Фрік-кабаре «Dakh Daughters» у Полтаві: «Ми хочемо збудити глядача, збудоражити, збити налаштування»

Кожен з нас мусить зрозуміти, що йому болить і що він хоче сказати

Ксенія Малік: Ви використовуєте тексти відомих українських, і не тільки українських поетів — Юрія Андруховича, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Сергія Жадана. Взагалі, за яким принципом йде вибір тексту?

Наталія Галаневич: Багато ідей йде від кожної з нас. І це не обов’язково літературні ідеї, це можуть бути власні ідеї. Наприклад, Зо (Наталія Зозуль, учасниця гурту — Р.П.) сама пише тексти і на них у нас є композиції. Є тексти інших літературних персонажів нашої країни — того ж самого Семенка. Я давно хотіла зробити на його текст пісню, тому що це для мене дуже важливо.

Соломія Мельник: Це наш футурист.

Наталія Галаневич: Це наш футурист, якого теж ніхто не знає. Але не тільки тому, що ніхто не знає, але тому що там справді крута поезія. Для Тані було важливо донести меседж, співзвучний з текстом Бродського. І в нас є композиція «Дорогая».

Таня Гаврилюк: Мені просто подобається дуже Бродський. Це один з найулюбленіших моїх поетів...

Наталія Галаневич: Той самий Буковські.

Таня Гаврилюк: І так в принципі робив кожний: користався тим, що резонує з його сердечною чакрою, приносив, і потім весь колектив починав вдосконалювати цей матеріал разом.

Соломія Мельник: Навіть в театрі, в якому працюємо вже одинадцять років, це театр «Дах», наш режисер, наш батько, гуру Владислав Троїцький завжди, коли ми бралися за якийсь проект і працювали над матеріалом, нагадував: кожен з нас мусить зрозуміти, що йому болить і що він хоче сказати.

Ксенія Малік: Мене завжди цікавить, як створюється твір у музикантів: чи виникає одразу якась концепція, драматургія твору, напевно, якась загальна ідея? Чи як Ви вже сказали: кожен щось приносить і потім воно...

Наталія Галаневич: Дуже по-різному. Буває і так, як Ви кажете. Буває і кожен щось приносить. Буває щось зовсім змінюється відповідно до того, як ми починаємо разом працювати над ідеєю. Почнеться з одного чогось, комусь сподобався цей текст. Почали з тексту — додалась музика. Поміняли текст, змінилося, зовсім інше стало.

Соломія Мельник: Це такий неспинний творчий процес.

Наталія Галаневич: У нас в плані творчості поліфонія, тобто, ми намагаємося дослуховуватися одна до одної, і дуже цікаво, коли ця ідея живе.

Соломія Мельник: У нас ще є такі два моменти, які нас можуть якимось чином виправдовувати. Перше, що ми не є чисто музиканти, ми є театрали, театралізовані музиканти. І друге, це те, що в нас в назві присутнє слово «фрік» — це теж дає свободу у всьому. Тобто навіть якщо будуть осуджувати, типу: «Ой, вона тут якось нечисто зіграла», а ми собі дозволяємо все, що хочемо. Це наш стиль. Я зіграла тут фальшиву ноту — я спеціально її зіграла.

Таня Гаврилюк: Це так потрібно, в рамках драматичного жанру, театрального, бо ми ж не є просто музичний колектив. Тоді кожна деталь, кожний акцент або особливо взята нота має певний зміст і доповнює весь глобальний сенс того, що ми намагаємося висловити під час нашого шоу.

Бігти не треба, треба поступово, красиво іти

Ксенія Малік: В одному інтерв’ю Ви сказали, що хотіли б створити спільний проект, можливо з Девідом Боуї...

Соломія Мельник: Ой, у нас дуже багато бажань. Просто треба було сказати чіткі, конкретні. А насправді кожен міг по 10 назвати.

Ксенія Малік: Я розумію, мене це взагалі дуже потішило. А в дійсності чи є у Вас певні персони, з якими Ви вже маєте майбутні спільні плани?

Наталія Галаневич: В нас за плечима дуже багато спільних робіт: це і французькі три режисери, «Orkestronika» Патріка Фраде, де була досить складна така колаборація, незвичайна для нас — малий симфонічний оркестр і ми. Це вплітання наших композицій і композицій Патріка: він змінював свої як режисер і композитор, ми — свої. Був досвід чисто театральний з французьким режисером, де ми беремо участь в «Антігоні» як хор, але все одно і як актори: тобто співаємо і говоримо. Є дуже різні колаборації вже зараз. Нам запропонував Стефан Рікордель, французький режисер, брати колаборацію з цирком. У нього є циркові актори і ми як музичні актори. Тобто є така пропозиція. Вона ще не втілена.

Ксенія Малік: Але це буде зовсім новий жанр.

Наталія Галаневич: Звичайно, воно на межі, так само як в «Антігоні» на межі між музикою і театром.

Соломія Мельник: Дуже цікаво експериментувати.

Таня Гаврилюк: Це мистецтво синтезу, тому воно синтезується з різними жанрами, аби бути ще свіжішим, ще цікавішим.

Наталія Галаневич: Як бути з Девідом Боуї, ми ще не знаємо, але якось буде.

Соломія Мельник: Дуже часто хочеться з Бйорк щось зробити, якщо конєшно принцеса соізволіт.

Наталія Галаневич: Думаю, з Томом Вейтсом це буде і театр, і музика, і все разом.

Таня Гаврилюк: Також була версія дуже симпатична — гурт «Die Antwoord», це ультрасучасний дует.

Наталія Галаневич: Це, мабуть, буде з танцями.

Таня Гаврилюк: Вони також фріки.

Соломія Мельник: Власне, нам ще самим є багато чого робити всередині. Колаборація — це все дуже цікаво, але можна загратися і не повернутися до своєї історії. Тому треба якось поступово це робити. Бігти не треба, треба поступово, красиво іти.

Сучасна Росія має зсередини себе зцілити, переосмислити

Соломія Мельник: Я б хотіла згадати про жорсткі контрасти. Ми були на Таїті на гастролях, а потім повернулися в Київ і буквально на наступний день поїхали до Мінську. Таїті і Білорусь.

Ксенія Малік: «Серебряную свадьбу» зустріли? (білоруський гурт-кабаре — Р.П.).

Соломія Мельник: Не зустріли.

Руслана Хазіпова: Солістка дала прекрасне інтерв’ю, чому всі мусять іти на «Dakh Daughters».

Таня Гаврилюк: Ми так поспілкувалися з ними якби через пресу. Потім також розказали в мінській пресі про плюси «Серебряної свадьби».

Соломія Мельник: Це такий був «поклон від кабаре до кабаре». Дуже приємно, що вони розуміють нашу позицію, ці такі революційні напрямки мистецтва, які в них теж є — вони дуже свідомі. Вони це розуміють, і підкреслили в цьому інтерв’ю, власне, солістка гурту. Тому дуже приємно, що розуміємося на наших творчих шляхах.

Ксенія Малік: Ви виступали після подій на Євромайдані в Росії. Як Вас зустрічали? Як Ви ставитеся до виступів у Росії українців?

Таня Гаврилюк: Як Ви бачите, ми більше не виступаємо.

Руслана Хазіпова: Але виступали до того.

Таня Гаврилюк: На момент, коли ми виступали, відбувся Майдан. Ще було неясно, що буде з Кримом, все тільки починалося. І тим більше ніхто не вірив у оцю реальність на Донбасі. На той момент здавалося (ми так і досі вважаємо), що ми — люди мистецтва, у котрих є зброя — це мистецтво. І це така дипломатична місія, місія послів миру. Ти йдеш з цим словом, звуком, зброєю мистецтва туди, де можливо нічим іншим допомогти не можна. І тому у нас на початку весни був концерт у Гоголь-центрі в Москві. Але, якщо Ви знаєте, це такий опозиційний острівок мистецтва у сучасній Росії, який не кориться режиму.

Соломія Мельник: Не ватний.

Таня Гаврилюк: Можливо, тому ми з ними і працювали. І насправді нас дуже гарно приймала публіка, дуже сердечно. І багато хто казав, що «ми Вам по-хорошому заздримо, Ви можете вийти зі своїм прапором, Ви можете вільно дихати, Ви можете говорити те, що Ви думаєте, те, що Вам болить і те, що Вас надихає». Тому в принципі я не пригадую жодних якихось таких казусних моментів.

Соломія Мельник: Було образливо, коли за нами ФСБ слідкувало в театрі.

Таня Гаврилюк: Ну це інший концерт вже був, у Петербурзі. Це було взагалі смішно, тому що ми виступали в театрі, будівля якого знаходиться фактично навпроти головної будівлі ФСБ.

Руслана Хазіпова: Ні, це була резиденція Путіна.

Таня Гаврилюк: І дуже багато агентів...

Руслана Хазіпова: Слідкували за процесом.

Таня Гаврилюк: Вони прийшли на концерт.

Ксенія Малік: Їх зачепила музика?

Таня Гаврилюк: Ну ми не знаємо, на жаль.

Соломія Мельник: Вони слідкували тільки за тим, щоб ми не кидали коктейлі Молотова зі сцени, напевно. Бо вони десь це прочитали і потім в Госдумі про нас говорили: «Как это так, вот эти вот девочки, которые там на революции стояли».

Руслана Хазіпова: На Мандане...

Соломія Мельник: На Мандане, да. «... кидались коктейлями Молотова, не заслужили выступать на сцене БДТ, это ведь заслужить надо!».

Було дуже смішно: вони приходили, слідкували, щоб ми ніякі провокаційні дії не робили, щоб ми не піднімали російський народ проти системи, тому що як же ж проти тієї системи можна встати — вона ж ідеальна.

Таня Гаврилюк: А нам, звичайно, хотілося поділитися цим закликом свободи, змін. Але безумовно, коли кілька місяців події загострюються до тієї міри, стало зрозуміло, що на це не час. Зараз час, коли сучасна Росія має зсередини себе зцілити, переосмислити. І тільки після цього можливо буде з ними знову відновити культурний та інший діалог.

Хмельницький, Полтава — це нові міста нашого туру

Ксенія Малік: Сергій Жадан, коли приїздив, то відразу за Вас згадав. Це було у березні цього року.

Таня Гаврилюк: Нам не вдалося просто весь об’єм міст охопити минулого разу, тому Хмельницький, Полтава — це нові міста нашого туру. Ми гратимемо прем’єрні шоу цього разу. Сподіваємося, що з поетом Жаданом і його командою побесідуємо завтра на нашому концерті у Харкові.

Ксенія Малік: Розкажіть тоді про Ваш спільний проект.

Таня Гаврилюк: Для нас насправді дуже хвилююча ця подія — ми завтра побачимося, сподіваємося, з Сергієм Вікторовичем на нашому концерті і він вперше слухатиме лайф-версію музичного треку, який називається «Візьми» на вірші Сергія Жадана і музику «Dakh Daughters».

Соломія Мельник: Це не зовсім спільний проект.

Таня Гаврилюк: Ми десь рік тому працювали над виставою української режисерки, представниці української діаспори в Америці. Головний, один з важливих мотивів цієї вистави — це справжні мрії мешканців Донбасу, записані на аудіоносії кілька років тому.

Наталія Галаневич: Тобто ми написали цю композицію спеціально в роботі з Вірляною Ткач для вистави.

Таня Гаврилюк: Але настільки вона вийшла сильною, сконцентрованою, яскравою...

Соломія Мельник: Болючою наразі...

Наталія Галаневич: Ну і актуальною...

Таня Гаврилюк: ...резонансною, що ми вирішили включити її потім у програму нашого шоу «Dakh Daughters».

Замість післямови

Руслана Хазіпова: Проблеми ж зараз не тільки в Україні — проблеми в усьому світі. Все набуває інших значень, слова набувають інших значень. Ми до чогось по-іншому ставимося і не знаємо, як ми ставимося до того. Люди загубилися зараз просто, мені здається. А це такий альтернативний шлях, наш і людей може бути. Тому виникає або кохання, або ненависть, тому що ми пробудили якісь жахіття, травми дитячі або ще щось.

Треба приймати себе таким, як Ти є, полюбити себе і любити все навколо, поважати. І не нам якось більш-менш розжовуючи глядачеві, класти, а глядачеві тягнутися до чогось і говорити вже іншими словами, і наділяти себе кращими думками, і ставитися одне до одного якось простіше, світліше, чесніше. До себе в першу чергу.

Якщо ми виходимо на сцену, то ми розуміємо, чому ми виходимо. Ми чітко знаємо, чого ми хочемо від глядача. Ми хочемо його пробудити, збудити, ми хочемо його «збудоражити», збити налаштування. Зробити так, щоб людина не знала, як реагувати на це. Щоб вона була справжньою, щирою і наївною як дитина.

Це той стан, який рухає взагалі те, що є життя.

Фото: Анна ЮТЧЕНКО
Розмову вела Ксенія МАЛІК, «ГромадськеТБ.Полтава»
Над текстом працював Роман ПОВЗИК, НМО «Magnum Opus»