Захисники вітчизни з «Полтавагазвидобування»: Юрій Андрійко про навчання, службу і переосмислення

Юрій Андрійко — оператор з цеху добування нафти, газу і конденсату Машівського ЦВНГК. Його місце роботи — неподалік від рідного села Новомихайлівське Решетилівського району. Юрій має спеціальну освіту, яку отримав у Полтавському коледжі нафти і газу більше 10 років тому. За хорошу роботу має дві почесні грамоти від керівництва «Полтавагазвидобування».

У зону АТО Юрій Андрійко потрапив у вересні 2015-го. Спочатку був у Гайсині на Вінниччині. Там у військовій частині його та інших вчили стріляти стоячи, лежачи, у парі. Вчили пережити зустріч із 60-тонним танком, лежачи в 40-сантиметровому окопі та багатьом іншим потрібним на війні навичкам. Чоловік говорить: ганяли їх серйозно. І, мабуть, тому з його підрозділу ніхто не загинув, а більшість поранень хлопці отримали через власну неуважність.

Спочатку Юрій Андрійко з однополчанами побував поблизу Придністров’я, звідки у 2014-му йшла загроза вторгнення росіян, потім — у Чонгарі на кордоні з Кримом. Потім потрапив на Донбас. Сміється — не було б війни, не покатався би по Україні.

Завдяки грошам, які для нього зібрали колеги перед мобілізацією, зміг купити собі якісну форму та нові берці через кілька місяців служби.

У 59-ій мотопіхотній бригаді завданням Юрія Андрійка була передача секретних повідомлень керівництву з польового вузлу зв’язку. Крім цієї роботи він стояв на бойових чергуваннях. У вільний час бліндаж для нього ставав читальнею — в частині є своя бібліотека. Найбільше уродженець Полтавщини любить історичні твори козацької доби. На передовій у нього дійшли руки до романів «Вогнем і мечем», «Потоп» поляка Генріка Сенкевича.

— Кілька разів були зіткнення з ворожими ДРГ. А раз сепаратист з Луганська наскочив на наш блокпост, ми вздовж траси стояли. Потім знайшли документи при ньому: сержантом був. А ще випити любив, може, тому і попався, — пригадує Юрій.

На передовій чоловіку щастило і з однополчанами, і з місцевими. З мешканцями Донбасу ділилися їжею. І навколо неї також точилися розмови у бліндажі, коли чоловіки один за одним отримували від своїх жінок через «Нову пошту» посилки із смаколиками: «відра» пельменів, вареників, кендюхи з печінки (улюблена страва Юрія).

— Хороший колектив, таких на гражданці немає. Нам не було чого ділити, крім хліба. Говорили про всяке. Один був з Івано-Франківська ідейний: півроку провів на Майдані, а потім сюди. Двоє хлопців також з Прикарпаття виявилися колегами — з нафтопереробного заводу. Мобілізувався я у березні 2016-го. І у той рік не було такого тижня, щоб хтось до когось не подзвонив із нашої команди. Спілкуємося у Фейсбуці. У минулому році товариш по службі з-під Умані в гості приїжджав. А наш капітан Альберт Альбертович Лактіонов загинув у лютому минулого року, — ділиться Юрій Андрійко.

Тепер його бригада під Маріуполем. А він осмислює все те, що побачив і відчув на фронті. Говорить, є, про що поговорити із 16-річним сином. І чомусь став гостріше відчувати несправедливість — як до себе, так і до інших.

Анна ДОВГОШЕЙ