«Спартак і Красс» #12 Тим часом Марк Красс…

Якщо раніше ми більше уваги приділяли Спартаку, то сьогодні поговоримо про Красса. Такий перекіс цілком природний. Цілі, мотиви та й саме життя Спартака вкрите мороком. Є про що подумати. Про Красса відомо значно більше. Джерела численні й різноманітні і викликають більшу довіру. Сьогодні хочу поговорити про його успіхи в придушенні повстання рабів. Чому у нього вийшло те, що не вдалося іншим.

Оцінки того, яку роль відіграла перемога над Спартаком у долі Марка Красса, у різних істориків різняться. Одні кажуть: ну переміг, витратив купу грошей, а що натомість? Тріумфу не дали, якісь мізерні овації. Перемогу вкрав Помпей. Став консулом? Ну той що? Рано чи пізно і так би став. У цей час уже претор. Консул — наступний щабель. А грошей, щоб купити голоси плебсу на виборах, достатньо.

Інші ж стверджують, що Красс був чи не єдиним бенефіціаром цієї війни. Без неї не бачити йому ніколи верховного командування легіонами. Так і залишився б в історії та в очах римських громадян «баригою». А так офіційно отримав право писати в листах до Сенату «Марк Ліциній Красс, Імператор». Увійшов до закритого елітного клубу, де крім нього на той момент таким правом володіли лише одиниці — полководці калібру Помпея, братів Лукуллів чи Метелла. Та й взагалі, після своєї перемоги і до самої смерті Красс залишався найвпливовішою людиною в Римі, поряд з Помпеєм, а потім і з Цезарем.

Дехто навіть вибудудовує конспірологічні версії, на кшталт того, що чи не сам Красс усе це замутив. Або, принаймні, використовуючи свої ресурси, лякаючи громадян і Сенат, сильно перебільшував небезпеку повстання. Всі ж у курсі, що шукати треба того, кому це вигідно. У джерелах трапляються відомості, що напередодні вирішальної битви Спартак і Красс зустрічалися. А навіщо? Про що вони могли говорити? Може, про те, як вивести свого агента з-під удару? Адже тіла Спартака не знайшли. А може, він і не загинув біля річки Силар? Може, забрав усе награбоване і звалив у ту саму Александрію, де й жив довго і щасливо.

Якщо чесно, то обговорювати подібні версії мені нудно. Я виходжу з того, що Марк Красс якнайкраще як для себе повівся в непростій ситуації, а потім користувався всіма можливостями, які в результаті своєї перемоги він отримав. І пропоную повернутися до того, що і як він робив і чому у нього вийшло те, що інші не змогли.

Почнемо з того, що до осені 72 року в Римі склалася непроста ситуація. По всій Італії блукають банди рабів. Консульські армії розбиті. Що робити? Насправді є два варіанти. Перший — замкнутися в містах і чекати, поки повернеться Помпей або хтось із Лукуллів. Раби міста не штурмують. Очевидно, не вміють. У містах раби не повстають. Не знаєте, чому? І досвід такий у римлян є. Згадайте Ганнібала. Але то Ганнібал, а тут повсталі раби. Соромно. Правда, після розгрому консульських армій значно зменшилася кількість тих, хто хвалився, що одним тільки батогом зажене знахабнілу худобу назад у стійло. Але все одно соромно.

Кажуть, що в жовтні 72 року до н.е. Сенат оголосив скликання народних зборів, щоб обрати нового головнокомандувача. І ось тобі — унікальний випадок в історії Риму. Не висунувся взагалі ніхто. Типу, який сенс? Переможеш — слави не отримаєш. Яка доблесть у перемозі над рабами. Програєш — назавжди зганьбиш своє ім'я, а то й загинеш. Дивна якась ситуація. У Римі завжди є десятки, якщо не сотні сміливих і амбітних людей. На крайній випадок є консули. Це їхній прямий обов'язок. Гадаю, справа в іншому. Охочі командувати, очевидно, були. Проблема в тому, що командувати не було ким. Залишки консульських армій, і все.

І ось тут на Форум виходить Марк Ліциній Красс. Навіщо йому це було потрібно? Не знаю чому, але люди не схильні шукати у багатих і успішних прекрасні мотиви. Шукають виключно вигоду. Впевнені в тому, що людина, наділена багатством і становищем, не здатна безоплатно любити Батьківщину. Не може без очікування зиску ризикнути заради неї життям, або принаймні витратити гроші. Не здатна керуватися почуттям обов'язку. Історики в цьому винятку не становлять. Майже всі вони вважають, що Красс зважився на командування з очікування майбутньої вигоди.

Але якщо так, то потрібно визнати, що Марк Ліциній ідіот. Тобто весь Рим, до останнього пролетаря, розуміє, що з цієї затії нічого хорошого не вийде, і тільки один Красс вважає інакше. Чистий ідіот. Він не знає, що за перемогу над рабами тріумфу не буде? Він, один з найкращих юристів Риму? Звісно, знає. Закон не дозволяє. Він не уявляє, з якими труднощами йому доведеться зіткнутися? Звичайно уявляє. Тоді навіщо? «Чувак, — скажете ви, — він геніальний менеджер і бачить те, чого не бачать інші». Можливо. Але, тим не менш, я схильний вважати, що основним спонукальним мотивом був обов'язок перед Батьківщиною.

Про свободу, про славу Риму, про необхідність жертвувати собою на благо республіки століттями говорили на Форумі. І дурно вважати, що це були просто слова. Якби це було так, Рим ніколи б не перетворився із закутня на величезну імперію. Багато хто в це вірив. Гадаю, вірив у це й Марк Красс. Так само як і ті, що приєдналися до нього, чудово розуміючи, які страждання й небезпеки чекають на них на шляху. Саме вони, і навіть більшою мірою, ніж мобілізовані раби, йшли вмирати за свободу.

І звісно, я жодною мірою не заперечую того факту, що Красс геніальний менеджер. Більш того, я схильний вважати його перемогу саме менеджерською, а не полководницькою. Давайте по порядку. Що робить досвідчений менеджер перед тим, як зав'язатися в якийсь проєкт? Концентрує ресурси. Який головний ресурс на війні? Велика, боєздатна і добре керована армія. Красс не гірше за нас розуміє, що перемогти римську армію може тільки велика римська армія. Він збирає 6 легіонів. Із недобитих консульських армій формує ще 2. У підсумку — 8. Армій такого розміру Рим не бачив з часів Ганнібала.

Він екіпірує і озброює легіони за свій кошт. А для того, щоб домогтися повної керованості, проводить децимацію. У ті часи децимація була старим міфом із давніх хронік — чимось на кшталт страшної казки, яку всі знали, але вважали гідною лише напівлегендарних предків часів ранньої Республіки. Востаннє, якщо вірити Тіту Лівію, її застосовували 400 років тому. Навіть під час Другої Пунічної війни, коли Ганнібал раз за разом громив римські армії, а вцілілі легіонери в паніці тікали — жоден консул чи навіть диктатор не наважився вбивати своїх.

Думаєте, Красс не знав, що йому цю дикість будуть згадувати до кінця днів? Звичайно знав. Та що там до кінця днів, минуло понад 2000 років після його смерті, а йому її досі згадують. Але тим не менш, він на це йде. У підсумку отримує у своє розпорядження чудовий інструмент — велику, боєздатну і добре керовану армію. Друге найважливіше завдання — логістика. Судячи з усього, Красс спочатку створював усе це за свої гроші. І в цьому була величезна його перевага перед будь-яким іншим римським полководцем.

Чому? Судіть самі. Одна справа, коли ти випрошуєш у Сенату якусь кількість сестерціїв на термінові потреби і тижнями чекаєш їхнього рішення і надходження коштів. Інша справа, коли ти витрачаєш на все, що тобі потрібно, у міру необхідності. І, очевидно, що з цим завданням Красс і його менеджери впоралися на відмінно. І якщо в армії Спартака голод, судячи з усього, був перманентний, то про легіони Красса таких відомостей немає. Правда, існує думка, що Красс не оплачував війну зі своєї кишені. Швидше це був кредит. Він платив за все в режимі реального часу, а потім виставляв рахунки Сенату. Можливо і так. Але з погляду ефективності це нічого не змінює.

Третє, це можливості й уміння Красса «вирішувати питання» із Сенатом. По-перше, він одразу зажадав собі надзвичайних повноважень. Погоджувати на війні кожну дрібницю означає сильно обмежувати свої можливості. Але так зробив би кожен полководець. Але є й інший нюанс. Через усі реконструкції червоною лінією проходить інформація, що сенат був незадоволений тим, як Марк Красс веде війну. У Римі справді не любили полководців такого типу. І це навіть попри те, що схожими методами Фабій Максим колись задушив Ганнібала.

А яких любили? Пам'ятаєте феєричний монолог із чудового серіалу «Рим»? Октавіан: «Нічого не видно. Пил. Туман. Нічого не зрозуміло. Що робити?» Марк Антоній: «Як що робити? Наступати!» Ось це по-нашому, по-римськи. Або Цезар — вирвати штандарт із рук прапороносця і кинути його в натовп ворогів. І першим кинутися його рятувати. Оце круто! А що за тактика у Красса — витіснити, затиснути, заморити голодом, оточити, розчавити вагою. Довго й нудно.

Але й Красс чудово розумів причини невдоволення сенаторів. Я вже казав вище, що не вірю в те, що в Римі не знайшлося охочих командувати. Просто командувати не було ким. А зараз є. А раз так, то є й охочі. Ну типу, щось не виходить у Марка. Може, я спробую… Але у Красса було чим парирувати. Я, наприклад, чудово уявляю собі діалог або записку такого змісту: «Я чув, що ти на війну зібрався. Похвально. Але війна справа небезпечна. Там і вбити можуть. А ти мені грошей винен. Так що я підішлю завтра свою людину. Поверни все до останнього аса». Гадаю, у багатьох після цього бажання прийняти командування вивітрювалося саме собою.

Таким чином я виділив три, з мого погляду, основні причини перемоги. Він створив ефективний інструмент — боєздатну і керовану армію, організував постачання і позбавив себе дріб'язкової опіки вічно незадоволених сенаторів. Це допомогло йому розробити і реалізувати стратегію, яка привела його до перемоги на річці Силар. Все інше — нюанси.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!