«Persona grata»: Василь Фазан

[Відео було видалено]

ВЕД: Вітаю вас! Субота, ранок і, як завжди о цій порі, в ефірі радіостанції «Ваша хвиля» проект «Персона грата». Я, ведуча Інна Якобенко, знайомлю вас із людьми, які в нашому місті, в нашій області стали медійними. А от завдяки чому — ми й намагаємося з’ясувати під час ефіру.

Сьогоднішній наш гість — це протоієрей Вознесенського храму Української Православної церкви, кандидат педагогічних наук, доктор теологічних наук, доцент кафедри загальної педагогіки та андрагогіки Полтавського національного педагогічного університету Василь Фазан.

Доброго ранку вам!

ФАЗАН: Доброго ранку.

ВЕД: Пане Василю, ви останнім часом стали досить помітною фігурою, принаймні, серед молоді, студентської молоді, завдяки тому, що ви викладаєте не дуже звичні для них науки, яких, наприклад, за вашого студентства, мабуть, не було у вузі?

ФАЗАН: Так, 9 років тому ми з покійним Володимиром Олександровичем Пащенком і завдячуючи архієпископу Філіпу вирішили ввести курс, який називається «Основи християнської педагогіки», який викладається в Полтавському національному педагогічному університеті. Поступово цей курс на сьогоднішній день викладається на всіх факультетах. Він є цікавим, в першу чергу, і основною задачею цього курсу ми ставили те, що це є поясненням православ’я для людини. Тобто, не основна система вивчення богослов’я, теології, розуміння сутності, а це пояснення, чому ми повинні бути православними, що таке православна етика, що таке православне розуміння життя і, мабуть, що саме головне — чому християнство, яке є основною релігією нашої держави, ми повинні його розвивати, повинні жити в ньому і що воно дає людині. І можливо, це є цікавим, тому що на сьогоднішній день нам усім пропонується велика кількість ідей, технологій, по яких ми можемо жити і, на превеликий жаль, дуже часто ми готові відмовитися від того, що давали нам наші діди, прадіди, що примножувало наше життя задля того, щоб отримувати щось нове. І, на превеликий жаль, коли ми відмовляємося, ми усвідомлюємо, розуміємо, що це нове не таке то вже й добре. Знаєте, мабуть, дуже корисним є для нас навчання Шевченка: «Учітеся, читайте, і чужого научайтесь й свого не цурайтесь». На превеликий жаль, дуже часто ми забуваємо про своє, а готові взяти щось нове, чуже. І тому основою цього курсу, який викладається в педагогічному університеті, є якраз пояснення всього того старого, духовного, цінного для нашого життя і для нашого особистого розвитку, тому що хочемо, чи не хочемо, — світ змінюється, технології змінюються, але саме головне — духовність залишається, совість в людини не змінюється. Я завжди кажу і, мабуть, так воно і є: незалежно від того, в якому столітті люди жили — совість, душа, розуміння, повага, честь, любов — вони залишалися завжди такими, якими є й зараз.

ВЕД: Совість не змінюється, але ... якщо вона є.

ФАЗАН: Ну, зрозуміло, якщо людина працює над нею, розвиває її, то не змінюється, але на деякий період часу може підлаштувати спробувати совість під себе. Але ми знаємо, що, рано чи пізно, голос совісті, тому що совість — це є глас божий в людині, все рівно до людини стукає і нагадує їй про те, що вона повинна робити, до чого прагнути в ідеалі.

ВЕД: Пане Василю, а вам особисто з дотриманням якої із десяти Божих заповідей найскрутніше?

ФАЗАН: Мабуть, з усіма. Це буде чесно сказати, тому, що кожного дня ми так чи інакше грішимо і грішимо із-за того, що свій егоїзм... є якась прив’язаність до життя, мені складно визначити, яку заповідь, адже в будь-якому випадку ми їх порушуємо. Я особисто намагаюся не порушувати, але дуже часто усвідомлюю, що я грішна людина і прив’язуюсь також до життя. Хоча намагаюся прагнути до гарного. От ми знаємо, що було свято Вознесіння і в самому святі Христос сказав, що ми, наші серця, наше життя повинно звернене бути до небесного, тому що це і є основне наше місце життя. Тобто, небесне. А коли ми прив’язуємось до земного, то ми починаємо знову грішити. Тому і я, як людина, також дуже часто прив’язуюсь до земного і дуже складно сказати. Мабуть, у всіх заповідях. І чому так? Тому, що не завжди заповідь порушуємо лише дією. Християнство, православіє вчить, що заповіді порушуємо і думками. Якщо ми подумали погане щось про людину, це вже початок гріха, тому що сам результат гріха — це вже є дія, а початком гріха є наша думка, є якась наша мрія, прагнення. Не випадково Православна церква каже, що з мріями треба бути дуже обережними, тому що всі мрії вони є небезпечними. Крім того, що вони збуваються, вони приносять або розчарування, або дуже часто ненависть до життя. Добре, якщо вони здійснюються — це одна справа, але здійснювати ми дуже часто не готові цю мрію.

ВЕД: А можна не дуже зручне запитання?

ФАЗАН: Будь-ласка.

ВЕД: А оцей ваш ланцюжок товщиною з півпальця, еспаньйолка, бачки — це тяжіння до земного, матеріального, чи це просто наслідування модного образу для того, щоб бути своїм серед студентства?

ФАЗАН: Ні, можу пояснити. Цей ланцюжок, на якому є хрестик, подарували мені мої дорогі рідні люди, коли я отримав сан рукоположення. Для того, щоб цей хрестик нагадував весь тягар хресний. І життя для мене не є особливо багате і тому подібне. Еспаньйолка, бакенбарди, скажімо так... в своїй сутності Православна церква розповідає про те, що священик повинен мати достойний етичний вигляд.

ВЕД: А виписані якісь канони? Що таке достойний вигляд?

ФАЗАН: Ну, в першу чергу достойний і етичний вигляд — це те, щоби, м’яко кажучи, від мене, як від священика, не воняло — це перший момент. Другий — щоб я етично був одягнутий і зі мною було приємно спілкуватися. З приводу того, яке повинно бути волосся, яка повинна бути борода? Традиції церкви є і ці традиції духовні, правильні, але, ну, скажемо так, той образ, який я прийняв для себе, якщо можна так сказати, і взяв, я розумію, що на сьогоднішній день він є не зовсім етичним, велика кількість людей по-різному на це дивиться, але...

ВЕД: Ну, не зовсім етичним, може, не правильно сказати, вірніше — не попадає в стереотип, який склався продовж багатьох років.

ФАЗАН: Стереотипи, да, я розумію. Спасибі, що ви поправили, тому що, на превеликий жаль, в період радянської влади ми звикли до стереотипів дуже серйозних. І розділення було дуже велике. На сьогоднішній день, можливо, я є та людина, я боюсь цього казати, але яка поступово ламає стереотипи. Тобто, незалежно від того, чи є борода, чи немає, ми повинні залишатися людиною, а священик повинен залишатися священиком, тому що не від довжини волосся і не від довжини бороди залежить наша духовність.

ВЕД: Ви раніше мали безпосереднє відношення до нової церкви Віри, Надії, Любові. Зараз ви маєте відношення до Вознесенського храму Української Православної церкви, старого храму, який відновлюється. Чому?

ФАЗАН: Я своє церковне життя починав з Вознесенського храму. Ми, завдячуючи архієпископу Філіпу, протоієрею Максиму, який там є настоятелем, відновлювали цей храм. Потім мене перевели, єпископ перевів в храм Віри, Надії, Любові. На сьогоднішній день єпископ вирішив... Скажу так, воля Божа, мабуть, буде правильніше сказати, перевести мене знову в Вознесенський храм, де ми живемо духовно. Я над цим, чесно кажучи, особливо не задумуюсь, тому що незалежно, в якому я храмі, я повинен займатися тим, чим повинен займатися з самого початку. Тому що священик в основному свою місію, основне життя пов’язує з проповіддю і, не залежно від того, в якому він храмі, не залежно від того, в якому він місці, він повинен проповідувати. Проповідувати як життям, проповідувати як вченням, так і, в якісь мірі, прикладом. І це дуже складно. Це складно, в першу чергу, тому, що люди дуже часто беруть священство в приклад і розуміють священство не як просто священство, а як образ Христа. І зрозуміло, що немає священиків ідеальних. Кожен священик є не завжди ідеальним. Можливо, десь, колись, може, там бути, не завжди правильно віднестися до людини, тому що у священика є велика кількість справ чи по ремонту, чи по реконструкції. Він не завжди може вислухати всіх. Тому дуже часто люди кажуть: сподобався чи не сподобався. Тобто, це є специфіка. Тут в якісь мірі і священика люди повинні розуміти.

ВЕД: Ви закінчували наш педуніверситет, історичний факультет, але, як викладач, відбулися не в історичних науках. Можливо, далося взнаки, як кажуть, походження. Ваш батько священик?

ФАЗАН: Так. Мені важко сказати, що саме далося взнаки, але я обов’язково, завдячуючи на сьогоднішній день всім тим, що я маю. Всім тим, до чого я прийшов, в першу чергу, своїм батькам і своїй покійній бабусі й дідусеві, тому що саме вони зробили мене таким, який я є. Вони виховали, вони вкладали в мене все своє серце і душу. Завдячую своєму брату, який мені допомагає постійно в цій праці нелегкій, дружині, яка намагається мене терпіти і підтримує. Не можна сказати, що я чогось особисто сам досяг, тому що все це спільна праця нас усіх. Наскільки взнаки віддається те, що я з родини священика, мені складно сказати, тому що мій батько, за що я йому щиро справді повністю вдячний, завжди казав про те, що священство — це дуже важка праця над собою. І краще бути достойним прикладом, ніж поганим прикладом, тому що достойний приклад — це той приклад, який дає можливість розвиватися. Поганий приклад — це той приклад, який, на превеликий жаль, дуже часто може відводити людину від церкви. І це дуже серйозна відповідальність перед Богом і перед людьми. Наскільки це б впливало, я люблю історію. До сьогоднішнього дня я цікавлюся історичними книгами. На сьогоднішній день я не тільки цікавлюся, а, можливо, і живу історією і педагогікою, тому що історія — це наука, яка повинна казати правду. Педагогіка — це та наука, яка розвиває людину, вчить людину, робить людину моральною, духовною. І тому ці дві науки в особисто своїй практиці я пов’язую. Без історії не буде майбутнього, без педагогіки не буде майбутнього в нашому житті, тому не можливо роз’єднати. Ми дуже часто кажемо, що якщо є наука, то не може бути релігії, якщо є релігія, то не може бути науки. Я для себе особисто взяв, можливо, таку цікаву дилему, але це не моя особиста, я почув від однієї дуже освіченої людини, що віра без науки — це фанатизм. Наука без віри — це мертва наука, це ідеологія. Тому і віра, і наука — це взаємопов’язано. Якщо людина справді науково вірить і шукає правильне наукове пояснення — це ідеальний момент.

ВЕД: Як на мене, історія, як наука, нічому не вчить, але вона дає нам можливість час від часу помедитувати, як кажуть, над засушеними в папках із документами трояндами минулого і поміркувати над власними моральними раціями...

ФАЗАН: Погоджуюся частково. Чому погоджуюсь частково? Тому, що медитувати дуже складно, як для мене, православної людини, а в першу чергу, коли я мав можливість працювати в Києві з документами, які стосуються 18-19-го століття, рукописними текстами, ви знаєте, я для себе особисто багато чого корисного взяв. Корисного і в духовному розвитку, і в науковому розвитку. На сьогоднішній день чомусь, на превеликий жаль, в нашому суспільстві, і в нашій державі вважають, що історики, м’яко кажучи, це люди, які брешуть. Тому що історія є ваша, є моя...

ВЕД: ЇЇ просто багато разів переписували і люди зневірилися...

ФАЗАН: Але взагалі історик — це та людина, яка каже правду і правда повинна бути правдою.

ВЕД: Виходить, що у кожного історика вона — своя...

ФАЗАН: На превеликий жаль, тому що людина дуже часто, коли ми читаємо істориків, ми відчуваємо, що історик щось своє вносив. Оцього не повинно бути. Я є сторонником того, що хай буде погано, але історія максимально повинна бути відсторонена від особистісного. Тобто, я пишу ті події, які описую. А все — мою точку зору, моє відношення я можу внизу написати. Я особисто до цього відношусь отак, чи отак і це правильно, тому що це дає можливість справді усвідомлювати історичність, і історичність подій, і історичність відображення. На превеликий жаль, ми на сьогоднішній день змінюємо це і змінюємо не в кращий бік, тому маємо не зовсім приємні факти. І знаєте, мені дуже подобається, коли ми читаємо, я особисто читаю церковні книги.

В церковних книгах намагаються відсторонити свою систему, намагаються показати все те, що називається духовним, богослов’ям, теологією, все те, що називається церковним життям. Оце дуже цікаво й чітко видно саму систему життя. Рекомендую тим людям, які мріють в майбутньому стати істориками, почитати деякі церковні книги для того, щоб зрозуміти наскільки ідеально ми повинні описувати події. Так буде набагато простіше. Тому тоді люди будуть, беручи книжку, знати, що це історія, а не якась переписана під когось, чи для чогось книга.

ВЕД: Коли подивитися на наше суспільство трохи відсторонено, то можна зрозуміти, що над ним постійно ламають списи різні системи впливу. Політики намагаються електорат по-своєму розділити, рекламісти — по-своєму, маркетологи, яким треба все продати, — по-своєму. Але й священики, представники різний конфесій, вони також ламають списи за свій електорат. Особливо помітно це в протестантських церквах, вони постійно намагаються шукати нові форми впливу, особливо на молодих, щоб залучити якомога більше прихожан. В цьому сенсі що б ви хотіли запровадити, втілити в свою роботу для того, щоб молодь активніше цікавилася саме вашою церквою?

ФАЗАН: Ви знаєте, я, можливо, в якійсь мірі повністю скажу, але саме головне, щоб люди йшли до Бога, тому що вони повинні йти не до мене, як до людини, як до священика, тому що ми дуже часто попадаємось на таких казусах, люди йдуть до священика, не до Бога. Вони повинні йти в храм божий до Бога. А священик — це є людина, яка, можливо, розповідає про Бога, може пояснити. Розумієте, які б системи не були, які б тенденції не розглядалися в сьогоднішній час нам не вистачає дуже часто найпростішого. Я, коли дивлюся на наше суспільство відсторонено, для мене, на превеликий жаль, є показник того, що люди дуже часто на сьогоднішній момент зневірюються у всьому і це дуже небезпечно для нашого суспільства. Розумієте, коли ми починаємо вести мову про якісь політичні вподобання, ми пам’ятаємо моменти, коли сім’ї розлучались через різні політичні вподобання. Тут, на превеликий жаль, немає духовного підґрунтя. Немає його, тому що ми його поступово втратили і не маємо звідки взяти. Я особисто хотів би і, можливо, мрію про це, дасть Бог, можливо, так і здійсниться, щоб в кожному шкільному закладі був цікавий предмет, предмет, який розповідає про Бога, який не нав’язує Бога, а розповідає. От уявіть собі, коли ваша дитина, моя дитина, ми особисто дізнаємося про історію нашого краю, про те, які були видатні священики в цьому, про те, що християнського, що духовного в цьому було, адже кожна область і вся наша Україна, яка називається перлиною духовності, вона має що розповісти. Адже ми знаємо, що українська земля дала найбільше святих в сонмі православному і уявіть собі, коли всю цю історію ми відкриємо, почитаємо, крім того, педагогічну систему, крім того, виховну систему, моральну, етичну не нав’язуючи, а просто — почитаємо. Я не кажу про те, що там в якісь мірі відбувається нав’язування протестантських свідків Ієгови, баптистів — це їхня справа і Бог їм суддя. На превеликий жаль, ми дуже часто бачимо, що вони, ходячи в будинки, можливо, я скажу погану в ефірі річ, але роблять гіршу справу, ніж добру. Тому що, коли ми нав’язуємо Бога, ми отримуємо ще гірший результат, люди не хочуть чути його. Інша ситуація, коли ми розповідаємо про Бога — це зовсім інша система. І тут, розумієте, я бачу, що на сьогоднішній день наше суспільство повинно прагнути змінитися, тому що ми втрачаємо своїх дітей. Втрачаємо в тому сенсі, що діти готові йти у будь-які нові течії, в будь-які нові системи, але відійти від того, про що ми кажемо, про що ми ведемо мову. Чому так? Тому, що батьки не піклуються про своїх дітей, не думають про майбутнє своїх дітей, а думають, на превеликий жаль, дуже часто лише тільки про матеріальне.

І це дуже небезпечно. Я, можливо, зараз кажу в якісь мірі не зовсім правильну річ, але ми ведемо мову про проблему батьків і дітей. Я можу сказати, що проблема батьків і дітей є не проблема дітей, це проблема батьків. Тому що батьки дуже часто, заробляючи кошти на дитину, забувають про саме головне — дитині не завжди ці кошти потрібні, дитині потрібні моральність, духовність, повага. З дитиною потрібно розмовляти про те, які в неї вподобання. Як вона бачить теперішнє життя і до чого вона прагне, що вона хоче. І тільки тоді, коли ми починаємо розуміти дитину, проблем не існує, тому що діти вчаться поважати батьків, діти вчаться любити батьків, діти вчаться шанувати батьків і тоді в майбутньому і це ідеал нашого суспільства, до якого ми прагнемо. Зрозуміло, що не буває ідеального суспільства, кожен із нас робить помилки, кожен із нас усвідомлює їх, але ми повинні прагнути до цього духовного ідеального розвитку. І зрозуміло, що на сьогоднішній день виробити якусь систему в 21-му столітті, м’яко кажучи, важко, але тут ще інша є ситуація. Ми звикли за 70 років до того, що церква говорить про щось таке незрозуміле — це десь далеко, а ми отут, життя ось. Звикаючи до цієї системи, ми відкидаємо всю ту духовність, яка була тисячолітньою. На превеликий жаль, слава Богу, поступово, поступово ми усвідомлюємо, що те, що ми взяли колись, — воно цінне. Те, що ми втратили, ми намагаємося повернути. На сьогоднішній день, слава Богу, і, в якісь мірі, можливо, держава усвідомлює, що ми приходимо до тієї межі, з якої буде таке стрімке падіння вниз, що ми втратимо все суспільство. Уявляєте собі, коли на сьогоднішній день ми знаємо, що наше суспільство, молоді сім’ї, які народжують, вони народжують одну дитину здебільшого, хоча в ідеалі для того, щоб наше суспільство розвивалось, повинно народжуватись 2 — 3 дитини — це мінімум, щоб люди хоча б відтворювали самі себе. Якщо брати геополітичну систему народжування нашого суспільства, тут ще і інша система — це те, що дуже часто в нас віра в Бога пов’язана з традицією. Ми дуже рідко розуміємо, навіщо ми віримо, чому ми віримо, чому ми робимо так, чи інакше, навіщо нам усвідомлювати сутність Бога, божественну природу, духовне розуміння? І тому це все настільки пов’язано, що ми повинні над цим працювати. Працювати, не можна сказати, що одна конфесія працює краще, чи гірше. Погано, що конфесії, в якійсь мірі, починають вести дебати між собою і забувають про людей. Це дуже небезпечно. Тому, що молоде покоління, бачучи, що, наприклад, Православна церква починає дуже сильно дискутувати з Протестантською, єговісти — з нами і т. п. І в цей період якраз дуже сильних дискусій ми втрачаємо саме цінне, ми втрачаємо дитину.

Дискусії повинні бути дискусіями — це одна справа, але коли ми ведемо мову про суспільство, про духовне, ми втрачаємо людину. І мені, як священику, перед Богом потрібно за це відповідати. Бог же мене спитає, що я зробив для того, щоб дитина ця чи людина, адже будь-яка дитина, не залежно від того, скільки їй років — це вже особистість. Якщо я не розвиваю особистість, задача тоді яка в житті? Що я роблю такого?

ВЕД: У вас є діти?

ФАЗАН: Ну, на превеликий жаль, поки що немає. Не все в руках Божих, хочу, прагнемо, але...

ВЕД: Ви самі не так давно були студентом. Наскільки нинішнє юне покоління вже інше, в чому вони інші?

ФАЗАН: Знаєте, скажу так навіть по-іншому. Я був сам недавно студентом і мій брат нещодавно був студентом. Покоління інше в чому? Не скажу, що в духовному вони інші, вони інші в розвитку. Я побоюся сказати, що вони якось морально, чи духовно відсталі, ні. Але, ви знаєте...

ВЕД: Більш прагматичні?

ФАЗАН: По-перше, більш прагматичні, а, по-друге, більш ліниві. І це, на превеликий жаль, дуже небезпечно. Не тому, що вони не хочуть працювати...

ВЕД: У них під руками клавіатура з кнопками: натиснули — і все знайшли в інтернеті!

ФАЗАН: З одного боку — так, а з іншого боку, розумієте, що на сьогоднішній день я, спілкуючись зі студентами, бачу цікаву небезпеку — цей світ, в якому вони живуть, він для них важкий. Той світ, в якому вони живуть в комп’ютері, він для них більш реальний, ніж цей. І коли питаєш їх: «Скажіть, будь-ласка, віртуальний світ — це реальність?» Вони відповідають: «Та ні, це — віртуальний світ». А потім запитуєш: «А коли ви ті смайлики ставите, ви смієтесь, чи ні?» «Та сміємось». Значить, він реальний? В тому то і небезпека, що на сьогоднішній день наше молоде покоління разом з розвитком, разом з технологічним розвитком стає більш лінивим.

ВЕД: І втрачає здатність спілкуватись...

ФАЗАН: Мислить, здатність спілкуватись, здатність бути адекватним. Потім здатність прагнути в житті. На сьогоднішній день молоде суспільство розчароване в житті. Воно дуже часто, от знаєте такий духовний стан, униніє, воно дуже часто буває, тому що суспільство молоде чи молоді люди, чи молоде покоління наше дуже часто бачать, що вони нікому не потрібні. Це дуже серйозна небезпека, тому що без взаєморозуміння дітей і батьків, старшого покоління, меншого, середнього не буде майбутнього розвитку. Як не як, але ми повинні шукати якісь впливи на наших дітей. Ми повинні десь самі змінюватися для того, щоб розуміти дитину. А коли не хочемо цього розуміти, дуже важко. Тут ще проблема, знаєте, я скажу, що дуже часто є проблема самих батьків. Батьки не цікавляться, чим займається дитина, батьки не цікавляться, які фільми вона дивиться, по яких сайтах мандрує, на скільки вона часто читає будь-яку іншу літературу, наскільки вона адекватно мислить. А потім ще бувають такі казуси, коли батьки звертають на школу, чи на університет і кажуть, що вчителі не працюють. Я сам особисто, займаючись педагогічною діяльністю, скажу, що якщо я, як викладач, намагаюся вкласти в дитину все те, що я можу знати, а батьки з свого боку не вкладають нічого, то вся моя праця — вона ніщо. А якщо і батьки вкладають, і там учитель, чи викладач щось вкладає, то це, можливо, через деякий період часу якесь зерно вийде з цього корисне. А якщо так, як буває, на превеликий жаль, то ми маємо дуже такі негативні наслідки, які показують, наскільки наше суспільство дуже часто, пробачте за таку тавтологію слова часто, але частіше всього, усвідомлюючи себе, ми часто не хочемо працювати далі над собою і кажемо: та нічого, хай дитині легше буде. Ми все їй даємо, але не питаємо, куди вона це все поділа? Чи що вона з цього всього зробила? Уявляєте собі, коли батьки дають дитині кількість грошей, навіть 10 гривень і потім не питають, куди вона ці гроші поділа? Вони породжують в дитині свободу до того, що вона цим розпоряджається як хоче. Але ж вона не знає, що їй краще, що не краще.

Питання не в тому, щоб заборонити, не давати. Ні, це неправильний вихід. Але питання в тому, щоб спілкуватися і пояснювати, що краще і що дасть розвиток, а що не дасть розвитку, це складно.

ВЕД: Скажіть, будь-ласка, в вашому житті були якісь вчинки, за які вам і донині соромно?

ФАЗАН: Знаєте, мені складно пригадати, але, мабуть, найбільший мій вчинок, за який мені було соромно — це в один момент я покарав свого меншого брата ні за що. Я дуже довго вибачався перед ним. Ну, був момент, коли я ще був малим і дурним, і от випадково ми там грали в футбол з моїми однолітками, а він був збоку. І я там попросив його подати м’яч, він не подав, і я його стукнув, як маленьку дитину меншу, по п’ятій точці опори. Він розплакався, я розвернувся і спитав, чого він плаче? А потім через деякий час я зрозумів, що я зробив це неправильно. Я до сьогоднішнього дня в якійсь мірі жалію, що я це зробив, не зовсім правильно, тому що це породило в мені сумніви щодо правильного мого вчинку.

ВЕД: Скажіть, будь-ласка, в особистому кар’єрному розвитку через 20 років ким ви себе бачите?

ФАЗАН: Хочу бачити себе священиком. Тому, що кар’єра — це добре, коли людина думає про кар’єру, можливо, добре, але кар’єра — це ніщо, якщо немає духовного розвитку. Якщо я, як людина, втрачаю в собі особистість, а отримую, незалежно від того, матеріальне, щось інше, воно не коштує того. Суть в тому, щоб людина залишилась людиною. А от коли людина все ставить на ваги кар’єру, або своє особисте життя і особистість і вибирає кар’єру, а втрачає все інше — вона не коштує того. Я хочу в майбутньому, дай Бог, щоб так і сталося, залишитися і особистістю, і священиком. А вже потім, яка там буде кар’єра — це не настільки важливо, тому що всі ці регалії — це умовне. Якщо суспільство це визнає, ну, спасибі, що визнають. Ми повинні прагнути до духовного, якщо є духовне, то все інше матеріальне — воно буде. Людина буде задоволена всім тим, що має, на що заслуговує.

ВЕД: Вона буде щасливіша від менших матеріальних набутків, просто так зване відчуття внутрішньої рівноваги вимагатиме набагато менше капіталовкладень.

ФАЗАН: Я вам розкажу ще такий момент, коли я закінчив інститут і одружився, я поїхав до своїх рідних на Західну Україну, оскільки я сам звідти родом. Я в перший раз в житті, мабуть, в своєму дорослому віці зрозумів, наскільки цілісним і цінним є те, що, як ми кажемо, людина має небагато, але воно цінне для неї. В якому плані? Я приїхав до рідних і побачив, що там мій дідусь, який на сьогоднішній день є покійним, він радів в житті тому, що побачив мене, побачив мого брата, рідних, близьких. І ця радість була настільки ціннішою, ніж те все матеріальне, яке може оточувати людину. От що ще можна сказати, що ще можна пояснити?

ВЕД: Мені зрозуміло, коли в нашому такому традиційному вузі є науковий ступінь кандидат педагогічних наук. Доктор теологічних наук передбачає якусь попередню наукову сходинку? Що треба було написати, захистити, зробити для того, щоб мати такий ступінь?

ФАЗАН: Я після закінчення педагогічного університету вступив до Київської духовної семінарії. Навчаючись в семінарії поступово вирішив працювати і в духовній сфері науково. Тобто, я написав кандидатську дисертацію з приводу духовного розвитку, духовної освіти і вивчення педагогіки в духовних навчальних закладах України. Потім поступово вирішив працювати в теологічному напрямку, тобто, вивчати розвиток богослов’я як науки в духовних закладах і тому на сьогоднішній день захистив також докторську працю.

ВЕД: Тобто, ця кандидатська була такою попередньою сходинкою для того, щоб далі розвивати цю тему?

ФАЗАН: Можна й так сказати, але це було паралельно, тому що на сьогоднішній момент один матеріал наклався на інший. Я вже, мабуть, починаючи з 5-го курсу інституту, цікавився цією системою, тому що я був переконаний (і до сьогоднішнього дня переконаний), що саме православ’я території України дало всю науку, яку ми маємо сьогодні. Тому я розглядав всю цю систему в загальному контексті і тому той матеріал, який був, я доповнив, здавши екзамен в Богословській академії, доздав, дописав ще там роботу і потім представив її, хоча я планував, чесно кажу, планував захищати кандидатську по теології, але її визнали як докторську. Є такі унікальні випадки, навіть в системі освіти світської, коли людина пише хорошу роботу, книгу, потім її зараховують як докторську. Це такий випадок.

ВЕД: У Полтаві більше нема викладачів таких, як ви? Ви викладаєте в педуніверситеті і в технічному університеті?

ФАЗАН: Так.

ВЕД: Аграрна академія, медакадемія можуть ввести цю дисципліну? І чому не вводять, якщо можуть?

ФАЗАН: Чесно кажу, ми співпрацюємо, є плани, є напрацювання і дасть Бог, можливо, в цьому році ми це здійснимо. Не можу сказати, що все повністю буде, але ми працюємо над цим. Тобто, є зрушення в цій системі.

ВЕД: Я не буду мучити вас анкетою Марселя Пруста в повному обсязі. Поставлю лише кілька запитань.

Авангард чи класика — ви тяжієте більше до чого?

ФАЗАН: Більше до класики. Але я готовий на логічні зміни. Тобто, здебільшого класичне. Я ношу класичний одяг, все подобається класичне. Але те, що нове, я готовий спокійно сприймати, якщо воно справді розвиває людину, а не дає деградацію.

ВЕД: У вас є якесь життєве кредо?

ФАЗАН: Розвиток, тільки розвиток!

ВЕД: Серед історичних особистостей є люди, які заслуговують на вашу повагу?

ФАЗАН: Якщо з святих: Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Златоуст. Не можна сказати про окремих особистостей, тому що на території України — це всі святі, ну, як мій покровитель небесний — Василь Великий. Якщо брати з історичних осіб, які на території України, то Богдан-Зіновій Хмельницький. Якщо брати вже Другу світову війну, то велика кількість воєначальників, які були, той самий Жуков і інші. Зрозуміло, що про них можна велику кількість різних моментів казати, але я можу сказати, що, мабуть, для мене є прикладом мій дідусь, який в ті роки на Західній Україні жив, трудився, потім його держава визнала Героєм Радянського Союзу, тому для мене це є особистістю видатною. А так не можна сказати, що якась краща особистість, чи ні. Велика кількість особистостей, з яких ми повинні брати приклади достойно. Тому що ці люди заслуговують поваги. І це для нас приклад в розвитку духовному. Не випадково, коли ми заходимо в Храм, ми бачимо іконостас. Небожителі. Тобто, ті, вже є на небі. Ті люди, які показали нам приклад, що все те, про що вчить Господь, про що він надихає, про що розповідає — це реально зробити. Тому сан святих, з яких ми можемо брати приклад.

ВЕД: Що для вас щастя?

ФАЗАН: Знаєте, скажу таку цікаву цитату: «Счастье — это не то, о чём мы сожалеем, это не то, к чему мы стремимся, это то, что есть сейчас».

Тому, що люди, на превеликий жаль, усвідомлюють щастя як прагнення до чогось чи жаль за чимось, щастя — це єсть життя. Щастя — це те, що ми бачимо на сьогоднішній день: тварин, сонце, квіти. Щастя — це те, що ми можемо дихати повітрям, щастя — це те, що ми можемо зараз з вами спілкуватися. Щастя — це є життя. На превеликий жаль, саме головне щоб в цьому щастя було радістю. От ми дуже часто в сумбурі життя не вміємо радіти життю, а ми повинні вчитися цьому. Тому, що справжня радість життя — це і є можливість отримати щастя за кожний день прожитий.

ВЕД: Є якісь риси характеру у вас, які ви в собі не любите?

ФАЗАН: Їх багато, я намагаюся їх змінювати. Кожен із нас в якійсь мірі православний християнин і я, як священик, відчуваю, що немає моменту, коли можна сказати: все! Є постійна праця. І той самий і егоїзм, і та сама якась гордість, і те саме завжди правильне відношення і до себе, і до інших, можливо. Повинна бути постійна праця. І таких рис багато, мені важко виділити одну, дві, три. В будь чому, коли ми працюємо над собою, ми бачимо і кожного дня, кожного ранку. Встаєш, починаєш працювати після молитви, трудишся над собою, ти відчуваєш, ага, про то навіть не думав, а в тебе ця не зовсім хороша риса є, що навіть не бачив, а воно ось появилось. Не можна сказати, що щось одне. Все, багато чого є.

ВЕД: Хто із сучасників викликає у вас захват?

ФАЗАН: Ті люди, які на сьогоднішній день працюють?

ВЕД: Так, живуть зараз, є нашими сучасниками.

ФАЗАН: Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. Це для мене є особисто приклад в духовному житті, в духовному звершенні. Покійний митрополит Феодосій, який був духовною людиною. Мої батьки, з яких я беру приклад, які все життя працюють (і дай Бог їм здоров’я, щоб працювали й далі в духовному відношенні). Тобто, велика кількість людей. Я не можу назвати якусь одну особистість, але ті люди, які працюють на благо розвитку суспільства, — це саме головне. Тому, що це дуже важко. І всі вчителі, викладачі, тому, що їх дуже часто звинувачують в тому, чого вони не робили. Викладач — це дуже важка професія, коли вкладаєш в дитину все те, що ти можеш вкласти, а потім тобі кажуть, та ти ще і погано це зробив...

ВЕД: Ваші улюблені письменники?

ФАЗАН: Ви знаєте, Шевченко, мабуть, Гоголь, Пушкін, класики.

ВЕД: Музику слухаєте?

ФАЗАН: Здебільшого класику. Але можу слухати різну, особливих вподобань немає. Але класика — музика, яку можна слухати завжди, в будь-який час.

ВЕД: Ким ви мріяли стати в дитинстві?

ФАЗАН: Дивно, але скажу чесно, вчителем.

ВЕД: Рейтинг власного життєвого успіху за десятибальною шкалою?

ФАЗАН: Ви знаєте, оцінювати себе дуже складно. Мене можуть оцінити ті люди, які мене оточують, які мене знають. Ну, я думаю, що трієчка.

ВЕД: Ну нічого собі, ви собі найнижче з усіх наших гостей поставили!

ФАЗАН: Трієчка. Якщо сказати чесно. Одиничка — важко сказати, тому, що щось намагаюся робити, двієчка — це так, ти вже розколихався, трієчка — тому, що починаю адекватно бачити що і як...

ВЕД: Пане Василю, у вас є улюблена притча, якою ви могли б поділитися з нашими слухачами?

ФАЗАН: Ну, ця притча, мабуть, буде з Біблії, з Євангелія, коли Христос розповідав учням про те, як ми сіємо зерно. Якщо ми сіємо зерно і воно падає на камінь, то воно засихає, тому, що немає можливості рости. Якщо на дорогу падає, воно також поступово засихає, тому, що немає можливості рости, немає тієї вологи. Якщо попадає в терен, терен задавлює його. Якщо попадає в землю плодовиту, справжню, то воно росте, процвітає, дає плоди. І хочеться побажати, щоб всі ті справи, які ми робили в нашому житті, справді попадали на плодовиту землю, щоб вона давала нам і успіхи, і життя. І давала розвиток нашому суспільству, тому, що саме розвиток, саме повага, любов, милосердя, розуміння один одного — це є майбутній розвиток, це є майбутнє нашої держави. Не тільки матеріальні блага — це не найголовніше. Духовність, порядність — це і є система нашого життя і, мабуть, наша максимальна можливість розвитку суспільства.

ВЕД: Дякую вам. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, шановні радіослухачі, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля».