Фотограф-документаліст Анна Чапала про поїздки на Схід: «Коли приїздиш додому, вже не задумуєшся про погані речі»

В.К.: Коли вперше взяла в руки фотокамеру?

А.Ч.: У самому дитинстві. Це був кольоровий Canon, він досі лежить із зарядженою плівкою. Скільки себе пам’ятаю, десь завжди був фотоапарат. У мене знімав і проявляв фото тато. 

Сама почала фотографувати в сьомому-восьмому класі, тоді вже тато дозволив користуватися фотоапаратом. І почалося: квіточки, хмарки. Коли навчалася в університеті, то паралельно і курси фотографії проходила. Хотілося знати, як компонувати кадр, працювати зі світлом.

В.К.: Коли з’явилася думка про фото в зоні АТО?

А.Ч.: Працювала в студії і відчувала, що це — не моє. Щодня фотографувати людей і все. Зі мною працював Микита, і він всьому навчав. Саме він винуватець всього, що тепер працюю фотокором. 

Микита передивлявся мої фото, порівнював. І одного разу каже: «Аню, у тебе виходить репортажка. Зі студійними не виходить, а от з репортажкою — прекрасно». 

Згодом підчитувала газети, дивилася відео, спостерігала за закордонними фотокорами, розвивалась. Найбільшу практику й розвиток дала «Зоря Полтавщини». Переглядала досвід багатьох фотографів. Переломний момент був, коли переглядала пряму трансляцію про конфлікт у Єгипті. Тоді до себе сказала, що як тільки добре, що у нас у країні все тихо. І не знала тоді, що у нас буде війна.

Почала аналізувати, чому журналісти працюють у зоні конфлікту. Зацікавило, що люди там не «впусту» працюють, як вони висвітлюють це все. Деякі моменти, конфлікти, відносини між державами та між громадянами в державі.

В.К.: Розкажи про поїздки на Схід і свої відчуття.

А.Ч.: Приємно згадувати саме позитивні моменти. Коли часто їздиш, вже не думаєш про погані речі. І коли приїздиш додому, вже не задумуєшся про якісь проблеми, бо знаєш: «Та що там у мене, там війна і хлопці гинуть...». Знаєш, заради кого і чого туди їдеш. 

Навіть якщо взяти роботу. Коли видають твій матеріал і бачиш, наскільки це важливо для людей, і вони говорять тобі «спасибі», то приходить розуміння, що недарма це все. Навіть історія однієї людини чи просто добірка фото, але це важливо.

В.К.: Тобі було страшно?

А.Ч.: Так, був такий момент. Скільки їздила, але такої хвилюючої поїздки ще не було. 

Одного разу їхали з волонтеркою у Донецьку область і планувала лишитись у одній із бригад на декілька днів. Там був знайомий комбат і він дозволив залишитись. Саме в цій поїздці було передчуття, що щось трапиться. 

Ми доїжджаємо вже до Харкова — і я просто готова була розвернутися й поїхати до Полтави. До однієї з бригад ми їхали вже в ночі. Військові нас зустріли вже пізно вночі, тому ми слухали їхні настанови і слідували за ними, адже дорога була видна ворогові. Було чути як десь поруч ідуть бої, хлопці були геть зовсім виснажені. Хлопці тоді ще і піджартовували, що ми під «грозу» приїхали.

Ранком ми віддали речі і потрібне, що їм привезли і поїхали до іншої бригади на «нуль». Далі була Авдіївка. Там познайомилась з чудовими медиками 58-ої бригади. Говорили про проблеми та і взагалі про життя. В той день було наскільки спокійно, що аж моторошно.

Ми з розвідниками повертались на базу і тут у рацію було чути тривожний голос Люди «Пчьолки». Ближче до «промки» почався бій. Коли ми приїхали на місце, комбат нам повідомив, що до іншої бригади, яка стояла прочув увірвалось ДРГ (Диверсійно Розвідувальна Група ворога) і що є втрати. Відкрились ворота, заїхав медекіпаж «Пчьолки», дві втрати. На той момент у мене крутилось постійно в голові, що ось я їх бачу, а сім’ї ще не знають, що вони втратили синів.

Поїздка була дуже не простою, трішки переломною у житті, але вона дала людей, з якими досі підтримую зв’язок.

В.К.: Які поради даси молодим журналістам?

А.Ч.: Якщо вже обрали цю професію, будьте чесним перш за все із собою. Щоб, коли у нас спитають, могли відповісти, що робили роботу чесно.

Валерія КРУПЧЕНКО, випускниця Школи сучасної журналістики