«Persona grata»: Валерій Завгородній

[Відео було видалено]

ВЕД: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами, радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих людей, або людей, які якимось чином привернули нашу увагу, почали займатись якоюсь справою, нам незнайомою, невідомою, і про це, власне, хочемо їх розпитати докладніше. Саме такий гість сьогодні у нашій студії — директор Полтавської обласної благодійної організації «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги» Валерій Тарасович Завгородній. Доброго ранку вам!

ЗАВГОРОДНІЙ: Доброго ранку!

ВЕД: Валерію Тарасовичу, для людей не втаємничених хоспіс, — це що?

ЗАВГОРОДНІЙ: Хоспіс — це благодійна організація, яка надає допомогу безнадійно хворим. Тим людям, в яких підписано вирок по хворобі і вони мають залишатися один на один зі своєю хворобою. І рідні, їхні близькі люди, співробітники повинні витрачати свій час, енергію, думки на те, щоб допомогти своїй рідній людині. Хоспіс допомагає в цьому не тільки хворим, але і їхнім рідним.

ВЕД: Бере на себе ці моральні зобов’язання ...

ЗАВГОРОДНІЙ: Моральні, да. Крім того, хоспіс — це зняття соціальної напруги в цьому сенсі і, крім того, це й медична проблема, тому що надання спеціалізованої медичної допомоги таким хворим потребує, як правило, застосування сильних препаратів опіювальної дії, тобто наркотиків. У місті це хоч якось можна забезпечити, а на селі, на жаль, не виходить такого. У хоспісі ці проблеми вирішуються. Тобто на даний момент вже законодавчо затверджені нормативи і сприяння цьому зі сторони і КМ і МОЗ, зелене світло включене і в цьому плані. Найближчим часом по всій Україні будуть відкриватися і хоспісні відділення, і хоспіси, і хоспіси на дому тим людям, які страждають від хвороб і яким, на жаль, медицина уже не в змозі допомогти. Хоспіси будуть їм притулком і допомогою, щоб гідно піти з цього життя.

ВЕД: Тема хоспісу не нова, принаймні, в цивілізованому світі вона існує десятки років. Чому в Україні так повільно до неї ішли? Можливо, суспільство треба було ще й ментально готувати?

ЗАВГОРОДНІЙ: Раніше, при Радянському Союзі, система охорони здоров’я передбачала соціальний захист таких хворих. Тобто, економічно на той час держава була спроможна тримати таких хворих під своїм наглядом до кінця. Але зараз уже такої можливості економічної нема, і витрачати такі зусилля на те, щоб застосовувати висококваліфікований труд лікарів, які б приходили кожен день до такого хворого, і висококваліфікованих медсестер. В хоспісі теж працюють висококваліфіковані люди, але вони займаються цим професійно, це їхній прямий обов’язок. Ми не відволікаємо тих лікарів, які повинні лікувати хворих, яким іще можна допомогти.

ВЕД: Дати шанс?

ЗАВГОРОДНІЙ: Так, і в цьому плані це розумний розподіл професійних зусиль.

ВЕД: У нас на радіо кілька тижнів тому прозвучала інформація, що в Кременчуці також дійшли висновку, що це необхідно: великий регіон, який потребує, безумовно, такого закладу. Заклад, в якому такі послуги будуть надавати мешканцям обласного центру, територіально де буде знаходитись, як взагалі все буде організовано?

ЗАВГОРОДНІЙ: Розташований хоспіс буде на території дільничної лікарні с. Ковалівка, в самій Полтаві буде розташований консультативний центр по наданню допомоги на дому. Це буде виїзна бригада, яка буде допомагати хворим на дому. Будуть виїжджати медсестра, санітарка, психолог, при потребі буде і духовний наставник, тобто, церковний працівник будь-якої конфесії. Про це вже і домовленості досягнуто, і на державному рівні, і на людському особистому рівні. Ця тема дуже актуальна, дуже, і люди розуміють, що необхідна така структура, і всі радо готові допомогти. Але тут є одна проблема — відсутність поінформованості людей, широкого загалу.

ВЕД: Я саме і хотіла запитати про роль ЗМІ в просуванні цієї соціальної теми...

ЗАВГОРОДНІЙ: Ми зацікавились вивчанням цієї проблеми і так похапцем провели опитування пересічних громадян, чи знають вони, що таке хоспіс? Так от у місті ми зустрічали людей, приблизно 15%, які знають, що таке хоспіс. А в селі навіть і 4% не набирається. Якщо ми кажемо, що хоспіс і хоспісний рух — це проблема соціальна, вона важлива і потрібна, ми вважаємо, що рішення цієї проблеми також залежить від громади, то ми повинні донести до громади, що ми хочемо. І тому ЗМІ і в цьому сенсі ми розповсюдили за допомогою листа Головного управління охорони здоров’я керівникам ЗМІ про надання соціальної реклами у всіх ЗМІ. За допомогою працівників ТРК «Лтава» виготовили соціальний рекламний ролик — що таке хоспіс. І ви знаєте, я сам на нього дивлюсь, і ком в горлі... Дійсно він вражає своєю соціальною напруженістю.

ВЕД: Ви знаєте, у вас вигляд такий сумний... Я не знаю, можливо, лікарю, який переймається такою темою, не личить бути веселим, чи ви просто зараз настілки в цій темі, що не можете абсолютно від неї відключитись?

ЗАВГОРОДНІЙ: Дуже багато проблем.

ВЕД: Я так розумію, що буде створено таку сімбіотичну форму: частково держава буде фінансувати проект, зокрема, зарплатню медичним працівникам кваліфікованим і т. д., частково, оскільки це благодійний фонд, будуть пожертви людей, які не байдужі цієї проблеми. Але також, мабуть, і якісь кошти родичів, які довірятимуть спеціалістам доглядати за своєю близькою людиною?

ЗАВГОРОДНІЙ: Ми не передбачаємо якісь обов’язкові збори коштів з родичів, не передбачаємо цього, але розуміємо, що кожна людина може і має право внести свій посильний внесок в надання допомоги не тільки своїм рідним, а тим людям, у кого і рідних немає, або в кого наразі немає ні коштів, ні змоги допомогти.

ВЕД: У Ковалівській дільничній лікарні заплановано облаштувати 25 ліжко-місць...

ЗАВГОРОДНІЙ: Плануємо.

ВЕД: Там люди будуть постійно стаціонарно знаходитись, решта будуть вдома і їх патронуватимуть ваші працівники. Але, з огляду на те, що в 2011 році Полтавщина посіла 2 місце в Україні за кількістю онкохворих, я думаю, що означена кількість ліжок — занадто мало для того, щоб за

ЗАВГОРОДНІЙ: А якщо ще взяти до уваги, що є ще і не тільки онкохворі, а є ще і туберкульоз, а є хворі СНІДом, а є неврологічні хворі, хвороба Альцгеймера, інсульти. Люди роками лежать і за ними родичі доглядають самостійно. Люди кидають роботу, тобто явно, що цих 25 ліжок недостатньо буде. Але, на жаль, таких соціальних досліджень глибоких на Україні поки що немає, яка реальна потреба, тобто, можна гіпотетично обмірковувати, а соціальних досліджень і тим паче науково обґрунтованих досліджень поки що ми, на жаль, не маємо.

ВЕД: Мені здається, важливий ще момент — ментальне виховання суспільства у ставленні до цієї теми. Розуміння того, що ми прийшли до того, що ці заклади — такі ж необхідні, як просто лікарня, просто аптека чи оптика і т. д.

ЗАВГОРОДНІЙ: Це безсумнівно. Думаю, що суспільство, кожен з нас повинен задумуватися над тим, що життя не вічне, людей вічних немає, всі ми рано чи пізно прийдемо до завершення свого земного життя. І важливо також як ми підемо, чи гідно підемо. Я дивився і спілкувався з організаторами хоспісів в Україні, ті, що вже існують багато років, і з тими, що працюють за межами нашої держави. У деяких хоспісах у статуті написано — посміхатись, треба посміхатись. На Кавказі, зокрема, у Вірменії, там старі народні традиції: коли людина стара помирає, рідні святкують це.

ВЕД: І в Японії на похованні всі посміхаються, ніхто не плаче. Це норма. І жалобний колір — білий, а не чорний.

ЗАВГОРОДНІЙ: Так, тому що вони розуміють: людина завершила свій земний шлях і він перейшов в інше життя, там свої закони. Він, можна сказати, закінчив свої земні страждання, а там він живе повноцінним життям.

ВЕД: Тут інша моральна засада: тоді треба тут гідно жити, щоб не сумніватися, що там буде добре...

ЗАВГОРОДНІЙ: Так, але ставлення родичів... Якщо для нашої ментальності смерть рідної людини — це горе, і розлука, то, можливо, задача хоспісу також в тому, щоб трішки загасити цей біль втрати людини, підготувати рідних і близьких до втрати людини.

ВЕД: Я десь зустрічала інформацію, що чималий відсоток смертності серед тих, хто доглядає за безнадійно хворими людьми. Тому що вони морально вигорають самі, фізично зношуються. Часом вони помирають раніше, ніж ті, за ким вони доглядали.

ЗАВГОРОДНІЙ: Ну це не професійний підхід до такої справи. Тобто працівники ...

ВЕД: Я маю на увазі родичів, які вдома доглядають безнадійно хворих.

ЗАВГОРОДНІЙ: Родичі? Родичі страждають навіть більше, ніж сам хворий. На професійних засадах в хоспісі працюють обов’язково психологи, вони працюють не тільки з хворими людьми, вони працюють із рідними хворих, і вони працюють з персоналом лікарні. Тобто і самі працівники — це психологи, вони теж, спілкуючись між собою, на симпозіумах, на спеціальних тренінгах підвищення кваліфікації, вони теж проходять психологічне розвантаження спеціальне, спеціалізовані програми.

ВЕД: Ви для своєї роботи брали за взірець роботу якоїсь конкретної країни, чи конкретного закладу, чи вони є десь узагальнений досвід, і лікарі, які приймають рішення цим займатися, далі можуть ним користуватися?

ЗАВГОРОДНІЙ: Я вважаю, не може бути єдиних рецептів, тому що для кожного регіону, для кожної нації, для кожного міста треба враховувати особливості ментальності нації. Тому, думаю, що зрозуміло, що основа береться з тих прикладів, які існують уже в хоспісі, але кожен щось вносить своє, творча робота йде, ми і прислуховуємось до побажань рідних, знайомих, спеціалістів, все враховується і тоді щось виходить розумне.

ВЕД: Оскільки, скажемо, морально для працівників, які будуть працювати, це ще складніше, ніж в простій лікарні ( бо в простій лікарні є надія, що людину вилікують, тут же апріорі відомо, що людина приречена за своїм діагнозом) у ваших медичних працівників передбачається трохи вища заробітна плата, ніж у звичайній лікарні?

ЗАВГОРОДНІЙ: Держава більше не може виплатити, але наша благодійна організація бере на себе зобов’язання додатково забезпечувати працівників коштами — преміальними, заохоченням і санаторно-курортним лікуванням, і забезпечувати психологічне розвантаження, надавати додаткові соціальні пільги — транспортні, харчування. Крім того, відбір працівників буде досить суворим, тому що не кожна людина, навіть медпрацівник, зможе там працювати досить довго без особливої підготовки, без особливих рис характеру. Тобто не кожна людина по психотипу підходить для такої роботи. Тому цей підбір у нас буде йти, тут уже ми беремо за взірець існуючі хоспіси, де людина перші декілька днів просто вживається, ми на неї дивимось, вона на нас дивиться, чи підходимо ми один одному, а тоді заклечається договір і людина проходить курси навчання, приблизно ще 3 місяці вона працює по договору тимчасово. Тобто ми приглядаємось, ми ще не приймаємо рішення кінцевого, беремо її на роботу, чи ні. Тільки по проходженню кількох місяців.

ВЕД: На якому етапі цей проект зараз? Як довго ще треба витратити часу на організаційні моменти і коли ви особисто плануєте, якщо не буде якогось форс-мажору, все-таки відчинити двері в Ковалівській дільничній лікарні, яка буде базовою для хоспісу?

ЗАВГОРОДНІЙ: На сьогоднішній день переговорний процес завершується і, думаю, впродовж місяця буде вирішено вже це питання і почнуться ремонтні роботи в приміщенні. Тобто, та дільнична лікарня, що існувала до сьогодні, приміщення. Вона і в охайному стані, досить охайному, але ж вона не пристосована до хоспісної роботи, приміщення треба ще перелаштувати і це деякий час займе.

ВЕД: До літа завершите?

ЗАВГОРОДНІЙ: До літа плануємо завершити, так.

ВЕД: Оскільки тема все-таки досить нова, яким чином ви зараз збираєтеся розповідати про цю соціальну проблему, про її вирішення. От ви прийшли до нас на радіо, зробили соціальний ролик. Можливо, проводите якісь заходи?

ЗАВГОРОДНІЙ: Регулярно в газетах друкуємо матеріали, на телебаченні періодично виходять передачі і з моєю участю, і з участю інших учасників нашого руху. Поки що все, що я можу перечислити, ми впроваджу в рамках соціальної реклами. У нас уже відбулися контакти із фондом «Відродження», яке планує надавати кошти навіть на рекламу, це вже буде реклама конкретно нашої установи, ну, думаю, це відбудеться найближчим часом. В березні в Києві відбудеться міжнародна конференція хоспісно-палеативної допомоги за сприяння і за ініціативи Ліги хоспісної і паліативної допомоги, це наша українська Ліга, і багато питань, я думаю, буде вирішено на законодавчому рівні і на організаційному рівні. В т. ч. і питання фінансування теж будуть більш детально розписані, всі пункти фінансування, доброчинної допомоги міжнародних організацій, які цілеспрямовано працюють для хоспісів.

ВЕД: Я хочу відійти від теми нашої передачі, теми, яка нас зацікавила, відтак, ми вас покликали в ефір. Ви за фахом лікар, на чому спеціалізувалися?

ЗАВГОРОДНІЙ: Я анестезіолог. Але уже, чесно кажучи, 4 роки я не працюю лікарем, тобто, я вийшов на пенсію за вислугою років, і зараз я працюю як директор установи. Ну фактично в душі я все одно лікар, ніхто мене не позбавив цього, майже 20 років я пропрацював в дитячій обласній лікарні анестезіологом. Ну от життя так повернуло. Мене з 1992 року цікавила тема існування хоспіса. Я тоді вже почав питання вивчати. Але тоді ні суспільство, ні закони, ні громада не були до цього готові.

ВЕД: Ви пропрацювали два десятки років дитячим анестезіологом, зрозуміло, анестезіолог — це людина, яка забезпечує безпосереднє хірургічне втручання, тобто, коли вже є серйозні проблеми, а не просто там ГРВІ і т. д. У хоспісі передбачаються місця для дітей, чи є взагалі такі спеціалізовані хоспіси?

ЗАВГОРОДНІЙ: В хоспіс приймаються ті люди, які потребують допомоги, і вік тут не має ніякого значення. І діти також можуть стати нашими пацієнтами. Наприклад, один з самих відомих хоспісів в Росії — це Кемерово, там директор того хоспісу, головний лікар, він настояв на тому, щоб в одній палаті находились хворі різного віку, і діти там находяться, і дорослі.

ВЕД: Така, умовно, сімейна модель...

ЗАВГОРОДНІЙ: Так. Дорослі, коли бачать страждання дітей, вони переймаються участю дітей і їхні страждання здаються менш тяжкими, тобто, це ще й психологічний хід і він має право на існування.

ВЕД: Отже, така спільна необхідна справа, під яку підставляє, сподіваємося, плече держава, і бере під свою опіку благодійна організація. Бо якщо все це скинути лише на благодійну організацію, на цьому все закінчиться. І ніяких благодійників не вистачить, мабуть, для того, щоб підняти таку нелегку справу.

ЗАВГОРОДНІЙ: Ми плануємо і розуміємо, що тільки симбіотичне відношення зусиль державних структур і благодійних організацій дадуть кінцевий результат. Без симбіозу, на жаль, фінансовий стан держави на сьогоднішній день не в змозі забезпечити хоспісу повноцінного існування. Благодійна організація самотужки теж не справиться, тому тут може бути лише симбіотичне існування. І ми надіємось, що із владою, із державою ми порозуміємося.

ВЕД: Валерію Тарасовичу, я, зазвичай, наприкінці нашої передачі прошу наших гостей розповісти форматний анекдот, але сьогодні така тема, ви знаєте, я й сама перейнялася, я не буду вас просити це робити, бо він буде просто недоречним. Власне, й наш ефір сьогодні вийшов трохи коротшим, ніж зазвичай, тому є надія, що недобрі юзери сайту «Полтавщина» не будуть писати «многа букаф-ф — не прачитал» і т. д. Дуже сподіваюсь, що вони всі осилять цей текст і не просто осилять, а задумаються над тим, про що ми сьогодні говорили, тому що, за великим рахунком, і приходимо ми в цей світ, і йдемо з нього голі, босі, простоволосі і ...самотні. Якщо ми приходимо в нього не свідомо, то йдемо вже свідомими і оце усвідомлення того, що ти йдеш гідно, якраз залежить від симбіозу держави і благодійної організації «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», з директором якої ми сьогодні і спілкувалися. Завгородній Валерій Тарасович був у нас в гостях. Я дякую, що ви знайшли суботнього ранку годину свого часу і прийшли до нас в студію.

ЗАВГОРОДНІЙ: Дякую вам, на все добре!

ВЕД: Залишайтеся з нами, з радіостанцією «Ваша хвиля», яка працює лише для вас, шановні наші радіослухачі. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюсь, але не прощаються мої колеги. На все добре!