92-річний екс-«водоканалівець» про окупацію Полтави: «Нас, дітвору, питали, чого радіємо вибухам, це ж війна»
Колишній водій «Полтававодоканалу», учасник Другої світової Олександр Бондаренко зустрів війну юнаком. А після звільнення міста добровільно пішов на фронт.
Олександр Бондаренко народився в 1925 році на «Юрівці» — тоді це вважалася селом: не було радіо, світла і доріг. Жив з мамою та бабусею, батька забрали за доносом. Війну 15-річний хлопець зустрів на вулицях міста:
— Ми зраділи, коли побачили гелікоптери. Нас зупиняли старші, питали, чого радіємо, це ж війна — та ми не розуміли. Бігали дивитися на бомби — перші впали біля ПТК, хоча німці цілили в Київський вокзал. На Каштановій алеї від вибухів попадало багато горобців. Під час другого нальоту бомби поцілили на Центральний ринок, там були і перші жертви.
Від бомб в саду біля домівки рили траншеї. Ветеран згадує, що горіла вся Полтава: заводи, комбінати і магазини. Люди забирали звідти все, що було:
— Замість мосту, що зараз на Зигіна, — був переїзд зі шлагбаумом. Там згорів великий вітряк. Зерна залишилося багато, воно горіло як спирт — без вогню, та крупи нагрівалися сильно. Поблизу згорів і м’ясокомбінат, який називали «Бекон». Коли Червона армія відступала, засипала все хлорним вапном, аби продукти не потрапили до німців. А ми з хлопцями згрібали те, де хімії потрапило найменше, і носили додому.
Після захоплення міста, німці мародерствували, хапали на вулицях людей, вбивали, катували, змушували працювати на них. По вулиці Ляхова звели госпіталь — тут Олександр Дмитрович чистив картоплю, мати працювала кухарем. Так Полтава жила до вересня 1943 року.
Олександр Бондаренко
— Якось восени тиждень було тихо. Потім з’явилися літаки. Ми знали, як виглядали німецькі, та за ними пролітали інші, із зірками. Ми сховалися в траншеї в саду, бабуся забороняла навіть висовуватись, — згадує ветеран. — Зранку в тумані побачив як бігають солдати в незнайомій формі. Виявилося, під час окупації змінилася форма радянського солдата.
— Почув нашу мову, підійшов — дізнався, що місто звільнено. У Корпусному парку заграла музика — люди вийшли святкувати. Не передати словами ту радість, яку вони відчували.
Неповнолітній Олександр із товаришами домовилися йти на фронт. Військкомат приймав в готелі «Київ».
— Ми підійшли до першого ж столику — хотіли якнайшвидше записатися. Виявилося, що за кожним столом розподілялися за напрямами. Та з армії на фронт — тільки після навчань і тренувань. А я хотів на передову, для чого мав бути вісімнадцятирічним — тож «накинув» собі два роки. Пощастило, я мав міцну статуру, тож повноліття підтвердили і на медогляді, — розповідає чоловік.
Продовження — в другій частині.
