Magnum Opus: колективне інтерв’ю

— Хто у вашому розумінні графоман? Чи грішите часом цим?

— Ми тільки вчора з «магнумцями» обговорювали це запитання. Графоман у нашому розумінні — людина, яка, не маючи таланту, пише свої тексти, абсолютно не зважає на конструктивну критику та робить із допущених нею помилок, так би мовити, «фішку».

Графомани — це люди, які, не маючи ні власного стилю ні власних думок, переписують все те, що давно уже було кимось сказане, при тому вважають себе геніями поезії і думають, що скоро про них дізнається увесь світ. На жаль, графоманство прогресує і це часто народжується через те, що початківці потрапляють під вплив поетів, які не роблять їм потрібних зауважень та не можуть дати адекватної критики. Через те юні «графоманчики» «закохуються» у таких людей і намагаються бути схожими на них, вважаючи їх своїми ідеалами та ідолами. Особисто ми не належимо до їхньої касти, оскільки намагаємося виробити власний стиль і тому не хочемо бути схожим на будь-кого. Хоча і є поети, яких ми дуже любимо і чиєю творчістю захоплюємося.

— Чому у вашому колективі дівчат більше ніж хлопців?

— Magnum Opus — мистецьке об’єднання міського рівня, проте основу його складають молоді письменники ПНПУ. Зважаючи на це, можна сказати, що так історично склалося. Бо хлопці вважають, що значно крутіше займатися боксом, футболом, або ще гірше — засідати перед екраном монітору, а поезія — це для дівчаток. Але нам від того не гірше, бо жіночою увагою ми не обділені.

— Чи не вважаєте ви, що проза — чоловіче, а поезія — жіноче?

— Ні, хто взагалі таке сказав? Не можна розділяти жанри на чоловічі та жіночі. Люди пишуть те, до чого у них душа лежить. Це скоріше стереотипи. Можна назвати багатьох талановитих, як чоловіків-поетів, серед яких Єсенін, Пушкін, Шевченко, Малишко, Симоненко, так і жінок-прозаїків: Кобилянська, Карпа та інші.

— Чи впізнаєте ви одне одного на осліп за манерою письма?

— Цікаве питання. За півроку спілкування ми стали однією родиною, тому можна впізнати не лише авторський стиль кожного. У наших творах ми виявляємо свою особистість. І як справжні друзі, ми впізнаємо один одного хоч наосліп, хоч за голосом, хоч за текстом. Проте, відкрию таємницю — ми знаємо вірші одне одного напам’ять і інколи цитуємо їх.

— Ви час від часу проводите різні літературні вечори. Чи колись почнете брати гроші за свої виступи?

— Говорять найкраща робота — це хобі за яке платять гроші. Непогано б було заробляти на концертах, щоб хоча б деякою мірою покрити витрати за аренду приміщення в яких проводяться заходи. Спочатку ми не брали кошти за літературні вечори, але останнім часом почали брати за вхід — символічну плату — оскільки іноді, для того, щоб влаштувати виступ потрібно внести кошти за апаратуру, чи за іще якісь потрібні для виступу речі. Мистецтво — річ безкорислива, але тільки доки не заходиш у мінус. Тому якщо ми витрачатимемо власні кошти на організацію вечорів, то прийдеться глядачам їх відшкодовувати. Але не більше. У нас трохи інша мета — доносити літературу до мас, знаєте, дуже важливо знати що тебе почують і полюблять і щось таке винесуть для себе з почутого.

А поки що немає сенсу про це думати, бо ми «кайфуємо» від того, що робимо, не отримуючи за це грошової винагороди. Просто хочеться щоб тебе почули — від цього ти отримуєш набагато більше драйву ніж від брудних грошенят. Найбільша платня — це чути чесні оплески і бачити очі слухачів, які ще прагнуть видовища.

— Шанувальники подарунки дарують?

— Кому як. Хіба що на «тубі» відео дивляться і «Вконтакті» додаються у друзі. Буває дарують рукописи віршів або гарні книжки. Чомусь у нашому суспільстві не так багато шанувальників літератури, як хотілося б, але сподіваємося, що після цього опитування почнуть дарувати.

— У вас закрита організація? На скільки жорстокий конкурсний відбір для новачків?

— Хто сказав, що вона закрита? У нас найбільш відкрита організація в місті Полтава і прийти до нас на зустріч можуть всі-всі-всі бажаючи послухати або почитати. Ми на кожній акції запрошуємо усіх бажаючих і ніякого відбору не існує. Найголовніший критерій — це талант. Головне зуміти його побачити, і подати людині руку, вказавши на помилки і дати адекватну критику. В організації дуже тепла атмосфера і ми дуже радо зустрічаємо новачків.

— Чим ви б нізащо не поділилися зі своїми «колегами»?

— Аха, фанаток не віддам. В першу чергу ми не просто колеги, а друзі, а для друзів нічого не шкода (хоча якби у мене був голодний шлунок я б не поділилася б з ними бутербродом). Як з ними можна не поділитися (хіба коханням). Ділимося всім, що у нас є — бутербродами, цукерками, грішми, ідеями.

— Чи не випадковий збіг (M)agnum (O)pus та (М)аляренко (О)лена?

— От мені здається над цим питанням тепер буде думати весь МО, ти ба який збіг. Такого питання нам ще ніхто не задавав. Може у Оленки і були такі хитрі загребущі плани. Назва обиралася всіма присутніми при виборі учасниками. Ми взагалі хотіли назватися ГМО «Магнум Опус»

— Хто «мозок», а хто «серце» Magnum Opus ? А «шлунок», «печінка» чи «легені»?

— Основними «органами» «тіла» МО є всі його учасники, оскільки тіло не може функціонувати без них — тоді воно буде безжиттєвим, а без деяких органів — не досконалим. Ми прагнемо до досконалості, але все ж не досконалі — на нашому тілі є «шви», є «пересаджені» чи «ампутовані» «органи». Проте, наш «організм» постійно поповнює «молода кров» , яка творитиме потім своє нове літературне життя. Мозок розділимо на дві частини: правою півкулею буде Лєночка Маляренко, а лівою — Катюша Стрельнікова. Анюта Єгорова явно легені. Ірочка Домненко — душа. Ромчик Повзик — наш голос. Сергій Одаренко — гострий язик. Андрій Коновалов — шлунок, бо він такий вічно голодний, що аж надто любить попоїсти. Насправді ми всі «головний біль». В тому плані, що перш ніж прийняти важливе рішення голова болить в усіх.

— Як ви ласкаво називаєте свого керівника (ст. викл. Марина Ігорівна Свалова)?

— Хотілося б сказати, що Magnum Opus не має керівників — у нас панує повна демократія і кожен із членів МО бере участь у тому, в чому захоче — може сам організувати зустріч, може сам організувати виступ, може сам організувати навіть цілий проект — якщо ідея виправдовує себе, її завжди підтримають інші «магнумці» і допоможуть, чим зможуть. Щодо Марини Ігорівни — то це людина, яку у МО дуже поважають, вона якийсь час була керівником «Заспіву» в ПНПУ, який став підґрунтям МО, проте зараз «Заспіву» не існує. Називаємо ми її ласкаво або Марина Ігорівна або Свалова, саме так, на наш погляд, можна називати людину, яка достойна поваги.

— Закінчіть речення: «У останній день перед екзаменом я..».

«У останній день перед екзаменом я думаю про все завгодно, крім завтрашнього дня» 

«У останній день перед екзаменом я знаю, що завтра екзамен»

«У останній день перед екзаменом я роблю що завгодно, тільки не вчуся — для цього є ніч».

«У останній день перед екзаменом я раніше гукала шару, вилазила у вікно гуртожитку і горлала „шара прийди“), зараз сплю їм і звичайно повторюю-повторюю-повторюю-повторюю»

«У останній день перед екзаменом я клопочуся усім чим завгодно окрім навчання, а от в останню ніч — вчу, коли прокидаюся кожні 20 хвилин. І на жаль, це жахлива правда, от наприклад завтра у мене теж екзамен»

— Чи пишете щось про сесію та студентське навчання?

— Навчання і так з’їдає багато життя, тому хоча б в поезії намагаємося не думати про нього. Треба добре володіти прийомами гумористичного жанру, треба якось спробувати, адже є про що писати. Про сесію точно ні, хіба що під час сесії і то на іспитах, і то відповідь на білет. Про студентське життя мабуть є у кожного, адже що не кажіть, а студентство це період повністю наповнений емоціями.

— Які ритуали виконуєте для заманювання музи? Як вона виглядає ваша «натхненниця»?

— Музу заманюємо солодким, як домовиків. Насправді муза поняття для кожного різне і приходить вона до всіх по-різному. Наприклад до мене вона заходить, коли я їду в маршрутці, дуже надихаюче місце скажу я вам.

— О, у кожного своя муза, от у мене — муз, він зазвичай лінивий, але буває дуже нав’язливим, проте я люблю його таким — бо насправді тільки з ним можна зупинитися серед дороги, злізти з велосипеда і, придбавши зошит і ручку, записати усі рядки, які прийшли до голови за останні 15 хвилин.

— Останні масштабні заходи, у яких ви світилися — «Битва Міст» та LSD-ТУРНІР (літературний слемовий двобій). Які бувають травми після «літературних протистоянь»?

— Добрячий такий струс мозку від прегарної поезії або ж сліди від посмішок на щоках. Іноді ниють вилиці, бо стомлюєшся сміятися з різних кумедностей колег-поетів. Ну голова і ребра зазвичай цілі, синці відсутні. Такі заходи зазвичай приносять мінімальну кількість шкоди, література, а не бокс врешті-решт. Це питання насправді дуже серйозне і дуже важке. Зважаючи на те, що слем — це специфічний вид літ. дуелей, в яких не завжди перемагає поетичний та ораторський талант, а частіше перевага надається якимось особистісним факторам, то на мою думку, перш ніж проводити такі заходи, слід ретельно продумати об’єктивність оцінювання усіх учасників і творити не просто шоу, а мистецьке дійство. Ми дійсно брали участь у «Літературній битві міст» і перемогли, проте, конкретно мене ця перемога радує менше за все, оскільки, по-перше, ми змагалися з друзями (Творчий Кременчук), по-друге, кожне об’єднання перемогло у своєму місті (було два тури) але за загальними підрахунками МО здобули першість. Власне я не бачу смислу в таких двобоях — попіарилися один за рахунок одного та і все. Це моя думка, можливо, хтось думає по-іншому. Щодо LSD-турніру, то із наших 3 учасників 1 — Рома Повзик пройшов до фіналу і «поступився» перемогою Олесі Міфтаховій. Складним завданням для обох фіналістів було написати за 10 хвилин вірш на задану тему «Как спрятать труп на горящем вагонном заводе». Роман за відведений час написав, здається, вірш із 5 строф, розкривши тему трагічної загибелі коханої людини у палаючій будівлі, переосмисливши стьобну тему у філософському аспекті — глядачі сиділи вражені. Олеся з іншого боку підійшла до розкриття теми — іі вірш, здається на 3 строфи, розповідав про отримання дозволу у шефа на вихідний день. Перемогла Олеся. І хоча вона дійсно гарний поет і пише прекрасні чуттєві лірично вишукані вірші, із цим завданням вона явно не впоралася. Мене досі шокує вибір суддів. Ось чому я проти такого виду літературних шоу.

— Ваші колеги з Кременчука не так давно презентували власну збірку? Завидки не беруть? Чим плануєте «крити»?

— Зате ми у них Битву міст виграли ) а загалом ми не заздрісні та й усьому своя черга. Колеги з Кременчука — наші дуже гарні друзі, тому ми тільки радіємо їхнім досягненням, а вони — нашим. Ось чому ми так часто виступаємо разом. Друкований продукт для сучасного літератора — це надзвичайно важливий крок. МО дуже раділи за ТК і допомогли їм влаштувати презентацію збірки у Полтаві. Вірші Олени також надруковані там, з цього, власне, і почалася співпраця двох мистецьких груп. Завидки нас не беруть ) бо зараз ми працюємо над новим проектом який, поки що, має робочу назву «Audiozbirka.com», що представляє собою запис поезій більш як 20 авторів прочитаних під спеціально підібрану музику. Робота над цим проектом іще триває, але скоро добіжить свого кінця і завершиться грандіозною презентацією. Хотілося б, звичайно випустити друкований аналог аудіо-записів, проте зараз для нас це дуже дорого, можливо, в майбутньому знайдуться спонсори, які могли б допомогти розвитку полтавського літ. мистецтва.

— На вашу думку, про що не варто писати?

— Слід ставити питання «ЯК не слід писати», а об’єкт мислення письменника може бути будь-яким. Писати варто про все. Немає заборонених тем. Поет живе в суспільстві і його хвилюють ті проблеми, які хвилюють якимось чином кожного — когось більше, когось менше. Тому запам’ятайте, якщо вам скаже колись якась людина «про це писати не можна» — просто... не слухайте її. Кожен має право на власну думку, як у життя так і в поезії. Світ був і є багатогранним, здається, немає речей, про які не варто писати. Все у житті важливо, навіть щось маленьке складає основу великого.

— Гостре слівце застосовуєте у творах?

— Потрібно бути ближчим до народу,а не писати про щось високе, чого люди можуть не зрозуміти. Щоб слухачі не відчували дискомфорту в діалозі з поетом, тому доводиться застосовувати гостре слівце, але робимо це в міру, щоб не було суцільного матюччя. Поезія еволюціонує і суспільство разом з нею. У сучасній літературі, яка базується на грі з читачем без цього ніяк. Проте, всьому потрібна міра, доречність, влучність і точність

— Від чого залежить успіх твору: креативної форми чи ораторського мистецтва автора?

— А в цьому питанні точної аксіоми не існує. Вірш може бути ідеальним, але подача настільки жахливою, що твір не сприймуть. А може статися так, що твір не має жодної мистецької цінності, але оратор так подасть його публіці, що люди будуть просто-таки в екстазі. Важливими є і креативність і ораторське вміння, але, є і третє поняття, і воно найбільш важливе — це думка — зміст, який вкладає автор у твір. Всі втрьох вони являють нерозривну єдність форми, змісту та викладу матеріалу: що вкладе у основу автор, як він «одягне» свій твір і як репрезентує його, такою і буде реакція публіки.

— Закінчіть речення: «За межами літератури я....»?

«За межами літератури я все рівно лишаюся натурою творчою і витаю десь у власних небесах»

«За межами літератури я танцюю»

«За межами літератури я просто homosapiens».

«За межами літератури я той для кого література частина життя»

«За межами літератури я людина.»

— За скільки хвилин з’їсте банку «згущенки»?

— Аха. Важко сказати, але впораємось швиденько. Краще банку консервованих ананасів. Хоча, знаючи які студенти голодні, то і згущенка згодиться.

— Ви — злопам’ятні?

— Ні. Але пам’ять у гарна. А ви це запитуєте, щоб вирішити, чого не писати у статті про нас?

— Анекдот від Magnum Opus на останнє?

— Відразу пошлості в голову полізли ) але нехай буде цей:

«— Ти моя киця?
— Ні...
— Ну ти ж моя кицюня!?
— Сергій, я не поставлю Вам екзамен, я ж сказав.»

«Рома, зроби Ксену» © магнумці зрозуміють.

Олена КОСТИРЯ