Львівського музею історії релігії. Я там проводила майстер-клас для дітей, це було на ювілей Б.-І. Антонича, дуже гарний теплий прийом. Привезла я ляльок небагато, виставочка була невеличка і від цього народилася ідея виставити в величезній трапезній Домініканського собору, яка є тепер виставковою залою, частиною музею історії релігії, виставити мої роботи. І це відбулося навесні ц.р. і саме туди і поїхала в повному комплекті виставка «Берегині полтавського роду» зі світлинами, з рушниками, сорочками, які є в моїй колекції. Все це було закомпоновано дуже цікаво, вона виглядала по-іншому, ніж в нашому музеї, ну це було інше приміщення. Мені дуже допомогли професіонали, які працюють в музеї. До речі сказати, і в нашому Полтавському музеї, коли я виставляла роботи, працівники музею, науковці, дуже мені допомагали. Вони мають досвід, вони мають освіту, тому це була колективна робота з нашим Полтавським музеєм, коли я приїхала до Львова, то ця виставка трансформувалася і ми вже робили з погляду працівників музею історії релігії. Але суть виставки була, скажемо так, одна. Дуже приємно було те, що до мене завітала пані Л.Герус — це автор книги про народну іграшку, відома, вона один із не багатьох спеціалістів-науковців ґрунтовних з народної іграшки. Була член Національної Спілки майстрів народного мистецтва, голова Львівського осередку Спілки майстрів народного мистецтва пані Краковецька. Прийшли представники держадміністрації і мене, до речі, дуже вразили. Виступав чоловік, який, скажем так, перший раз мене бачив, але він, я думаю, прочитав прес-реліз про мене і сказав, що йому подобається, що його вразило. Тобто, людина підготувалася, це було дуже дивно й дуже, звісно, приємно.

ВЕД: Ну, я можу підтвердити те, що там, де з’являються ваші роботи, навіть сама атмосфера сприйняття змінюється , зокрема, ц.р. у червні Ш Всеукраїнський фестиваль «Лель», до якого я маю відношення як співорганізатор, фестиваль, який має полтавську прописку, ну просто мав таку шикарну окрасу в образі ваших двох ляльок в людський зріст, які прикрашали сцену фестивалю. Оскільки в нас були учасники зі всієї України, то вони всі дивувалися, вони підходили, біля них фотографувалися, тому що вони справді відразу впадали в око , їх не можна було не помітити. Це було дуже приємно.

СВИРИДЮК: Дуже дякую. Для мене теж цей фестиваль був цікавий і те, коли він проходив не в Полтаві, тому що я вже вдруге маю честь брати участь в цьому фестивалі, то і благородна справа , і дуже цікавий. Кожен фестиваль має свої якісь цікавинки, якісь цікаві зустрічі. От як я розповідаю, вони випливають на щось інше, на якийсь інший рівень, нові знайомства — це завжди дуже цікаво, ну а потім , коли, можливо, бувають якісь творчі застої, скажемо так, то відкриваєш світлини і дивишся на ці гарні веселі обличчя...

ВЕД: ... це надихає на новий етап...

СВИРИДЮК: Так, надихає, надихає на новий етап.

ВЕД: Ну, мабуть, на новий етап в житті надихає і те, що ваша донька-студентка уже починає робити впевнені самостійні кроки також в торуванні шляху до високої майстерності в створенні народної ляльки. До того ж, вона також стала лауреатом премії ім.. В.Г. Короленка.

СВИРИДЮК: Так, лауреатом премії Короленка Олександра стала за її наукову роботу в номінації «Студентські роботи» — «Короленко в епістолярній спадщині». Тому що так склалося, що Олександра росте разом зі мною, з моєю творчою діяльністю. І коли я ще в 2007 р. робила першу виставку в музеї Короленка, вона вже була біля мене, допомагала ну і потім поступово-поступово. Звісно, її дуже, ще коли була маленькою, вражали іграшки на ялинці Короленка, старовинній ялинці. До речі, такі іграшки ми робили вдома самі, ще коли вона була дуже маленькою. І тому вона приходила, бачила ці іграшки і говорила: «Мамо, це так як в нашій родині». Ну а потім стала вона дорослішою, почала розуміти, що деякі засади родини Короленка зберігаються і в нашій. Ми робимо власноруч один одному подарунки на день народження, ми робимо плакати на день народження. Коли донька була маленькою, ми випускали навіть домашню газету і т.ін. Ми насаджуємо садок, чоловік з усіх місць, як і Короленко свого часу, віз з усіх місць, де він відпочивав, саджанці дерев , так і чоловік мій везе ялівець. У нас уже пристойна колекція різноманітного ялівцю. І тому це її надихнуло і наукові працівники музею допомогли їй методично, і сказали, що хай дитина спробує написати наукову роботу. І от вона спробувала і комісія визнала її роботу гідною. Звісно, для мене, для матері, це було дуже важливо і радісно, особливо те, що писала вона абсолютно сама і радилась зі мною тільки відносно загальних речей. Тобто, ми просто розмовляли про Короленка, про родину, про родинні стосунки, що є важливим і потім вона все це переносила на папір.

ВЕД: Майстри часто бояться зурочити ситуацію, тому не дуже хочуть відкривати карти щодо своїх творчих планів. Якщо це не прихована інформація у вас, то на наступний рік що плануєте?

СВИРИДЮК: Ні, це не є секретом, тому що на всі фестивалі, на які мене будуть запрошувати, я із задоволенням буду їздити. Скажемо так, хотілось би поїхати на декілька фестивалів до Києва, особливо в Пирогів, тому що я вже декілька років туди їжджу,хоча, чесно кажучи, цей фестиваль перестав бути матеріально вигідним, а все-таки майстер живе зі своєї праці. Як це не сумно, ми живемо лише з продажі своїх робіт. А потім все це вкладаємо в матеріали, виставки, які теж потребують якихось фінансових витрат. Але те коло спілкування, те натхнення , яке отримуєш, спілкуючись на фестивалі в Пирогові, має дуже велике значення. Тому мені хочеться поїхати туди хоча б просто поспілкуватися. Поспілкуватися з тими людьми, кого я вже давно не бачила, якось наповнитися такою енергетикою іншою.

Планую плідно попрацювати над ляльками доби бароко, умовно так названими. Тобто, ляльки , одягнуті в стрій доби Мазепи, доби українського бароко: це кунтуші, це вишиті сорочки шовком, золотом, це розшиті тканини.

Все це має великі часові, технологічні витрати, і технологічно складні, і крій, і особливий вигляд цих ляльок, вони трішки інші. Це, скажімо так, панські ляльки, які, можливо, вже будуть не іграшкою, а все-таки більше прикрасою, інтер’єрною лялькою, реконструкцією одягу. Це дуже об’ємна, велика й глибока частина , над якою потрібно працювати теоретично, практично, щось пробувати. Це великий шлях, який я планую торувати в наступному році.

ВЕД: Я від свого імені і від всієї нашої радіостанції зичу вам, щоб цей шлях був приємно важким. Нагадую нашим слухачам, що сьогодні гостею передачі «Персона грата» була член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, майстер народної ляльки, лауреат премії імені Короленка Наталія Свиридюк.

Пані Наталіє, я вам дуже вдячна, що ви прикрасили наш суботній ефір і сподіваюся, що це не остання зустріч у нас.

СВИРИДЮК: Дуже дякую на гарному слові. Звісно, не остання.

ВЕД: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, шановні радіослухачі, і передаю віртуальне ефірне кермо моїм колегам. Почуємось за тиждень, на все добре!