Розмір тексту

«Persona grata»: Валерій Асадчев

Валерій Асадчев Валерій Асадчев

Ефір — 21 січня 2012 року. Ведуча — Інна Якобенко. Гість — колишній голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Асадчев

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами, радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей з метою розпитати у них щось таке, що не відомо нашим слухачам, а надалі — і користувачам сайту «Полтавщина». Отже, гостем студії сьогодні є людина відома не лише на Полтавщині, а і за її межами — екс-губернатор Полтавщини Валерій Михайлович Асадчев, у якого дуже багато інтересів у різних сферах. І про них ми, власне, і поговоримо. Доброго ранку вам!

АСАДЧЕВ: Всім доброго ранку, всім, хто нас чує! Я думаю, що ми почнемо з того, що привітаємо всіх з Різдвяними святами, з Новим роком і побажаємо щастя, здоров’я, натхнення, всього самого найкращого.

ВЕД.: Валерію Михайловичу, традиційно я починаю ефір з того, що прошу наших гостей розповісти, звідки починалася біографія: сім’я, оточення, люди, які формували особистість, впливали на неї і відкрили, можливо, якісь нові світоглядні горизонти...

АСАДЧЕВ: Це так довго, в мене таке життя, що можна це довго розповідати. Як правило, в моєму віці вже пишуть мемуари.

ВЕД.: Ви ще не почали?

АСАДЧЕВ: Я не почав писати мемуари і, чесно кажучи, я й не планую писати, Можливо, з роками це прийде, але, як правило, це товсті книги, які треба довго читати.

Я народився в звичайній сім’ї. Знаєте, колись в анкеті писали ще при Радянському Союзі — в сім’ї робітників. Навіть не в сім’ї службовців. Хоча рід наш ще дореволюційний, він був досить заможним, а потім розкулаченим.

ВЕД.: Це по лінії батька чи мами?

АСАДЧЕВ: Це по лінії мами. І от в селі, де я виховувався, мене туди привезли в 3 місяці. Я народився в м. Києві, але було ще голодно, це було після війни, мама і батько повинні були працювати, квартири не було, жити де не було і вони відвезли мене до бабусі, яка жила в селі в Чернігівській області. Бабуся була із заможної дуже сім’ї і дуже набожна, неймовірно набожна, вона вірила в Бога і перше, що вона запитала: «Чи хрестили його, чи не хрестили?» І мама сказала, що не хрестили, бо ще не встигли. Бабуся сказала, що забороняє нехрещеного заносити в хату. І мене спочатку понесли до священика і похрестили. До речі, похрестили мене не Валерієм, тому що Валерій, виявляється... У нас був такий отець Семен, батюшка, і він сказав, що Валерій — це якесь таке...

ВЕД.: ...неблагословенне ім’я?..

АСАДЧЕВ: ...невідомо, чи є воно в Писанії, чи нема. Бабушка каже: «Ми ж повинні зробити, як воно положено по християнському звичаю». Він каже, що от напередодні дня святого Сергія ми його похрестим як Сергія. Мене похрестили як Сергія і мене 9 років бабушка називала тільки Сергієм. В с. Радуй, де я там жив, це Чернігівська область, я закінчив 2 класи початкової школи. Як бабушка вирішувала цю проблему в школі, я не знаю, того що по метриках я, звичайно, був Валерієм, але мене і в школі вчителі всі називали Сергієм. Потім бабушка померла, мама забрала мене в Київ і я в Київ приїхав і з усіма знайомився: «Як тебе звуть?» — «Ну, Сергій звуть. Сергій, Сергій». А потім моя тьотя Женя, це мамина сестра, каже: «Ну що ж ми робимо, уявляєте? Він от Сергій, а з’ясується, що він то Валерій». Ну і мене почали перехрещувати, вже почали називати Валерієм. Так що от такі були речі. Рід був дуже заможний і в основному займались пекарством. Мій прадід був пекарем, тримав великі пекарні, випікав хліб, возив їх по Дніпру, по Сожі туди в Білорусію, де зараз Гомель, Лоїв. Ну потім були розкулачені, потім все було відібрано. Я, звичайно, таких подробиць дуже вже не знаю, як воно все відбувалось, але знаю, що в дитинстві мені дуже запало в пам’ять дуже величезні книги такі старовинні, біблії, таким пергаментом сторінки прокладені. Я пам’ятаю, як я завжди сидів їх листав, читав по декілька разів. Бабушка дуже сприяла цьому, вона мене навчала по таких біблійних книгах. Кожний ранок і кожний вечір ми обов’язково читали «Отче наш». І я, коли пішов у школу, мені там заборонили носити хрестик. Це був цілий скандал. Бабушка тоді його зашила в кишеньку. Я навіть не знав про те, що вона його зашила. І коли вже після смерті я розбирав свої речі в Києві і ця сорочка, така баєва, я пам’ятаю, я вже трошки з неї виріс ну і вирішили її розпороти на якісь ганчірки. І коли почали це робити, виявляється, в ній був зашитий цей хрестик.

ВЕД.: Ви втратили бабусю, яка була дуже близькою людиною, може, найближчою в перші 9 років життя людиною, бо були постійно при ній. Вас забрали до Києва, а через рік ви втратили і батька?

АСАДЧЕВ: На превеликий жаль батько помер, коли мені було 10 років. Він приїздив декілька разів, коли я був у бабушки, він не мав такої постійної, як я розумів, роботи, був на підробітках. І одна із останніх робіт, де він працював,- шахта. В нього там сталося затемнення легенів. Йому зробили операцію і невдало. Він помер, коли я тільки приїхав в Київ, навіть року не пройшло. Тому мене фактично виховувала мама...

ВЕД.: ...і бадьорий київський район Поділ...

АСАДЧЕВ: Так, я народився на Подолі і жив на Подолі. Ми жили в такому бараку, тобто, жити не було де і у нас був будинок одноповерховий. Там було 13 чи 14 квартир, отакий барак був. І наша кімната, вона була сама остання, де барак уже примикав до такої цегляної стіни і там почалось велике будівництво, всіх повідселяли і нас повинні були теж відселити. Мамі запропонували відселитися в старий будинок, але вона сказала, що категорично проти: «Відселяйте, куди хочете, тільки в новий, бо я вже не можу ходити по цих старих будинках, по загальних квартирах комунальних». І ми прожили там в цьому бараку ще 3 роки, самі. От наша була ця кімнатка, барак був знесений, світла не було, світло взяли з будівництва, там, де будівельники зробили свою монтажну цю і нам дали світло, перекинули. Всі зручності, як то кажуть, були на вулиці, так 3 роки прожили. А потім уже отримали квартиру. Тому все моє дитинство пройшло на Подолі і він мені настільки близький, оцей дух його. Це був такий, я б сказав, босяцький район Києва. Кожний день можна було бачити поножовщину, бійки. З іншого боку, там була якась така вольниця. Там дуже багато жило євреїв, дуже багато. І я в дитинстві не розумів, чому вони розмовляють іноземною мовою, я не розумів, що це вони розмовляють...

ВЕД.: ...на івриті...

АСАДЧЕВ: ...на івриті, да. Потім, коли почався цей масовий від’їзд, то з Подолу дуже багато поїхало. До речі, Голда Меєр поїхала, вона з Подолу, з Києва була, прем’єр-міністр колишній Ізраїлю. От в такому середовищі я фактично виховувався. Я виховувався в сім’ї, де не тільки мама, а й тьотя Женя, мамина сестра, в неї була велика сім’я, в неї було 3 дітей, і от це ми разом жили і моїм фактично батьком був її чоловік Віктор Іванович, він пройшов війну. Ну людина неймовірно така чиста, правильна, я б сказав так: він був правильний віруючий комуніст. До пори до часу. Свого часу, коли йому треба було вирішити якусь проблему з його машиною, йому сказали в райкомі: «Ти не спекулюй своїм костильом». А він був без ноги. І після цього він залишив цей партквиток. Він фактично був моїм батьком.

ВЕД.: Валерію Михайловичу, я знаю, що на певні ваші світоглядні речі вплинув і ваш викладач, коли ви вступили до свого першого вузу. Про всі ваші 3 освіти, різнопланові, ми ще поговоримо. Але першою вашою альма-матер був Київський політех. І викладачем нарисної геометрії у вас був онук автора українського Гімну Павла Чубинського Володимир Чубинський, який, як кажуть, ніс оцей страждальницький хрест за свої погляди. Ви з ним познайомились, коли співали у вузівській капелі.

АСАДЧЕВ: Це взагалі окрема сторінка мого життя, але саме вона заклала, можна сказати, фундаментальну основу мого світогляду, політичної орієнтації, я б так сказав навіть. Я поступив в політехнічний інститут за наказом мами. Тому що я не дуже відчував куди, ким я хочу бути. Я, чесно кажучи, дуже хотів бути музикантом. Я хотів бути співаком. Тому що я закінчив музичну школу і мої вчителі маму просили: «Віра Михайлівна, віддайте його, в нього прекрасний слух, в нього є голос, він любить це , хай іде в музичне училище. Потім в консерваторію». Ну мама в мене була дуже така жорстка, вона сказала: «Він у мене відмінник у математиці, значить, комедіанта мені в сім’ї не треба, — так вона прямо сказала. — Він стане інженером, а далі хай вибирає , що хоче». І так сталося, я послухав маму, я не міг проти неї йти, в мене дійсно була відмінно математика і я поступив в політехнічний інститут. І я вам скажу, що тоді поступали туди дійсно за знаннями. Я пам’ятаю той випадок, він завжди буде в моїй голові, коли я здав перший іспит, математику, прийшов додому, ще раз перевірив ті задачі, які мені попали, і мені здалося, що я одну із них розв’язав неправильно. І от я пам’ятаю, я йду перевіряти, як я здав. У політехнічному інституті є такі лабораторні корпуси п’ятиповерхівки типу хрущовські і до них такий приладнаний предбанник скляний, і в цьому скляному предбаннику сидить дівчинка і в неї шахматка така. І в кого «2», там цей номер перекреслено. І я так через скло дивлюсь свій номер, він не перекреслений, значить, уже не 2, значить, стою в черзі, вона подивилась по шахматці і каже: «Ага, не перекреслено». Ну хлопці рядом стоять, кажуть: «Вітаєм, трієчку ти свою маєш». І тут вона відкриває залік мій і каже: «П’ять!» І в мене якось кров в голову прилинула, в мене було таке відчуття, що в злетів кудись. А на 2-му іспиті мені вже не пощастило. От уявіть собі, що відбулося. Мабуть, це Божа якась рука такий іспит дає? Це вже усна математика. 10 кабінетів, ти можеш вибирати любий, в кожному кабінеті сидить по 2-3 викладача, ти можеш вибирати любого. Я отримую білет, я його розв’язую за 20 хвилин. Підхожу до першого ж викладача, вона мене питає по білету, я відповідаю. Перше питання, як кажуть, наводящєє, друге, третє, четверте, все. Вона мені каже: «Відмінно!» Вона відкриває залікову книжку , а там стоїть «5» по письмовому і її підпис! Саме вона, із тисячі, вона перевіряла мою роботу. І вона сказала: «Ви знаєте, я все-таки хочу дійсно переконатися, невже ж ви все знаєте?» Вона мені дала таку нерівність, я її і зараз пам’ятаю, але в мене була вже така, знаєте, ситуація... Я вже трошки... Я пішов, значить, сів, вона до мене підійшла, я говорю: «Я знаю, як його рішить, там подвійна заміна перемінної так званої, я можу розв’язати, це треба довго, але я цього не хочу робити принципово. Я знаю, що я все одно поступлю». І вона мені поставила «4».

ВЕД.: Це було несправедливо...

АСАДЧЕВ: Ну, може, це було несправедливо, але вона так зробила. Я поступив в політехнічний інститут. І мені так пощастило, що в цьому вузі був один із кращих хорових колективів — капела, більше 100 чоловік. І уявіть, як в мене це поєдналось все!

ВЕД.: Все співпало...

АСАДЧЕВ: ...все співпало. І в оцій капелі я проспівав майже 10 років. Після цього мене все-таки потягнуло і я закінчив ще й консерваторію...

ВЕД.: А до цього ще закінчили юридичний факультет...

АСАДЧЕВ: В цій капелі, хорі, я познайомився з Володимиром Дмитровичем Чубинським. Це була неймовірно талановита людина. Він не тільки був викладачем нарисної геометрії, але він був поетом, він був композитором, у нього був унікальний голос тенор. Але, мабуть, від природи, від Павла Платоновича, він взяв цю природу вольну таку, вільного висловлювання своїх думок. І вона, врешті-решт, звичайно, в тій авторитарній системі, привела його до протистояння з владою, він був дисидентом.

ВЕД.: Він навіть переховувався у вашій сім’ї?

АСАДЧЕВ: Він не тільки в мене, в капелістів переховувався, в т.ч. і в нас досить часто ночував. Я тоді не міг зрозуміти, чому він так... Переночував і колись в 4 ранку — раз і пішов, нічого не сказавши. Мама так іноді трошки і ображалась на нього, хоча вона з ним дуже дружила, вони вели такі диспути між собою. Виявляється, що за ним просто слідкували. Потім в кінці десь років за 6 до горбачовських часів його заарештували, посадили в дніпропетровську психушку...

ВЕД.: Далі схема зрозуміла — людина вийшла рослиною...

АСАДЧЕВ: Ні, він вийшов таким, як він і був, вони його не зламали. Але він, коли вийшов уже з приходом Горбачова, то не повірив у те, що ця система зміниться коли-небудь. І він свідомо покінчив життя самогубством. Він всім нам написав спеціальні послання, мені теж написав послання, написав, щоб я був наполегливим, щоб я завжди домагався своєї мети. Він вважав, що я трішки лінивий, що мені від природи багато дано, але маю ще більш наполегливо працювати. І от він залишив такий політичний слід в моєму житті. І коли я вже працював на виробництві після інституту, я був прекрасно підготовлений, і, повірте мені, я коли пішов на виробництво, я міг робити набагато більше від того інженера, який там пропрацював майже 10 років.

ВЕД.: Ви, зрештою, стали провідним фахівцем на експериментальному заводі при інституті ім. Патона, стали провідним технологом по космосу. І доклали рук навіть до зварювальних апаратів, якими користувалась у космосі Світлана Савицька?

АСАДЧЕВ: Да, я, до речі, коли приїхав у Полтаву, зайшов у музей космонавтики, і мені приємно, що там стоїть той апарат, який був зроблений за моєю технологією. Він називається УРИ — «универсальный ручной инструмент», з яким дійсно Савицька і Джанібеков виходили у відкритий космос і там проводили зварювальні і напилювальні роботи. Але до цього іще років десь 6-7 я наполегливо працював, був на дуже хорошому рахунку у керівництва і володів уже всіма абсолютно етапами технологічного циклу виробництва. Завод Патона, експериментальний цех, передова технологія — це передова апаратура...

ВЕД.: Апаратура, для якої багато деталей робили вручну, в одиничному екземплярі...

АСАДЧЕВ: Так, одиничні, експериментальні, але вони були унікальні. Скажем, зварювальні поліетиленові труби, по яких подавали газ, причому труби, які під водою. Ну це така унікальна апаратура. І от десь у 80 роках дуже-дуже Патон почав займатись серйозно космосом, був зроблений спеціальний відділ і там була зроблена трошки інша система роботи, ніж класична система. Тому що класична система — там є наукова лабораторія, є КБ, яке робить креслення, і є експериментальний завод, куди це все подається. Там повинні зробити і подивиться, що з цього виходить. Для космосу така система була неприйнятна з багатьох питань. По-перше, космічна техніка вимагала інших стандартів. А завод, він же був не закритий, там воєнпреди не приймали, у космос мали приймати воєнпреди. Далі, в космічній галузі науковці і конструктори не завжди знали, що можна зробити, а що не можна зробити. Тому що там вимагається, по-перше, полегшення конструкцій в космосі, бо там оця невагомість і т.д. Тому була вимога зробити такий спільний конгломерат, таку лабораторію, де працювали б спільно науковці, конструктори і технологи. І от шукали такого технолога, ну всі відмовлялись, тому що це допуски, це допуски до таємниці, потрібно було їздити в МПО «Енергія» під Москвою, Калінінград Московський, де проходили оці всі іспити, у головного конструктора на нарадах бути і т.д.

ВЕД.: Але сила вашого підпису багато значила!

АСАДЧЕВ: Але я погодився і це було неймовірно цікаво і я цим практично займався майже 7 років. Так от, за своїм станом я, звичайно, мав би бути членом Комуністичної партії.

ВЕД.: Але ви ніколи так ним і не стали.

АСАДЧЕВ: Я не тільки не став, я сказав, що я не буду ним ніколи. Я не можу сказати, що я знав все, що там відбувається. Я взагалі цим не цікавився.

ВЕД.: А комсомольцем були?

АСАДЧЕВ: Комсомольцем я був, але тільки платив внески. І то дуже-дуже рідко. Коли мені хотіли... Там знаєте, яка була система? Коли приходив новачок, його зразу намагались зробити керівником комсомольської організації, щоб спихнути із себе. На мене це не вдалося, тому я сказав, що, знаєте, я в ці речі, вони мені не подобаються, я в них не граю. Але швидше всього, оце дане Чубинським, його світоглядні речі... вони мені були набагато ближчими до душі, це перший момент. А другий, що я, звичайно, уособлював всю цю комуністичну систему з прізвищем Брежнєва. А в ті часи уже дивитись на Брежнєва було ну просто гидко, це неможливо було дивитися — такою країною величезною керує така ну вже достатньо стара нікчемна людина.

ВЕД.: Але у вашій біографії з’явилися люди, які також вплинули на ваш світогляд. Я маю на увазі Ігоря Рафаїловича Юхновського, В’ячеслава Максимовича Чорновола.

АСАДЧЕВ: Ви знаєте, коли почалися процеси демократизації і процеси, пов’язані з набуттям незалежності української держави, для мене вони теж, ну мабуть, якась оця Божа рука, яка мене вела ще від бабусі, коли мене похрестили, правда. Я дуже неймовірно вірю в Бога, і я вірю в долю, і я вірю, що кожну людину, звичайно, що вона, крім того, що повинна сама працювати, сама повинна бути гідною називатись людиною, все одно є якесь боже провидіння, яке людей... От чому воно зводить так, що ти зустрічаєшся саме з такими людьми? От я міг би не зустрітись з Чубинським, і не зустрітись з Юхновським і т.д. Мабуть, є якесь Боже провидіння? Тому я дуже в це вірю, от. Коли почались процеси демократизації, мене висунули депутатом. Причому, це було на зборах, це були збори трудового колективу.

ВЕД.: Це першого скликання ВР уже новітнього часу?

АСАДЧЕВ: Це 89 рік, десь кінець 89, початок висування. І вибори в 90 р. Мене висували не в ВР. Мене висунули в міськраду. Як це відбувалось? Відбувалось на зборах трудового колективу. Кого висували? Як правило, того, кого на зборах не було. Тому що ніхто не хотів іти. Це зараз стоять черги, носять гречки і все, що завгодно. Тоді ніхто не хотів іти і цим займатися. Тому що всі розуміли, що це не на постійній основі, ніхто нічого, — це твій обов’язок, це твоє ще додаткове навантаження, яке ти повинен робити. І коли мене висунули, так, мене не було, я був на іспитах якраз апаратури, і у техвідділі, де я працював, сказали: «Ну а чого — Асадчев, він на Дошці пошани, шанована людина, молода, енергійна, ну от хай тепер іде собі в депутати». Мене висунули в депутати. Я прийшов, сказав: «Боже, які депутати, куди це, я не знаю, що це таке?!» Я пішов до секретаря парткому, а вони займалися цими справами якраз, і кажу: «Слухай, а якась допомога буде?» — Яка допомога? Це тобі така велика повага, ти повинен бути щасливий, яка ще допомога? Я кажу: «Знаєш що, в мене тоді прохання — висуньте не в міськраду, а в райраду. Тому що міськрада — це великий округ, я його не обтопаю ногами сам, а район я обтопаю сам, бо в мене ж нічого іншого немає. Я не знаю, як агітувати, як друкувати продукцію, я цього не знаю. І він погодився. Щось там поміняли, він мені сказав: «Ви знаєте, ми вас дуже поважаємо (це секретар райкому партії, парткому, до якого я не вступив) за вашу роботу, ви дуже добре працюєте, це правда. І тому я вибрав такий дуже хороший, пікантний округ». Що він там вибрав, я не знав. І я пам’ятаю, що я зняв своє фото з Дошки пошани, де я був, пішов, у нас була така копірувальна, множильна... зал це такий, приміщення, де копірували документи, попросив дівчат від копіювати фото і вперше написав, от ви послухайте, що я написав: «Закон єдиний від президента до рядового громадянина». Це було написано мною у 1989 році...

ВЕД.: Скільки вам років було тоді?

АСАДЧЕВ: Ну, 1953-й і от рахуйте, — 35. Значить, гасло невмируще, найактуальніше ще до сьогоднішнього дня.

ВЕД.: Невмируще, бо, на жаль, нездійсненне.

АСАДЧЕВ: Нездійсненне, да. Я відходив ногами повністю весь свій округ, в кожну квартиру. Це були неймовірні речі. На мене кидались, гавкали собаки, мене запрошували на чай. Це була така несподіванка — приходила сама людина агітувати, такого ніколи не було. Люди дивилися, кажуть: «Невже це ви, невже ви ходите, невже це зараз дозволено? Заходьте чай пити!» Я чай пив, я варення якесь їв, ну все, що завгодно. Звичайно, я переміг з великим відривом, тоді я познайомився якраз з Ю.І.Костенком, тому що він балотувався в ВР і я сказав, що я рознесу по своєму округу і за себе агітацію, і його агітацію. І на моєму окрузі він теж переміг з самим високим відривом, бо я зайшов в кожну квартиру сам особисто. Сам факт, що людина прийшла до виборців, — це тоді було ну щось неймовірне. Зараз всі чекають, коли прийдеш і дасиш ще гречку, а тоді це було просто неймовірно. І в нас так сталося, ви знаєте, що Московський р-н, до якого я йшов у райраду, був єдиний р-н в Києві, єдиний, де не перемогло партійне керівництво, райкомівське.

ВЕД.: Більше того, ваш єдиний р-н очолив чоловік, який не був членом партії, — Микола Іванович Бідзіля. Але, як кажуть, несподіванки долі: ви стали в нього заступником, з часом стали головою районної ради. А потім вийшов, я не знаю, як правильно називався той циркуляр, який передбачав, що голова райради бере на себе ще й обов’язки голови райдержадміністрації. Але при всьому цьому ви до цього часу дружите і зберегли хороші стосунки?

АСАДЧЕВ: Ви знаєте, я з усіма зберіг хороші стосунки. Я вам розкажу ще одну пікантну ситуацію, яка була в моєму житті. Справа в тому, що, дійсно, це був район, де не перемогла партноменклатура. І обрали дійсно М.І.Бідзілю, йому в той час було уже 59 років, він біолог, і коли стало питання формувати виконавчу владу, то стало питання, чи залишити старий виконком? Ну це було б не серйозно, да. Але звідки брати нових? Нових людей немає. І тоді почали дивитись на людей, які з виробництва і які сповідують такі от прогресивні ідей і голосували за Бідзілю. І звичайно, що на мене впав вибір, тоді я був з виробництва, майже 15 років стажу на виробництві і такий провідний інженер. Мені запропонували спочатку посаду заступника голови виконкому, а потім вже через рік, коли ввели посаду представника президента, і Бідзілю обрали представником президента, сесія мене вже обрала головою ради і я вже фактично керував через рік районом. А от що стосується друзів, ви знаєте, що на цей час припала якраз оця ситуація з ліквідацією райкомів партійних. І коли прийшов цей циркуляр, ми видали розпорядження про ліквідацію райкому. Спочатку там призначили головою ліквідаційної комісії іншу людину, ніж мене, він там пішов посварився з ними на якихось політичних таких речах і мене викликав Микола Іванович, говорить: «Валерій Михайлович, ну от в нас виникла проблема, ну його ж треба ліквідувати, ми маємо виконувати це. Ти людина така поміркована, ти будеш головою ліквідаційної комісії райкому партії». Я вперше в своєму житті зайшов в райком партії. І ви знаєте, що це теж така дуже цікава сторінка в моєму житті. Я тому райкому неймовірно, неймовірно вдячний, тому що те, що я там побачив, я після того в своєму житті не бачив ніколи. Ви можете собі уявити — орган влади, ну це був орган влади, який ліквідує сам себе, але робить це настільки кваліфіковано, фахово. Так як працював апарат там в райкомі по власній ліквідації, я не бачив, щоб так працював жодний апарат в моєму житті, з ким я працював. То була унікальна система, це правда. Вишколена, вихована. Я можу вам ще сказати дуже цікаві речі. Один з керівників райкому партії пішов з райкому, забрав свою книжку першим. Другий заступник, керівник, пішов з райкому останнім. До речі він і зараз в Компартії, ми з ним дружимо, дуже добре дружимо. Виявляється, що в ліквідації райкому нічого політичного не було. Тому що треба було сформувати всі документи, описати їх, здати їх в архів, людей звільнити, працевлаштувати і т.д. І це ми все робили спільно і я з усіма... Я пішов з райкому — ми з усіма райкомівцями і до сьогоднішнього дня дружимо. Тому як бачите, я вам скажу ще одне, людям, які хочуть піти в політику. Ви знаєте, в політиці дуже багато протистояння. Ну така природа цієї, так би мовити, професії, чи цієї галузі діяльності. Ніколи не можна це протистояння, яке виникає в певний період часу, за певних людей (тому що люди опиняються в певній ситуації, вони іноді не вільні робити те, що хочуть) перенести на особисті стосунки. В мене ніколи не переносились ці речі на особисті стосунки. Я намагався завжди особисті стосунки залишити якомога найкращими. І от говорячи уже про Полтавщину, я не можу сказати, що я тут на когось ображений. Хоча в мене були свої якісь там непорозуміння, з головою ради колишнім, з Олександром Васильовичем чи там з Матковським. Я сьогодні до них відношусь ну неймовірно поважно. Вони щось зробили хороше і добре зробили, щось, може, не дуже, щось можна було краще зробити, але не можна це переносити на особисті стосунки. Тому що життя, воно настільки складне, що воно все-рівно коли-небудь вас зведе разом і ви один в одному будете зацікавлені.

ВЕД.: Валерію Михайловичу, оскільки ми зараз в студії радіостанції «Ваша хвиля», яка знаходиться на Полтавщині, я хочу до вашої каденції губернаторської повернутися. І запитати у вас, які висновки ви винесли із цієї каденції, які, можливо, позбавили вас якихось ілюзій, а, можливо, додали у скарбничку вашого життя якийсь дуже цінний досвід,якого без полтавського періоду у вас би ніколи не було?

АСАДЧЕВ: Спробую коротко. Оскільки ми уже підходимо до завершення, у мене, людини, яка вже не перший рік у владі, є свої теж закони не писані. Я хочу з ними теж поділитися. Може, для молодих політиків. Я завжди сповідую такий принцип, що коли ти приходиш на посаду, завжди пам’ятай: ти на цій посаді не вічний, все-рівно ти з неї підеш. І тому ти маєш після себе залишити таке, щоб люди користувалися ним дуже довго, навіть не знаючи, хто це зробив, але воно йшло їм на користь. І оце саме головне, що я робив на Полтавщині. По-перше, я, звичайно, вдячний всім тим людям, з якими я тут познайомився, це для мене, знаєте, такий великий іще період мого життя, один з найяскравіших, який я ніколи не забуду. Але те, що було побудовано елеваторні комплекси, спортивні зали, культурні заклади, лікарні, — от це було для мене приємно. Тому що ми пішли і люди, може, сьогодні не знають, коли воно було побудовано, а далі вони взагалі про це забудуть. І їм не треба про це знати, але воно працює, працює, працює на добробут цього краю, на добро. Оце саме-саме головне. І я неймовірно щиро вдячний, що мені дали таку можливість зробити, і що ми це зробили. І друге, що я хотів би сказати. Можливо, вже трошки до нинішньої влади. Я ніколи нікого не критикую. До речі, я коли прийшов на посаду, я ніколи не казав, що мої попередники мені щось погане залишили. Я сказав так: «От з сьогоднішнього дня починається мій термін і моя відповідальність. Я відповідаю за все, тому що прийшов мій час». Мені б хотілося, щоб мої попередники теж так говорили. Але ми хотіли так зробити, щоб Полтавщина звучала за межами, щоб про неї чули. І коли ми робили такі програми: «Програма доступного житла», до речі, на Полтавщину кожний рік приїздили Президенти, Прем’єр, тому що було що подивитись. «Програма доступного житла», перший біогаз отриманий, розбудова інфраструктури, побудова великих об’єктів такого, скажем, загальнодержавного значення, відзначення 200-ліття Гоголя. Його відзначали не в Києві, його відзначали на Полтавщині, тому тільки ми підготували цю інфраструктуру і т.д. Це звучало, це звучало за межами Полтавщини. І нам цього хотілося тому, щоб люди чули, що є такий край. Коли ми сказали це гасло: «Інвестори, приїжджайте, вам будуть створені найкращі умови!» , - це було почуто. Чому інвестори поїхали? Ви подивіться. Сьогодні вся інфраструктура торгівельна сучасна в Полтаві, Кременчуці, на Полтавщині була побудована за ту каденцію фактично. Вся, без винятку. Це відомо, що це Асадчев побудував? Ні. Тому що були створені такі умови, такі можливості, ними користувалися всі, цими можливостями. От я сьогодні в Києві находжусь, я завжди прислухаюсь, що там говорять про Полтавщину? От як вона звучить? І, на превеликий жаль, я нікого не критикую, але, в основному, звучить кримінальна хроніка. Нема, знаєте, оцього звучання загальнодержавного. От до цього треба йти. Бажати, ти так повинен це робити, щоб твій край звучав, добре звучав. І якщо це тобі буде добре вдаватись, значить, ти робиш щось таке значуще, яке привертає увагу. А якщо привертає увагу, то ти цікавий. То я хотів би от побажати і нинішній владі і та влада, що буде після нинішньої, бо й нинішня не вічна, — завжди пам’ятайте, що ви не вічні — це однозначно. Залишайте після себе хороше, добре, вічне, що повинно працювати довго-довго після вас. Тоді і будуть усі люди добре згадувати про вас.

ВЕД: На жаль, за дужками залишаються чимало запитання, які я приготувала для цього ефіру. На жаль...

АСАДЧЕВ: Це значить, що ми ще маємо зустрітись.

ВЕД.: Обов’язково! Валерію Михайловичу, зазвичай наприкінці я наших гостей прошу розповісти форматний пристойний анекдот або притчу. Але я хотіла б вас попросити розповісти про ваші емоції від відвідування Єрусалиму.

АСАДЧЕВ: Мене дуже часто питають: «Валерій Михайлович, ну ви ж така освічена людина, невже ви дійсно так вірите в Бога, що він десь там є?» А я відповідаю (може, трошки несподівано, по-політичному, тому що священик так не скаже): "Я вам скажу так: що якщо ви не вірите, що є Бог небесний, знайте, що ви завжди залишаєте місце для богів земних. І так воно завжди було. Прийшли комуністи, вони скинули з трону Бога небесного. Але на нього посадили бога земного, який, до речі, і сьогодні лежить і його ніяк можуть поховати. Так от, боги земні — набагато гірше, ніж Бог небесний, тому що Бог небесний за тисячоліття створив для людини такі правила, постулати для життєдіяльності, які допомагають їй жити в цьому світі.

...Віра завжди укріплює людину, особливо наша християнська православна віра. Якщо ви їй не вірите, значить будете вірити богам земним, а боги земні ніколи вам доброго нічого, які б вони не були ідеальні, не принесуть. І отут я перейду до проблем політики. Тому що дуже часто люди питають: «От В.А.Ющенко, ви були з ним, сьогодні багато з цього приводу розачарувань. Я вам скажу, я не розачарувався в Ющенку, я навіть ще більше очарувався. Тому що Ющенко дав нам можливість... Це не людина, яка стояла з палкою і всіх поганяла. Він сказав: «Якщо ти віриш так Україні і хочеш служити, як я, я тобі даю волю». Як губернатор, я мав всі можливості, мене ніхто нічого не зобов’язував, мене не зобов’язували носити хабарі. Я просто знав, що я повинен працювати на Україну. І ті, хто дуже хотів, досягнули при Ющенкові величезних результатів. Повірте мені. Хто цього не хотів, він цього не зробив, він себе не реалізував. Тому що якщо хтось думав, що Ющенко прийшов і він це якийсь месія, Бог — ні. Він — прекрасний українець, чудовий, який сказав: «Я хочу працювати на Україну, і ви працюйте на Україну». При Ющенку не було жодного страйку, більше 3,5 млн. робочих місць було створено, ніякого рейдерства не було, ніхто не бастував, всі працювали і в принципі... Я от іноді питаю: «А давайте собі уявимо, що після Кучми, отоді в 2004 р., до влади зразу прийшов би Янукович. Що було б з Україною?» І як прекрасно, що ми мали оцей період 5 років з В.А.Ющенком. Тому що у нас є що з чим порівняти. Помилки були і будуть завжди, але знайте, що то був Президент український. Він обіцяв, що буде український. Не американський, не російський, а український. Він був українцем і він українцем залишається. І я вам скажу сьогодні, що я, мені особисто дуже не вистачає часу Ющенка, я хочу знову повернутися в час Ющенка.

ВЕД: Дякую, Валерію Михайловичу! Я нагадую, що гостем радіостанції «Ваша хвиля» передачі «Persona grata» був екс-губернатор, але людина з великими, потужними потенціями на майбутнє Валерій Михайлович Асадчев.

Партнерський проект
Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

157

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему