Релігія вождів. Релігія людей. Чому Юпітер програв

Звісно, прямих історичних паралелей немає і бути не може. Але гнітючі відчуття не відпускають. Різні історики називають десятки різних причин падіння Риму. Розділити їх на основні й незворотні та супутні, але такі. Які модна було вирішити, складно. Але існує одна причина, з якою погоджуються майже всі — як сучасники, так і пізніші історики. І причина ця — падіння нравів. Про неї і хочу поговорити сьогодні. І почну з того, що античні автори під падінням нравів розуміють не зовсім те, до чого звикли ми. Мова зовсім не про те, що Рим раптом перетворився на подобу ямайського Порт-Ройяла з блекджеком і повіями! Ні азартні ігри, ні безладні статеві зв'язки римлян і до цього не дивували. Мова про те, що з початку нової ери римляни масово перестають вірити у своїх богів і починають вірити в чужих.

Чому так сталося? Для цього, очевидно, потрібно зрозуміти основні відмінності між цими системами вірувань. А відмінності ці, як ви вже, мабуть, зрозуміли із заголовка, глобальні й криються в самій суті цих релігій. Релігії греків і римлян — це релігії вождів. А переможні східні культи — це релігії людей. Вони створені в різний час, за різних історичних обставин і призначені для різних цілей. Поговоримо про це докладніше і почнемо з греків і римлян.

Насамперед необхідно розуміти, що Афіна — це не богиня афінян та афінянок. Це богиня міста Афіни. Вона не піклується про кожного з громадян окремо. Її турбота — це безпека і процвітання міста. Її безглуздо благати про здоров'я захворілої дитини. Їй не до цього. Вона може дарувати перемогу в битві або дощ під час посухи, але не більше. Те саме й Юпітер Капітолійський. Він бог міста Риму.

Але є ж й інші боги, скажете ви. Є. Але й їм до тебе немає ніякого діла. Меркурій, він же Гермес, наприклад, дбає не про тебе особисто, а виключно про твою торгівлю. Ескулапу байдуже до тебе та твоєї хворої дитини. Якщо твою жертву, читай хабар, він вважатиме достатньою, може й допоможе.

Були й приземленіші боги і духи, які, здавалося б, більш тісно пов'язані з людиною. Пенати охороняли добробут і статок родини, лари були духами-охоронцями твоєї земельної ділянки. Були ще й особисті генії, або демони у греків. Але й вони, скоріше, не помічники й втішителі, а вихователі. Римляни взагалі поставили стосунки з богами на контрактну основу. Здійснюючи жертвоприношення, римлянин казав: «Даю, щоб ти дав». І нічого особистого.

Чому римляни обрали для себе таку, з нашого погляду дивну й жорстку релігію? Очевидно тому, що жили у світі, кардинально відмінному від нашого. Ця релігія формувалася за часів латинських міграцій і перших століть жорстокої боротьби за виживання крихітної громади на пагорбах Тибру. І ймовірність виживання була мінімальною. Ворогів було багато, а майбутніх римлян мало. Виживання було головною, якщо не єдиною турботою. Строго за Гоббсом.

Будь-яка поразка могла закінчитися геноцидом. І тому програвати не можна. Або ми їх, або вони нас. А що потрібно для перемоги у війні, де багато що вирішує випадок? Успішний вождь плюс залізна дисципліна і доблесть громадян. А удача дається тільки тому, хто вміє правильно домовлятися з богами. Felicitas (Феліцитас), тобто «щастя», «удача», «успіх», боги дають не окремому воїну, а особисто вождю. Якщо вождь удачливий, то й армія має надії на успіх. Якщо вождь припустився помилки або проігнорував погане знамення, боги можуть відвернутися від нього. І тоді помруть усі. Тому забудь про себе і молись, щоб боги послали вождю удачу. Тому римська релігія — це питання колективної безпеки.

Хто спілкувався з вищими богами? Вождь, він же верховний жрець. Перед битвою вождь здійснював ворожіння, приносив жертву, давав обітницю збудувати храм у разі перемоги. Якщо все було зроблено правильно — легіони перемагали. Із цього всього і виник римський національно-громадянський культ. Римські боги — боги вождів, поліса й порядку. Вони не добрі й не злі. Вони сильні. Здатні за невелику жертву надати допомогу в скрутну хвилину.

До чого призвело дотримання цього культу? По-перше, до неймовірних перемог римських легіонів і створення величезної імперії. По-друге, до створення громадянського суспільства, побудованого не на божественних, а на людських законах. Знамените римське право строго раціональне й не має в своїй основі божественного одкровення. По-третє, до небаченої ні до, ні після неймовірної інтелектуальної й релігійної толерантності. Воїн не сковує духу; при ньому можна вільно мислити, тоді як священник вимагає від своїх підданих віри в ідеї та обов'язку завжди визнавати їх істиною.

Римська релігія не вимагає віри. Вона вимагає лише дотримання культу й виконання приписаних обрядів. Їй не потрібні жерці й священники, принаймні в християнському чи єгипетському значенні цього слова. Вожді обійдуться і без них. А щодо управління вірними, то навіщо єпископи, якщо є центуріони. Грецький і римський світ — це світ світський, що складається з мирян, який не знає, що таке священник, що таке богослов'я. Римський храм — це не церква, до нього не ходять по допомогу чи співчуття. Від релігії не чекають болісних роздумів і пояснення сенсу життя. Для цього є філософія.

Одним словом, проста, не вимоглива до вірного релігія, дотримання якої призвело до неймовірних успіхів. І раптом, на рубежі епох, коли республіканський Рим перетворився на світову Імперію, сталося не просто охолодження до віри предків, а справжній релігійний злам. Чому так сталося? А тому, що із завойованих Римом східних країн — Єгипту, Сирії, Юдеї — прийшла зовсім інша релігійна хвиля. Це не були нові культи. Скоріше — трансформовані старі.

Чому відбулася ця трансформація, загалом зрозуміло. За кілька століть до цього народи Сходу, як і римляни, відчували потребу в наявності національних богів, які гарантували б їм виживання й процвітання. Але боги не впоралися. Спочатку Александр Македонський, а потім і Рим знищили національні держави, замінивши батьківщину імперським порядком. А там, де закінчується політика, на насамперед ставлять соціальні питання. Римські легіони забезпечували мир. І якщо хочете трохи Сартра, то йшлося тепер не про виживання, а про проживання.

А раз так, то й про сенс життя, про добро і зло, про справедливість, про любов, про надію, про співчуття. Про щастя, зрештою. А ще про компенсацію земних страждань в іншому, кращому житті. А для цього сильні боги не потрібні. Потрібні добрі. Ті, яких можна любити, і які люблять тебе. І практично всі релігії давнього сходу тією чи іншою мірою пройшли таку трансформацію — від сильних національних богів до добрих інтернаціональних. Відмовилися від цього, по суті, тільки євреї. І це призвело народ до катастрофи.

І звісно, першими адептами нових релігій були принижені й ображені. Бідняки, раби, люди, що відчувають бажання збитися в купу, щоб зігріти одне одного. Вони йшли до церкви, яка була одночасно і гуртожитком, і школою, і готелем, і лікарнею, і притулком, куди міг звернутися по допомогу будь-який бідняк. Саме там вони знаходили зворушливі приклади єдності, милосердя, взаємної підтримки. Бідняк тут почувався як удома і дивився на багача без жодних ознак заздрощів. І навіть більше — з перевагою посвяченого, що володіє істиною, улюбленого богом, а тому — обраного. Хто б іще міг дати йому таку радість?

А ще люди хотіли доброго ставлення до себе, яке можливе лише за встановлення нових правил життя, нової моральності. Адже грецькі боги жахливо аморальні. У будь-якій сучасній країні за свої походеньки Зевс отримав би три довічних ув'язнення. Щонайменше. Людям потрібен був ідеал благочестивого життя. Потрібні були кодекси, дотримання яких могло покращити людей, пом'якшити нрави. Потрібні були добрі приклади для наслідування. Потрібна мораль у дії, підкріплена словами і вчинками бога. І нові культи все це давали вдосталь, обіцяючи гармонію і радість життя.

Невеликі гуртки смиренних і благочестивих людей, що ведуть між собою чисте життя і чекають разом на великий день свого тріумфу й утвердження на землі царства праведників, — ось суть нових релігій. Релігій людей. Щастя, яким насолоджувалися в цих маленьких громадах, діяло як могутня притягальна сила. І коли ці культи прийшли до Риму, римська біднота, яка нічим від будь-якої іншої бідноти не відрізнялась, сприйняла їх з радістю. Вони були неймовірно привабливими для мільйонів «маленьких людей» гігантської імперії, стомлених культом земних вождів.

Показово, що ці культи, яких була велика кількість, дивовижно схожі один на одного. Наприклад, культ Ізіди передбачав чудеса в довіреному колі, проповіді, посвячення, гарячі моління, хрестини, сповіді. Очищення та спокутування підтримували збудження душ. Між учасниками цих благочестивих ритуалів встановлювалися почуття ніжного братерства. Вони всі ставали батьками, синами, братами й сестрами одне для одного.

Культ іншого східного бога — Мітри, був настільки схожий на християнство, що християнські письменники, наприклад Тертуліан, вбачали в ньому сатанинський плагіат. Він містив у собі таїнства, подібні до християнського причастя, вечірні зібрання, численне духовенство, хрещення, покаяння, спокутування, помазання. Він встановлював між посвяченими братський зв'язок і віру в безсмертя та рай для чистих душ. Він мав величезну кількість послідовників. І той факт, що світ зрештою обере Христа, а не Мітру, не був наперед визначений. Могло статися й навпаки.

Чи розуміли римляни небезпеку захоплення новими культами? Безсумнівно. Але доти, доки чужоземна релігія не становила загрози для звичних богів і не надто виставляла себе напоказ, влада ставилася до неї з терпимістю. Ми ж пам'ятаємо, що правили воїни, а не священники. Звертали увагу лише на те, щоб римські громадяни не залишали релігії Риму заради східних забобонів. Це вважалося державним злочином, зрадою.

Але в міру зростання впливу культів почали вдаватися до гонінь. Про гоніння на християн і про християнських мучеників ми багато знаємо. Гонінь зазнавали й інші культи. Але на відміну від християн, гоніння на яких натовп вітав, а часто й був їхнім ініціатором, ставлення до інших культів було дещо іншим. Коли, наприклад, вийшов указ зруйнувати храм Ізіди, не знайшли жодного робітника, який погодився б розпочати роботи, так що довелося самому консулу розбивати двері сокирою.

І чим мудрішим був імператор, тим жорсткіше й планомірніше він боровся з новими культами. Жахіття Нерона й Доміціана тривали лише кілька тижнів. Марк Аврелій, Діоклетіан і подібні до них не зупиняли їх ніколи. Вони чудово розуміли, що той, хто хоче бути святим, — поганий патріот. А чим менше патріотів, тим імовірніша загибель імперії. Але в IV столітті імператор Костянтин Великий визнав безперспективність боротьби. Завдяки йому, а потім і Феодосію, одна з релігій людей, а саме християнство, перемогла. А перемігши, знищила всі конкуруючи культи. До влади замість воїна прийшов священник, і толерантність зникла.

Ось така історія.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!