Persona grata: Світлана Долженко

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами — радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей, яких добре знають у якійсь іпостасі, але яких ми маємо намір допитати тут ( в хорошому сенсі слова) для того, щоб максимально випукло представити цього гостя (чи гостю). Власне, якраз сьогодні жінка — осяйна, яскрава. І з огляду на зовнішність, і з огляду на те, чим вона по життю займається, чому віддала своє серце і душу. Режисер, сценарист, викладач театральних дисциплін Малої академії мистецтв, автор низки проектів-конкурсів Світлана Долженко. Доброго ранку Вам!

Світлана Долженко

ДОЛЖЕНКО: Доброго ранку, Інно, Вам! Доброго ранку, шановні слухачі! Що можна про себе розповісти? Взагалі, дуже багато, але я розумію, що у нас ліміт часу. Тому я розповім, мабуть, головне, що може зацікавити. Перш за все, мене питають: яка у Вас освіта? Освіти у мене дві. За першою освітою я — режисер драматичного театру. Цю освіту я здобувала у столиці сонячного Киргизстану, зараз Бішкек, а тоді — Фрунзе. Мене доля туди закинула і я там із задоволенням навчалася. Справа в тому, що це цікаво. Коли я туди поступала, то нас поступало 120 претендентів на 10 режисерських місць. І вийшов декан факультету і сказав: «Аби ніхто не думав, що це якийсь націоналізм, ми візьмемо 9, як кажуть, корінної національності, і одного росіянина». Ну ото на місце «одного росіянина» потрапила я. Так що спасибі...

ВЕД.: Кажуть, що режисура — це чоловіча професія... Так що «одним росіянином» стала жінка.

ДОЛЖЕНКО: Тим більше, не росіянин, а українка, з України. А виявилось, чому так? Тому що, розумієте, режисер же — це професія, де треба говорити, де треба знати мову. І, не знаючи киргизької мови, а режисери потрібні були не тільки в столиці, а в Нарині, на півдні, на сході, на заході республіки. Тому потрібні були такі от кадри. До речі, мої хлопці і кілька дівчат (нас троє було дівчат всього), всі інші були хлопці — потім зайняли досить високі посади: і головний режисер телебачення також (це — схід Киргизії), і начальники управлінь культури, і режисери театрів киргизьких. Дуже хороші були ми друзі і я згадую сердешно, з теплотою і цю країну, де я потім посіла посаду головного режисера по масових видовищах. Так мене перевернуло життя — хотіла там займатись масовими видовищами: тобто, постановкою свят в парках, на площах столиці Киргизії, згодом 8 років я очолювала відділ режисерів-методистів по постановці театралізованих свят у столиці Киргизії і була режисером, який представляв республіку на всесоюзному форумі в Москві. Дві методички, розроблені нашим відділом, — вони розійшлись по країні. До речі, «Свято молодої сім’ї», яке ми започаткували в свій час при відкритті нового парку (там 50 га парку було і треба було якесь свято теж для цього парку)...

ВЕД.: Це було Ваше творче ноу-хау?

ДОЛЖЕНКО: Так. Потім, не знаю, чи з нашої подачі, чи взагалі так вийшло, що по Союзу пішло свято сім’ї взагалі. Свято це, до речі, йшло 9 годин. Так що глядачі могли побачити...

ВЕД.: Світлано Анатоліївно, на якому етапі виникла необхідність, бажання отримати ще й другу режисерську освіту?

ДОЛЖЕНКО: Я повернулася додому, в Полтаву, в 83-ому році. Приїхала сюди і запропонувала свої послуги управлінню культури — обласному і міському відділу культури. Показувала, як кажуть, свої наробки, все, на що мені сказали потім: «Ми вас не знаємо».

ВЕД.: Треба було формуватися тут, на очах?

ДОЛЖЕНКО: Треба було формуватися. Як кажуть, свою психологію змінити. Тому, що там же я була, розумієте, якого рангу людиною? Я могла заходити до 2-го секретаря ЦК Компартії Киргизії. Чому так? Тому, що на 40-річчя Панфіловської дивізії всім відомої — я була головним режисером всесоюзних свят та інших теж. А тут я почала з нуля. Мене направили в будинок художньої самодіяльності методистом по дискотеках і якихось творчих об’єднаннях. Це те, чим я ніколи в житті не займалася і тут почала займатись. А тут якраз був звіт Полтавщини в Києві. І я пішла, як кажуть, схиливши голову, і напросилась, як кажуть, «девочкой на побегушках». Герман Юрійович Юрченко тоді був, Пундик тоді був — головний режисер театру в цій режисерській групі. Мені прийшлось попроситись туди — ну буквально помічником режисера. І так би воно було й надалі, коли б не приїхав (нині покійний) Борис Георгійович Шарварко — режисер № 1 України, художній керівник Палацу «Україна». Він приїхав, він приймав цю програму. Ну, звичайно, зі своїми колегами приймав. І він звернув увагу на те, що я робила на площадці, як я готувала колективи, як я що робила. І потім мене зовсім випадково, на мій погляд, запрошують на банкет. Після того, як перегляд був. Звичайно, всі керівники колективів, всі, як кажуть, зібрались....

ВЕД.: Ну це для Вас — випадково?

ДОЛЖЕНКО: Для мене випадково. Це було невипадково. Чесно кажучи, я навіть трошки невірно зрозуміла. Тоді, звичайно, була молодша набагато. А Борис Георгійович дуже полюбляв молодих гарних жінок і я...

ВЕД.: Вони його надихали?

ДОЛЖЕНКО: Звичайно, надихали. Тому я чомусь вирішила, що із-за цього ж мене й запрошують. Але коли я... по праву руку од нього сиділа його дружина — дуже така дама, ну видна така дама. Знаєте, така українська, гарна така, повногруда, висока...

ВЕД.: Дородна...

ДОЛЖЕНКО: Дородна така. З іншого боку — я, яка ледве їй по плече була, зрозуміла, що справа не в цьому. Сидимо ми, випили за перший тост і він мене питає: «Ти хто?». Як хто? Мене звуть Світлана. Ім?я моє таке. «Ні, питаю, хто ти за фахом?». І тоді я кажу: «Борисе Георгійовичу, пам’ятаєте такий-то рік, Москва, і Ви до мене підходили, коли я доповідь робила на Всесоюзному зібранні режисерів масових видовищ. ( Я тоді доповідала про свято квітів, яке було у нас дуже гарно розроблене і тривало годин 12, мабуть. Чого там тільки не було на цьому святі. Квітів. І тоді ми з Вами спілкувались. Ви розпитували про це свято». «Так це ти? Так, давай, швиденько, я тобі оформлю стажування у мене. Будеш стажуватися і залишишся в Києві». Можливо, так би воно й було, бо я ж не буду розповідать про те, що я — великий патріот Полтави. Я, дійсно, патріот Полтави. Але, справа в тому, що у мене тяжко захворів батько: через ніч «швидка» була і він помер. І, звичайно, це стажування, як то кажуть, накрилось. І потім якось уже недоречно було до нього звертатись. А потім все й наладилось після цього творчого звіту Полтавщини. Все наладилось в тому відношенні, що я...

ВЕД.: Вас помітили?

ДОЛЖЕНКО: Да, мене помітили і Герман Юрченко забрав мене режисером (хоча він мене майже з дитинства знав), забрав режисером Полтавської обласної філармонії, де я плідно 10 років працювала. Працювала із «Краянами» — дуже багато робила програм із покійним Толею Пащенком. Працювала над створенням колективу Раїси Панасівни Кириченко. Разом ми працювали, створювали оркестрову групу. Я вела низку програм, доки в неї вже ведучий не з’явився. Потім у мене була... мої улюблені філармонічні групи, які складалися з 2-3 чоловік. Робила моно-вистави читецького характеру. Робила театралізовані дитячі програми. Дуже важко зараз навіть згадати все, що я тільки там за 10 років не робила. Звичайно, робила концерти, робила кілька концертів-звітів Полтавської філармонії в Палаці «Україна» в Києві і в Чорнобильський рік робила, коли був дуже важкий концерт. Важкий в тому відношенні, що ми ж не розуміли, що таке радіація. Ми приїхали туди. Це було, здається, на початку серпня. І я помітила, що в мене якось у горлі першить, щось не те. Ну зо мною якось... А я взяла ще дочку свою з собою — 14 років. А в кінці дня у неї такі чорні кола попід очима з’явилися. Я зрозуміла, що це і наступного дня відправила її в Полтаву, а потім почали відбуватись такі неприємні речі. Першим, як кажуть, зліг балет. Мабуть, тому, що фізичне навантаження дуже велике було і він зліг. Тобто, та програма, яку я з величезними труднощами зверстала на сцені палацу «Україна»... Чому з труднощами? Тому, що хор і балет (нині ансамбль «Полтава», тоді — «Веселка» був жіночий вокально-хореографічний ансамбль), то хор — не чути його, то балет не знає, де їм танцювати: сцена величезна. Дуже важко було. До кінця дня займались постановкою цієї програми. А ми там повинні були тиждень бути. Ну думаю: далі вона буде йти нормально. Нічого нормально не відбувалось. Почали падати перші балетні. Потім — хор. Навіть, вибачте, як кажуть, таку подробицю. От на сцені співає вона, раптом — ммм, вона вилітає з сцени, їй погано, в неї відкривається рвота і все таке було. І ми повинні були в останній день бути у Чорнобилі. Це ми знали. Мені рідні дзвонили із Полтави весь час, просили мене: «Будь ласка, під яким завгодно приводом ти не їдь туди, не їдь!» Ну як я могла не поїхати? ( хоча на цей час усе керівництво наше чомусь поїхало в Полтаву...) Так що я готувала колектив і раптом, як кажуть, доля мені посміхнулася: дуже вдячна Пугачовій (як це не дивно звучить). Чому? Тому, що відома співачка приїхала. В неї, як кажуть, було «вікно», в її концертно-гастрольному плані, і вона могла виступити у Чорнобилі і це нас спасло. Нас відправили в редакцію газети «Правда України», тоді ще ми десь виступали, але в Чорнобилі ми, на радість нашу, не були. Не були. В одному готелі ми жили з Пугачовою. Кілька раз наші бачили, я бачила в ліфті — вона піднімалась, бачили її. А наступного ранку, коли ми вже пакували речі, виїжджали до Полтави, раптом я побачила якусь дівчину в буфеті і вона здалась мені знайомою. Думаю: десь я могла цю дівчину бачити, якесь таке східне обличчя... Потім я сіла за столик, через якийсь час вона запитує: «Можна до Вас?» Я говорю: «Добре, сідайте». А до мене підійшли актори, почали питати: що там, як пакувати речі? Що як ставити? Що як виставляти? Вона каже: «О, ви теж тут на гастролях?» Я кажу: «Чому теж?» «Ну ми ж вчора були в Чорнобилі». А я дивлюсь на неї: «Хто — ми були?» Вона: «Ну ми ж — «Рецитал» Алли Пугачової...Це була та, чорненька, солістка. Я кажу: «Як ви там вчора?». Вона каже: «Ну це — страхіття. Це важко розповісти...Тому що, коли перевдягалися з номера на номер..., ми не знаємо, як Алла могла там співати, скакати і танцювати. Страшенно боліла голова. Коли переодягались, перевзувались, то було таке відчуття, що голова, мабуть, відірветься, впаде і все. А потім нас, вибачте, напували горілкою уже. Саме цікаве (вірніше, нецікаве), що одежу їх залишили поза зоною, їх одягли в халати. Але ж костюми!... Костюми! Ви ж розумієте! Вони ж одягали костюми. Ну я нічого тоді їй не сказала. Отакі були подробиці.

Філармонію дуже люблю досі. Старі працівники — пам’ятаю їх, вони мене пам’ятають. Це був мій дім 10 років і досі деякі артисти до мене звертаються, як кажуть, за творчою допомогою. І це мені дуже-дуже приємно.

ВЕД.: Але потім у Полтаві було вирішено створити Малу академію мистецтв. І почали шукати людей, які могли б стати там педагогами. Не лише організаторами.

ДОЛЖЕНКО: Звичайно. Але хочу розповісти швиденько про ще одну річ. До цього, доки я в філармонії працювала, мені стало якось скучно, скучно жити. Чогось не те. Хоч я й робила міські заходи, робила концерти до різних дат, робила свята підприємств тут. Багато підприємств, яким я робила професійні свята. І тоді виникло бажання — вчитись ще! Приїхав колектив до нас — «Веселые ребята». Дуже відомий колектив, з якого вийшли і Пугачова, і Газманов, дуже багато відомих людей. І очолював його Павло Олексійович Слободкін. Це була дуже видатна (навіть не знаю, де він зараз, що з ним), видатна людина, це була людина-феномен, який виховав плеяду дуже видатних співаків. Ну про це музиканти знають, мабуть, люди, які цікавляться цим питанням, знають. І от він приїхав, а я чергувала якраз на його концерті як режисер філармонії — так у нас заведено було. Підійшла до нього, кажу: як Вам так вдається, що від Вас ідуть люди із колективу і ніхто з Вами, вибачте мене, не собачиться? Всі до Вас з повагою ставляться. «Любимчик Пашка» — пам’ятаєте цю пісню? Це — про нього, про Павла Слободкіна. Він каже: «Тому, що я, бачите, перш за все, даю можливість творчості кожному. Будь ласка. Визріла вже Пугачова — хай вона йде на свої хліба. Я ж нічого проти не маю. Даю можливість людям пісні писати, тексти до них писати, а взагалі, я ж — викладач». Я говорю: як викладач? А я викладаю в ГІТІСі. Це — найвищий театральний вуз був у нашій країні. А я кажу: Боже, а мене туди запрошували колись. Ігор Шароєв, це був режисер № 1 в Союзі РСР колись: Кремлівські концерти робив, відкриття Олімпійських ігор 80-го року, закриття і все на світі! «Так чого Ви не поступаєте? Поступайте!». Все. Він мене умовив. Я приїхала, за 5 днів нахально, вибачте мене. От як побачила, хто поступає. Ну можу сказать, з ким я на курсі вчилась: народна артистка Росії Людмила Рюміна, Клара Новікова і чемпіон Європи Ігор Бобрін. Зараз дуже багато знімають Валерія Гаркаліна (фільм «Ширлі-мирлі» і багато інших). І багато... Толя Кашепаров (із гурту «Песняры» — «Вологда-гда-гда, Вологда-гда»), значить, Толічка. Зараз у нього в Майямі свій ресторан, не співає уже. Може, й співає для дружини і дітей. Отакі справи. І я вступила туди. І досі я вдячна долі і людям, з якими я навчалася, і В’ячеславу Анатолійовичу Шалєвичу, народному артисту, у якого зараз свій театр у Москві. Він був людиною дуже тонкою, інтелігентною. Він якщо робив нам зауваження, то робив... Мені робив один раз. Я там думаю: та, я самий етюд зроблю, значить, я колись робила, він там щось таке.. показала... Він мене підкликає, тихенько, щоб ніхто не чув, каже: «Свєта, тобі не стидно?». Кажу: «Стидно». «Отож». Все. Більш не треба було нічого говорить. Закінчила я майже на «відмінно». Де з ким спілкуємось зараз, дещо... ми ж зараз в інших країнах знаходимось. Але, коли Клара сюди приїздить (вона взагалі приїздить до Радлінського, у нашу клініку «Аполонія», до відомого нашого лікаря) і коли вона приїздить, він мені повідомляє: знаєте, що приїде Клара Борисівна? Вона дуже хотіла Вас бачить. Та я ж тоже дуже хочу ї бачить. Ми дружили на курсі і це — не бахвальство і це — правда, те, що я зараз скажу. На 2-ому курсі мої колеги по навчанню, досить відомі люди казали: що ти там робиш в своїй Полтаві? Давай переїжджай сюди. Єдине — це житло. Житло і — все. І ти будеш режисером. Режисери потрібні тут, тут не вистачає режисерів на майданчиках. Отакого фаху, як ти, режисерів. Ну ми ж уже бачили, хто що може, хто як що. Я завжди жартувала і говорила: Полтаві теж потрібні. І, Ви знаєте, я ніколи не жаліла, ніколи не жаліла ні миті про те, що я не живу в Києві, тому, що зараз Київ мені не дуже подобається. Той Київ раніше, який я любила, був один, а зараз він інший, вибачте мене. Москва — тим більше. Дуже мені там було важко. Адаптація, потім звикала, а потім знову — місяць з чимось я там була на сесіях. Цікаво, багато дивилась, багато бачила (для того туди і приїхала, щоб повчитись чомусь, щоб дещо узнати те, що я можу дати своїм артистам філармонії полтавської). Тепер — про школу мистецтв. Так, мене запросив Критенко — перший директор, який формував школу мистецтв. Спасибі йому велике. Це — величезна праця. Це людина, яка створила колектив і підбирала кадри. Я вирішувала це питання десь, мабуть, місяців 4 чи 5. Я не знала, як мені...

ВЕД.: Для себе вирішували?

ДОЛЖЕНКО: Для себе, для себе. Я уже повідомила Юрченка Германа Юрійовича, директора філармонії, про те, що я хочу перейти... Вже кілька разів Критенко мені телефонував: ну давайте ж щось вирішуйте, мені потрібна така людина, що могла б організувати театральний відділ. І потім Юрченко десь у грудні (це мова ще влітку починалась) мені каже: «Якщо Ви ідете, то скажіть мені. Тоді я скорочую цю посаду і взагалі я на неї нікого брати не буду. Потрібно буде — будете приходити в разовому порядку». І так воно й трапилось. Я прийшла в Школу мистецтв після того як... Спасибі ГКЧП — після чого ліквідували міський комітет партії, міський комітет комсомолу. Ну і всі такі організації, які знаходились в цьому приміщенні. І я власноруч, і мої колеги перші, які створювали відділення: Таранцева Олена Олександрівна — відома зараз людина, кандидат наук, викладач педагогічного університету і керівник ансамблю «Міленіум» — вона створювала хореографічний відділ. Я створювала театральний відділ. Кусайло Тетяна — вона створювала (вона зараз в Києві, викладає в Академії в художній) — створювала образотворчий відділ. Музичний відділ перейшов із вечірньої школи і він як би був трошки хоч якось сформований...

І почали. Брали всіх. Я там набирала.. Зараз скажу, скільки... 7 чи 8 груп на театральне відділення. Десь дітей по 20. Так, це, дійсно, так було. І тоді, думаю: мені потрібен був ще один викладач, ще один. Взагалі то не один, ну на той час мені один хоча б... Тому, що був предмет такий як робота актора з лялькою. Я вирішила, що кращого викладача, ніж Козуб Марина Олексіївна, яка на той час уже не була режисером театру ляльок, де вона працювала ( її забрали в управління культури) — немає. Я вирішали, що вона — творча людина і треба працювати. Пішла до неї, переговорила з нею. Вона вагалась довго: не знаю, як, ніколи не займалась викладацькою роботою. «Так займешся. Я ж теж не займалась. І я теж буду починати вчитись». Був тоді Бондаревський — начальник обласного управління культури. Спасибі Петру Карповичу — він мене зрозумів і він її відпустив. І ми оце вдвох з нею оце все робили, театральний відділ. Оце з цією масою людей займались і перше півріччя ми так рвонули, що уже потім, як програми прийшли, то ми вийшли на рівень 3-ого класу. За півроку ми зробили дуже величезний крок. Пройшло 23 роки. Звичайно, потім я знову почала інтенсивно займатись міськими заходами. Потім народився конкурс... До речі, в тому приміщенні конкурс «Красуня Полтави», де зараз знаходиться мій театральний клас, 22-ий, Малої Академії мистецтв. Там сидів 2-ий секретар міськкому комсомолу Анатолій Мельник. Спасибі Толі — була дуже хороша людина. Ми прийшли із моєю подругою, із режисером, із якою ми потім 10 років стояли, як кажуть, «у руля» цього конкурсу — Галиною Ковальовою. Ми прийшли до нього зі сценарієм. Він каже: ми оголосили конкурс сценарію. А ми не знали. Ми принесли свій. Наш переміг і почались наші конкурси, до яких потім теперішній продюсер Ромаскевич приєднався, з яким ми довгі 10 років створювали цей конкурс.

Потім були там деякі перипетії, як кажуть. Ми були трошки незгодні з продюсером. Він хотів залишити одну із нас. Якось воно не зовсім нам на душу лягло і ми це залишили. Ми залишили тим, кому це цікаво, хто це може вести далі. Втім, через кілька років, через кілька років Київ — комітет «Міс Україна», запропонував мені створити в Полтаві жіночий конкурс і я... один, як кажуть, в полі не воїн, і я теж звернулася до Марини Олексіївни Козуб, до моєї колеги по роботі, з якою ми часто споримо, тому, що творчі люди не можуть не спорити. Я її запросила і ми разом з нею створили конкурс, який спочатку називався «Міс Полтавщина», а потім він став називатися «Пані Полтавщина». Під егідою Національного комітету «Міс Україна». Перша наша переможниця Тетяна Ткаченко була переможницею України. Вона представляла Україну в Америці на самому престижному в світі конкурсі для жінок. І серед 54 представниць найкращих з різних країн світу вона виборола 4-е місце. І титул «Я можу». Я можу так, як і ті попередні троє, які були переможниці — переможиця і дві віце-міс. До речі, моя донька, яка на той час жила уже в Америці (вони виграли з чоловіком Грін-карт і там жили), то от вона жила в Майямі і, оскільки Національний комітет нікого не послав з Тетяною, а вона вперше взагалі була за кордоном... А їхати в Америку, як кажуть, з пересадками, це взагалі було страшно. Я попросила доньку, щоб вона із Майямі перелетіла в Палм-спрінгс. Це місце самих дорогих гольфових площадок світу. Невеличке місто, де знаходяться літні резиденції Шварценеггера і дуже багатьох сенаторів Сполучених Штатів і так далі.

Вступний внесок тоді був 2,5 тисячі доларів. То Полтавська область і окремі люди дуже допомогли тоді. В той час допомагали дуже — виймали гроші з кишені, буквально, і давали, казали: «Нехай їде, нехай представляє Україну. Це дуже нам важливо». І Тетяна, дійсно, гідно представила Україну і ми дуже цьому раді.

ВЕД.: Але після цього у Вашій режисерській біографії з’явилося ще кілька інших конкурсів...

ДОЛЖЕНКО: Звичайно.

ВЕД.: ...і, зокрема, студентський. Колись Олексій Олексійович Нестуля, який був також у нашій студії як гість, сказав: «Я настільки люблю свою роботу, тому що я ж в оцьому морі студентів плаваю, як у воді, і зразу молодшаю, вони мене підсотують, надихають!»

ДОЛЖЕНКО: Звичайно. Ну що ж — це була не моя ідея. Знову-таки. Я правду кажу. Це Київ знову, подзвонили і сказали: Ви знаєте зараз дуже, дуже, як кажуть, затребуваний студентський конкурс. І робіть студентський конкурс. «Так якби ще і гроші дали на студентський конкурс. Гроші ж ніхто не дає. Приходиться самим бути режисерами, продюсерами». І спасибі Олександрі Борисівні Сидоренко, яка очолює українське відділення...

ВЕД.: Полтавське відділення українського фонду культури.

ДОЛЖЕНКО: Так, звичайно, яка й підтримала це починання, допомагала дуже нам створювати конкурс. Із нашого конкурсу вийшло багато коронованих осіб. І та ж Христина Пальянова, і багато дівчат, які брали і в цьому році — Васільєва взяла корону європейську, Валерія Васільєва — студентка аграрної академії. Можна тут багато розповідати, але за браком часу не буду всіх називати. Хай мене вибачать ті, кого не назвала. Нам дуже приємно, ким вони стали. Це — леді, розумієте, вишукані. І з перших наших конкурсів «Красуня Полтави», і зі студентських конкурсів. І ми пропагуємо, як кажуть, нормальне відношення дівчини до життя. А в цьому році цей конкурс уже переріс в «Міс і Містер». Чому раніше не було «Містера»? Хлопці до нас підходили: ми теж хочемо. А тому що у нас таке кредо. Кредо у нас із Мариною Олексіївною, що якщо конкурсуються, то повинні кудись далі їхати. На всеукраїнські конкурси дівчата повинні їхати, на міжнародні. Так ми і вирішили, що це буде стартовий майданчик. І ми можливість мали посилати дівчат далі і вони були в багатьох країнах світу, чудово виступали.

ВЕД.: Світлано Анатоліївно, за тиждень, 17-го листопада, — ще один конкурс.

ДОЛЖЕНКО: Так.

ВЕД.: Два слова про нього.

ДОЛЖЕНКО: Значить, «Студент року» — це конкурс, який уже багато років проводиться в Полтаві. Він переріс у Всеукраїнський, завдячуючи Полтаві. Тому, що його, як кажуть, Україна підхопила. Я цього року — головний режисер цього конкурсу. Попередні роки я допомагала аграрній академії. Там були дуже високі результати. Той, хто цікавиться конкурсом, знає. Цього року, 17-ого числа, у Всесвітній день студентства, відбудеться в палаці «Листопад» цей чудовий конкурс. Ми переглядали попередньо з комісією доробки, які студенти вже мають, що вони збираються показати. Це буде дуже цікаво, це розумно. Це, на мою велику втіху, без пошлості, без примітивізму, з чудовими жартівливими сценами. Я гадаю, що це буде дуже цікавий конкурс. Що там буде? Нехай це буде інтригою!

ВЕД.: Саме так і повинна була завершити ефір режисер — «ноготок я оставляю на потом».... Режисер, сценарист, викладач театральних дисциплін Малої Академії мистецтв, автор низки проектів і конкурсів Світлана Анатоліївна Долженко була сьогодні в нашій студії. На жаль, ефірний час передачі вичерпано. Але, сподіваємося, зустріч з Вами наших слухачів переросте в те, що вони стануть потенційними глядачами того, що Ви, як режисер, пропонуєте в Полтаві в сенсі культурного розвитку нашого краю.

ДОЛЖЕНКО: Спасибі велике, шановні наші слухачі, за те, що мали терпіння мене вислухати. Хочу наголосити на тому, що відбудеться конкурс дорослих жінок. Багато запитань. Будь ласка, всіх, хто хоче взяти в ньому участь, ми із задоволенням приймемо. Ще раз — всього найкращого! До побачення!

ВЕД.: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю віртуальне ефірне кермо моїм колегам. Почуємося наступного тижня. На все добре!