«Persona grata»: Григорій Левченко

[Відео було видалено]

ВЕД.: 11:20 на студійному годиннику. В ефірі радіостанції «Ваша хвиля» суботня передача «Персона грата». Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто зараз із нами, і, насамперед, вітаю нашого гостя, відому далеко за межами Полтавщини людину, українського хорового диригента, композитора й педагога, заслуженого діяча мистецтв України, професора державного педагогічного університету імені Короленка, засновника та керівника українського народного хору «Калина» Григорія Семеновича Левченка. Доброго ранку!

ЛЕВЧЕНКО: Доброго ранку.

ВЕД.: Григорію Семеновичу, Ви у нас сьогодні будете основним доповідачем, тому рекомендую Вам сісти ближче до мікрофона. Номер нашого студійного телефону 56-20-72. Якщо будуть запитання до нашого гостя, можете їх поставити саме за цим номером. Коли кажуть Левченко, то асоціативно одразу ж згадують «Калину», бо саме завдяки цьому Вашому улюбленому «дітищу» Ви й стали настільки медійним. Але почнемо не з «Калини», а з витоків: звідки Ви, де народилися, у якій сім’ї, хто формував Ваш світогляд?

ЛЕВЧЕНКО: Зрозуміло. Таке цікаве запитання, я можу Вам годинами про це розповідати.

ВЕД.: У нас на все лише 40 хвилин...

ЛЕВЧЕНКО: Справа в тому, що я народився в страшний рік, 1933-ій, у голод. Мама, йдучи з одного села в пошуках хліба в інше, так серед поля мене й народила. Це між Сасонівкою й Грабівкою. Але вважається, що місце народження — село Грабівка, де хатинка стоїть. І до цих пір вона стоїть, завдяки добрим людям, які доглядають.

ВЕД.: Це на Полтавщині?

ЛЕВЧЕНКО: Так. Це Пирятинський район. Зараз у цьому селі, моєму рідному, де я народився, щороку проходить пісенний фестиваль «Калинові гуляння».

ВЕД.: А хто його засновник?

ЛЕВЧЕНКО: Район, сільрада і ми, «Калина». Вони побудували сцену розмірами під «Калину». Спасибі їм. Вона широка така... І щороку в останній тиждень травня в нас проходить там обласне свято пісні. У цьому році це вже було 8-е. Так от, у цьому селі, у рідному моєму селі Грабівка, і пройшло моє дитинство. Щодо музики? Ну, як Вам сказати, хто мене навчав? Навчали люди... Я все-таки вважаю, що це природній дар. Я не проти тієї теорії, що розвинути здібності, починаючи з малого віку, можна. Можна навчити грати, співати. Але ось вам приклад: ніхто мене не вчив, навпаки, я сам біг, щоб послухати, як співають. Ви чуєте, у які роки я народився... Війна...

ВЕД.: Здавалося б, не до співу...

ЛЕВЧЕНКО: Так, але жінки залишилися самі... Вони співали... І ще будучи зовсім маленьким, як я де пропадав — «Де ж це дівся?». Під вечір збиралися дівчата, співали, щоб хлопців якось на свій куток заманити. То де шукати? Слухайте, де співають — і там я стояв і слухав. З дитинства тягнувся до музики. Ну що, мати моя дуже гарно співала було із її кумою, хрещеною моєю. Батько на балалайці грав. І мені придбав балалайку, навчив трішечки й мене грати. А під час війни німець вже забрався в хату, забрав. У мене була балалайка й мандоліна. І він забрав. Для чого воно йому здалося вже, Бог його знає. На коні був. Сідав на коня, мандоліна вирвалась... Він уже не став злазити, а балалайку забрав. Отже, до чого я веду... Оце Вам перші вчителі... Слухав, як мама співає, від батька трішечки взяв... Але тут природний потяг до музики... І я думаю, що цього ніхто не навчить, не замінить. Бачите, ми навчаємо діток. Хай не ображаються, але більшість діток ми навчаємо тих, яких привели батьки. Хочуть батьки, щоб вони займались, не дітки. Тепер я ставлю себе на їх місце. Так, якби мені хто що сказав потихеньку в селі (той грав на гітарі, той — на балалайці, той — на мандоліні), потихеньку я все його освоював... Біг, аж тіло трусилося... Я не знаю, скільки я біг слухати, навчатися. Старші товариші навчали... Ну, це село... Ось так.

ВЕД.: Ви народилися в 1933-му, отже, десь у 1950-му приблизно закінчували школу. Чи Ви закінчували тоді семирічку?

ЛЕВЧЕНКО: Я там закінчив семирічку, пішов працювати на завод. Це теж таке болюче питання. Розповісти?

ВЕД.: Тоді країна потребувала (власне, як і зараз) кваліфікованих інженерів. А Ви з оцим своїм залюбленням у спів, у музику прийшли до батьків і сказали: «Я хочу грати і співати!». Що вони Вам відповіли?

ЛЕВЧЕНКО: Та про що мова! І куди там до чого тоді було? Справа в тому, що батько повернувся з війни інвалідом. А був професіонал коваль. Він там замість міхів вентиляторську сконструював перед самою війною. Його запрошували в Москву на виставку з цим «дітищем». Пішов на війну, повернувся інвалідом, абсолютно не було правої ноги. Уже коваль із нього який? Мама в колгоспі працювала. Проходив рік (тоді розплачувалися з колгоспниками раз на рік), після Нового року нараховували, хто скільки заробив. Але протягом року давали аванс так званий (один-два кілограми там якогось збіжжя — так, щоб люди тільки не вимирали). І коли підраховували, так: Левченко Марфа Митрофанова винна колгоспові стільки-то, тобто більше дали авансу, аніж... Оце я до чого веду? Батько отримав таку пенсію, за яку ми могли купити одну буханку хліба. Це вам таке тоді було ставлення до людей. Що робити? Семирічку закінчив, у нашому селі тільки було 7 класів. 10-річка була тільки за 10 кілометрів. Одягу... Ми жили бідно, бідували. Мама зранку до пізнього вечора — на роботі в колгоспі. Ми за батьком — удома, щось там робимо. Але що ми зробимо? Тож я дитиною й корову доїв сам... Скільки міг, допомагав мамі. І не тільки через те, що це такий гарний син. А куди подітися, треба ж виживати. Навчався гарно. Коли сказав, що буду навчатись, вона плаче: «Синочок, що ми ж з голоду помремо, треба йти на власний хліб». І ото я пішов у ремісниче училище, тоді гарні були ремісничі училища. От що гарно, то гарно. Два роки навчання одягали, годували, ну, як у гарній армії, порядок: по сигналу — відбій, підйом! І так два роки. Слідкували, щоб одяг весь час був свіжий... Ну, дуже гарно.

ВЕД.: І яку спеціальність Ви захотіли опанувати?

ЛЕВЧЕНКО: Токар. Токарем я, опанувавши, потім працював певний час на військовому заводі в Чернігові. Закінчив гарно, з 5-им розрядом, ну, до навчання тягнувся я добряче. І ось я пішов працювати, потім — армія. Але до армії примудрився поступити в музичне училище. Яким шляхом, цікаво? Як це вийшло?.. У нас групка була направлена на військовий завод кращих, хто з відзнакою закінчив, будемо так казати, працювати. І от мій товариш близький (знаєте, у ті роки молоді хлопці — це такі, що один без одного нікуди, дружба навіки, до кінця життя тощо) там щось проштрафився. Тому йому треба було розраховуватися їхати. Їде мій товариш — і я за ним. А я там пішов гарно, мене вже перевели у відділ головного механіка, там теж така інтелігенція робоча. Але треба було. Він поїхав — і я їду. Я — у селі, він — із самого Пирятина. І заприсяглися: ти роботу шукаєш, може, де ти що почуєш — кличеш мене. Я сиджу. Не дає вісточки мій товариш. Я не буду прізвища називати (може, рідні, знайомі в Пирятині є його), але він знайшов роботу, потихеньку поїхав, а я залишився ні з чим. І то я поїхав на Західну Україну. Ось звідкіля музичне училище. Поїхав на Західну Україну, там мій двоюрідний брат працював у педучилищі викладачем. А будучи в ремісничому училищі, я досить серйозно займався спортом. Ага, приїхав: «Що робити буду, Павло, що робити?». Каже: «Відпочивай, відпочинь трішечки». То я куди — до педучилища. До брата прийду, там перекладинка, я сонцем верчусь. Дітвора збирається, і от такий літній чоловік дививсь-дививсь... Я зістрибнув із турніка, він каже: «Хто ти такий, де ти тут узявся?». А я кажу: «А я брат Павла». — «А де ти працюєш?» — «Ще ніде». — «Іди до мене. Я директор школи медсестер, іди до мене фізруком». Оце з семилітньою освітою йди до мене фізруком! Фізруком так фізруком. А потім пішов у районний Будинок культури , почав співати.

ВЕД.: Це в якій області було?

ЛЕВЧЕНКО: Волинь, на Волині, Камінь-Каширськ, містечко районне. І там познайомився... Співала у них нині відома Марія Байко... Було тріо свого часу. Ви молода, може, не знаєте. Колись вони гриміли в Україні... Це таке класичне, як-то кажуть, вищий пілотаж. І я з нею там познайомився. І мене вже запросили в районний Будинок культури інспектором. Кабінет у мене, телефон (а освіта ж — ремісниче училище і 7 класів). А вони мені кажуть: «То ти нам тільки співай». А тоді дуже було модно агітбригади такі. І я там ведучий, баяніст — із Полтавщини також. Ми здружилися там. То вона послухала й каже: «Що ж ти собі думаєш? Прийдуть люди з освітою. Що ж, ти тут довго всидиш? Тобі треба навчатися!». А я закохався в неї, дай Бог кожному так любити! І для мене це була зірка, богиня якась. Я ніколи не чув, щоб хтось так співав, як вона співала. І раз навчатись, то я приїхав у Полтаву, вступив до музичного училища. Кинувся навчатись... Ношу одяг ремісничого училища, шинель чорну. Що робить? Нема діла... Треба виживати... З дому допомоги ніякої... Стипендія? Яка там стипендія? За квартиру більше, ніж стипендія. Я пішов у воєнкомат і кажу: «Заберіть мене в армію». Тільки якби вчиться... Ну така тяга до навчання була... Якби кудись учитися... Вони мене — у льотну школу. То я ще три роки політав. Але тяга знову ж таки до музики. Уже трішечки батькові більше стали давати пенсії. Нам гарно платили тоді. Я трішечки накопичив і повернувся в музичне училище. Але, якщо там одразу носив ремісничий одяг, то тут — військовий. Я так у гімнастьорці й закінчив музичне училище... Я потрапив у групу, де дітвора, а я вже старшенький — завод, служба в армії... А вони тільки після музичних шкіл, вони все знають, і грають усі... А я ж, Боже, втрапив! І я ото день і ніч займався. З шостої ранку я вже був у музичному училищі, щоб зайняти клас і до початку занять позайматися на інструменті музичному. І так же після занять за розкладом... Знову ж треба десь... Практики ніякої. Одним словом, після першого курсу я вже став отримувати іменну пенсію імені Лисенка. І пішов, пішов, пішов... Працював із великим, страшним трудом. Хто б мені що не казав... Знову ж таки, бачите, звідкіля у мене прийшов режим, що зараз? Так, тоді канікули, усі роз’їжджаються, субота, неділя — а я там. Слава Богу, дуже добрі люди тоді мене навчали в музичному училищі. Ви знаєте, вони якось мене увагою оточили, дивилися, звернули увагу на мою тягу до знань тощо. І так я закінчив музичне училище з відзнакою. Направлення отримав у Київську консерваторію. Озирнувся назад... Уже роки, уже я дорослий. А коли ж робить? Давай ще консерваторію 5 років... Але я не пішов до консерваторії, почав працювати й ось так працював.

Направили мене спочатку в театр імені Гоголя хормейстером. Я прийшов туди, а там є хормейстер, і мені на вухо: «Не йди, хлопче, ти собі роботу знайдеш, а в нас тут уже людина, яка працює». А вона там за сумісництвом, жінка балетмейстера... Теж не буду називати прізвища... «У неї копійка, а ти десь будеш працювати». Я розвернувся... Сюди, туди... Як я потрапив, не знаю, у Решетилівку. Там вишивальниці... Такий знаменитий був хор вишивальниць. Але він начав глухнути, глухнути. Помер там Слизький, керівник, якого вони любили. Та скільки я у них працював, стільки вони: «От він би сказав оте, а він би зробив отак...». А я ж такий «стратег великий», що почав під їхню дудку там... Розумієте? Але я також прислухався... Вони кажуть: «От Слизький так...». — «Ану давайте спробуємо». Я побачив, що це толково. Ну й там, ви знаєте, підняли хор. Десь і року не пройшло, ми сюди приїхали на огляд. Тоді ж огляд регулярно, до кожної дати. І ми тут були одні з кращих, чи, може, кращі з кращих. Мені запропонували перейти працювати до Полтави. У Палац культури прядильної фабрики... Кажуть: «Давай зробимо здоровий жіночий народний хор». Ну, робимо, то й робимо. Тоді приєднали до нього танцювальну групу, і вийшов у нас жіночий ансамбль пісні і танцю «Горлиця». Я уже при тій «Горлиці» отримав звання «Заслужений працівник культури». І оце я в «Горлиці» працював, і мене запросили до педінституту створити хор. Який хор, ніхто мені нічого не казав. Я прийшов, був, царство небесне, Семиволос Михайло Васильович. Такого ставлення до мене, як від нього, я ніколи ні від кого не знав. Ви знаєте, таке тепло батьківське... Хоч не така вже в нас велика різниця в роках, але він дуже з пошаною до мене ставився, як він казав. Вони мене запросили на співбесіду... Питав він мене: «Що тобі треба, щоб ти тут працював?». Я кажу: «Оце так: хочете, щоб був хор, не менше трьох разів на тиждень репетиції, щоб там не було. Оце години. Плануйте навчальний процес, як хочете. Давайте мені години, які хочете. Але три рази на тиждень, щоб у ці години ніхто нікуди не задіяв цих студентів. Тоді піду, інакше я не піду». — «Хорошо». Пішов я. Працюю, працюю, пішов вгору. Запросив він мене й каже: «Прийшов ти найматися, я й дивлюся, або дурнуватий якийсь, або дуже хитрий». — «Чого?». — «Ті приходять — і не більше двох разів на тиждень. Ви умови мені поставили — не менше трьох разів. Ті питають, яка зарплата, Ви взагалі не спитали: „Скільки Ви мені будете платити?“. Я дивлюсь, думаю, чи такий дуже хитрий, чи придуркуватий якийсь до роботи». У мене жіночий хор. Тут я починаю створювати змішаний хор. Знаєте, кожен митець нашої професії має потяг до того, щоб створити щось монументальне. І ми створили класичний хор-капелу. Як коли кажуть, академічна, академічна... Це рівень. А от класичний хор, як пішло, Боже ти мій, як прорвало, здорово! У нас такий хор був! Уже в Київ запрошують, два рази ми потрапляємо на ці огляди, тоді часто були.

ВЕД.: Це коли область звітувала в Палаці «Україна»?

ЛЕВЧЕНКО: Так, ми отримували золоті медалі двічі. Тоді ще не було Палацу «Україна», тоді в Жовтневому... Це ще раніше. Ми на двох фестивалях отримали золоті медалі, пішло все гарно. Потім потихеньку, потихеньку... На черговому огляді вирішили, що не Полтавщину запрошують до Києва (це тисячі людей з усіх районів), а комісія приїздить сюди, у Полтаву. У міському Будинку культури йшов огляд. Уже я більш-менш відомий, уже ті, хто в журі сидять, вони вже знають, вітаємося. Я уже заслужений працівник культури, і нас, сильний колектив, на завершення ставлять поставить крапку. Журі очолював такий Гришин. Я до нього підійшов і кажу: «Як Ви дивитесь, якщо я заспіваю „Ой, зійшла зоря“? Це Леонтовича обробка».

Ой, зійшла зоря,
Звечора над Почаєвом стала...

А там вкінці:

Ой вийшла, вийшла Божая матір,
Та й на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків вбивала,
Монастир врятувала.

ВЕД.: Це про те, як матір Божа врятувала Почаїв і Почаївську лавру на Тернопільщині?

ЛЕВЧЕНКО: Так. Ви розумієте. Ось я співаю, закінчую фестиваль, закінчую цією піснею. Я виходжу, а мене хлопці вже чекають, секретар міськкому партії і хлопці :«Пройдемо з нами, поговоримо». Тут біжить Гришин: «Що таке?». Говорю: «Я погоджував із вами. Скажіть, що це за репертуар». Він говорить: «Це перлина українського народного мистецтва». Він побіг, а я то залишився з ними. Як начали вони мене гризти!

ВЕД.: Ви маєте на увазі «мистецтвознавців у цивільному»?

ЛЕВЧЕНКО: Так, із органів. Ага, як почали мені нести таку нісенітницю... Довели вже до того, що я був вимушений іти з роботи. Заборонили мені взагалі з молоддю працювати. Куди хоч, туди й дівайся. Я був у такому стані, ледь із собою не покінчив. Усі відвернулися — ну, націоналіст. Який націоналіст? Я тоді толком і не розумів цього слова. Даю вам чесне слово. І оце вам отаке вийшло. Пішов, куди не ткнусь, ніде нікому не потрібний. Коли приходять до мене, додому, дві жіночки і кажуть: «Вас запрошує на бесіду директор м’ясокомбінату». Клара Сергіївна Задорожна, царство їй небесне, уже померла. І я ото прийшов. Вона й каже: " Я знаю, що вам ніде працювати. Ну, вам же з молоддю заборонили працювати, а не з п’яницями. Давайте спробуємо, може, трішечки менше питимуть, більше займемо їх. Ви згодні?" Я кажу: «Так». Мало не зі сльозами кажу.

ВЕД.: У них закуска завжди була під боком, то вони й пили!

ЛЕВЧЕНКО: Закуска ж яка! Вона завжди свіженька... Вони всі здорові й міцні... Там, я Вам говорю, такий колектив підібрався... Ну, ми тут як би вбухнули! І ось мене випускають із цим колективом на обласний конкурс. Ми займаємо перше місце з хором м’ясокомбінату.

ВЕД.: Обробку Леонтовича вже не співали?

ЛЕВЧЕНКО: Ні, вже не співав. Поки не співав, так. А тут усе-таки роки йдуть, іде «потепління», міняється секретар обкому партії, приходить Моргун... Семиволос уже раніше пішов. Не при ньому, не буду називати прізвища, який не захистив мене... Нічого, Бог із ним. Так, ректором став Зязюн, він академік, у Києві працює, а Моргун — секретарем обкому партії. Нас почали вже запрошувати на урядові концерти. Будь-яке свято, збираються з репетиціями, день-два репетиції проходять. Помітили... І Зязюн викликає мене, запитує: «Хто такий, де ти взявся?» Я розповів. Проходить певний час. Знову запрошує секретар обкому партії. Це вже як потім я узнав, «Під свою відповідальність», — сказав тим, хто мені забороняв. «Я відповідаю за все, хай працює в педінституті». А я, коли мене прибирали, попросив товариша: «Прийми оцей колектив, ну, дай Боже, може колись „потеплішає“, ти ж мені його повернеш...». Ну, прийшов, а він, бачу, зі мною й розмовляти не хоче. Думаю, Бог з ним. Ага, кажуть: «Іди керувати капелою». Кажу: «Ні, не піду, там є людина зараз, це буде неетично». Кажуть: «Давай роби щось нове». «Буду. Давайте спробуємо зробити український народний хор». — «Та ти що, у вищому навчальному закладі?!». А тоді ж український народний хор при педінституті — це нонсенс, мусить бути тільки класика. Я кажу: «Ось давайте, давайте спробуємо». І ото так ми створили... Бачите, аж коли я до «Калини» дійшов... Отак ми, дякуючи Івану Андрійовичу Зязюну, дякуючи Федору Трохимовичу Моргуну, якому я найбільше зобов’язаний, бо він взяв під свою відповідальність, Зязюну сказав: «Не звертай ні на кого уваги, бери його на роботу». Як вони мені допомогли! Я ж без квартири, без нічого залишився, не прописаний. Боже, якби я розказав, як мене прописували! Це не дай, Боже, нікому. Кожного місяця я мусив ходити, відмічатися.

ВЕД.: У якому році «Калина» отримала свою назву?

ЛЕВЧЕНКО: У 1979-му. Ми її нарекли не з першого дня, спочатку — Український народний хор, а потім я по телебаченню побачив пісню з танцем «Ой, на горі калина», житомирський державний хор виконував. Прийшов і розповідаю Зязюну. «Іване Андрійовичу, я такий бачив номер! А от би нам зробити». — «А як називається?». — «Ой на горі калина». А він так дивиться на мене й каже: «А як ми назвемо колектив «Червона калина»? А я кажу: «А чого „Червона калина“, як калина — вона вже червона». Отак з’явилася на світ «Калина». Завдячуючи цим людям. Через певний час мені й квартиру дали... Це ці люди... Завдячуючи Федору Трохимовичу.

ВЕД.: Григорію Семеновичу, більше 30 років у вас щодня, щогодини в голові думки про «Калину». Є статистика Ваша особиста, скільки пройшло людей через «Калину» за цей час?

ЛЕВЧЕНКО: Ви знаєте, я одного разу перейнявся такою ідеєю. У мене з першого дня зберігаються журнали відвідування... Десь десять років тому, я десь осіб 500 уже нарахував.

ВЕД.: А не хотіли створити музей народного хору «Калина»?

ЛЕВЧЕНКО: Він є. Там у нас не окремо «Калина», а Верховинець, який працював, який репресований був. Робили йому і як продовжувач цього, що він робив...

ВЕД.: У нього жіноча капела була?

ЛЕВЧЕНКО: Так, але що там було... Що ми взяли від нього: рухи під час виконань пісні народної... Це від нього... Додали... У нього не було хлопців, ми зробили мішаний, у нього не було оркестру, ми зробили оркестр... У нього дівчата і ходили, водили хороводи... Там було декілька хлопців задіяні... Ми окремо зробили вже пізніше і танцювальну групу... Я вважаю те, що він хотів би, я на 100% впевнений, він би схвалив це. Отак і музей зробили від Верховинця до «Калини». Так що такий є музей.

ВЕД.: Скажіть, будь ласка, Ваша сім’я сьогодні — це хто? Ваша особиста. Галочка, з якою Ви так дуже романтично розмовляли по телефону перед ефіром, це дружина?

ЛЕВЧЕНКО: Це дружина.

ВЕД.: Хто ще?

ЛЕВЧЕНКО: Ще у мене донька Оксанка. Вона зараз замужня, і познайомилися вони в «Калині», вона в мене співала й танцювала і цей хлопець, навчаючись на географічному факультеті. До речі, ось таке явище: коли я його побачив, коли я його узнав як дитину, я так хотів, щоб вони з Оксаночкою подружилися. Отже, перший полюбив я, а тоді Оксана.

ВЕД.: Ви відчули, що ментально це для Вашої дитини людина, з якою буде добре?

ЛЕВЧЕНКО: Воно не знаю, що переважило. Так, такі були чудеса. Ага, не знаю вже, як воно вийшло... Я на весіллі, коли поздоровляв, сказав такі слова: «Олеже, спасибі тобі, що ти одружився з моєю дочкою». Даю вам чесне слово, я радий. Господи, дай Боже їм здоров’я, дай Боже, щоб вони вічно були такими один до іншого, як сьогодні. Я більше нічого і не хотів би в житті. Працюють обоє, наче все нормально.

ВЕД.: Григорію Семеновичу, я знаю, що у Вас (хоч Ви й дуже завантажена людина, але все одно людині притаманно шукати місця, де вона може емоційно відпочивати) також є віддушина. Маю на увазі Ваші кілька облюбованих соток на Вороніна.

ЛЕВЧЕНКО: Я зрозумів, бо в мене більше нема нічого. Був мисливцем, рибалкою. Нема часу, зброю відніс у мисливське господарство, сказав: «Заберіть у мене, не мучте». Усі на полювання — і мені хочеться на полювання. А тут робота. Ну куди? От я мучивсь, мучивсь і віддав. Поставили, кажуть, продамо, як хочете? «Продавайте, заберіть, тільки не мучте мене». З цим розпрощався. Але ось рідкісні ті години... Оце починається весна... Узимку я вільний, у роботі, воно мені не заважає, а влітку... У мене є наша вітчизняна невеличка машина, якою я більш нікуди не їжджу, тільки на город.

ВЕД.: Таки не розкіш, а засіб пересування...

ЛЕВЧЕНКО: Тільки засіб пересування! Я за два роки наїздив аж 4 тисячі.

А куди мені ще їздити зараз?

ВЕД.: Але зараз — якраз сезон суниць на Вашому Вороніна.

ЛЕВЧЕНКО: Так, так я до чого ж і веду... Я вибираю все-таки якісь години... Туди приїжджаєш... Я вже хотів її позбутися. І робити вже важко... От я вже себе змушую, щоб щось там пополоти, особливо цей бур’ян мене вже доконує. Але коли туди приїду... Ну все-таки, по-перше, я від землі взятий, оте сільське — воно не проходить. А я так думаю, може, дехто і байдужий, а для мене воно святе все-таки.

ВЕД.: Ви знаєте, мені здається, коли людина з роками навпаки хилиться до землі і хоче чогось такого справжнього — це природніше, ніж би вона тяжіла в індастріел...

ЛЕВЧЕНКО: Так, до природи. І чим далі більш старію — більше тягне поїхати в рідне село. У мене був період, коли я не міг декілька років поспіль поїхати, а потім кинувся їхати — не можу: соромно перед хатою... Це ж треба до такого дійти?! І одного разу їдемо з дружиною з Києва, я ще молодший був, повз Пирятин, вона каже: «Так, або зупиняй машину, я вийду й буду автобусом добиратися, або заїжджаємо до села, до хатини твоєї. Вона ж бачить. Я мовчу. Соромлюсь до хати, це ж треба? То приїхали туди. Я одразу до села не поїхав, до хатини не поїхав. Думаю, товариш у мене був, товариш дитинства Петро, який живе на Черкащині. Кажу, ну, давай заїдемо до нього. А він, я знаю, ми передзвонювались, переписувались, він регулярно їздить. А раптом він тут, він зі мною, хай він відведе мене до моєї хати. Приїжджаємо — Петро на городі. То ми з ним пішли. Він мене провів до хати, я там виплакався, все, попросив пробачення і тепер, ну, мінімум один раз на рік у мене тепер є привід туди поїхати. Один на раз на рік на фестивалях ми всі одразу приїжджаємо, весь колектив, до хати. Зайшли в хатинку... Там вони зробили музей не музей, ще не музей, слава Богу, а садибку... Там вивіску, що тут народився Левченко... Там фотографії мої вони зробили, доглядають, спасибі їм. Хатинку доглядають... Район дуже допомагає, голова сільради, доглядають. То ми спочатку їдемо до хатини, біля неї обов’язково заспіваємо, а потім їдемо на наше Співоче поле мініатюрне.

ВЕД.: Григорію Семеновичу, окрім регалій, які я назвала на початку передачі, Ваше ім’я ще занесене до біографічного довідника «Хто є хто у музиці і в світі музикантів». Цей довідник був виданий у Великобританії в 1996-му році. А ще Ви з гордістю носите орден «Знак пошани» і відзначені Фондом імені академіка Миколи Касьяна, орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі».

ЛЕВЧЕНКО: Ви знаєте, я Вам відверто скажу... Якби в мене цього не було, я б не менше працював, я б не менше віддавав сил. Але що це є, мені дуже приємно. Зараз я відверто Вам скажу, слава Богу, що мене люди помітили. Але я не знаю, зрозумієте Ви мене, чи ні, повірите Ви чи ні, але найбільша нагорода — коли я дивлюсь, повертаюся, дивлюся на людей в залі — а в того сльоза побігла... Як Вам передати отоді мій стан? Може, при врученні якоїсь нагороди я таке відчуваю... Розумієте... Той же орден Миколи Касьяна, міжнародна нагорода... Приємно, звичайно, приємно. А відповідальність? Уже вдався таким, що було б це, не було, я б все одно працював би так, як я зараз працюю... Я б цього не зробив, якби було по-іншому.

ВЕД.: Я абсолютно Вам вірю, ні секунди не сумніваюся й хочу ще раз Вам подякувати, що в суботу Ви знайшли час і прийшли до нашої студії «Персона грата». Я нагадую нашим слухачам , що сьогодні нашим гостем був відомий український хоровий диригент, композитор і педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Полтавського державного педагогічного університету імені Короленка, а ще засновник і керівник українського народного хору «Калина» Григорій Семенович Левченко. Дякую Вам дуже.

ЛЕВЧЕНКО: І я вам дуже вдячний, що запросили мене.

ВЕД.: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля». Я передаю віртуальне кермо за цим мікрофоном своїм колегам.