Лев Шестов. Адогматичне мислення, або як за два дні позбутися світогляду

Те, про що я розповім сьогодні, — це, скоріше, моя особиста історія. Однак є надія, що комусь вона здасться корисною або, принаймні, цікавою.

Отже, мені було років 30, я вважав себе цілком самодостатньою людиною, мав у кишені диплом гуманітарного факультету і пишався тим, що маю повністю сформований світогляд і побудовані на ньому переконання. У мене були відповіді якщо не на всі, то майже на всі питання. Світ здавався зрозумілим, а надії — такими, що мають усі шанси на реалізацію. І от якось приятель подарував мені книгу. Лев Шестов «Апофеоз безгрунтя (досвід адогматичного мислення)». Книга невелика. «Проковтнув» я її за пару днів. Звісно, якийсь час знадобився на рефлексію, але таким, як раніше, я уже не був.

Що змінилось? По-перше, я перестав бути матеріалістом. Тут потрібне застереження. У школі нас вчили, що кожен нормальний пацан повинен бути матеріалістом. Правда, не дуже добре пояснювали, як це. Можливо, я погано слухав. Як би там не було, для мене, як я думаю, і для багатьох, слово матеріаліст було просто синонімом слова атеїст. Насправді це не так. Існують три основні глобальні теорії пояснення світу — теїзм, матеріалізм і гуманізм.

Так от, коли я кажу про те, що перестав бути матеріалістом, це не означає, що я увірував. Це означає, що раптом я зрозумів, що жодна з існуючих глобальних теорій не здатна пояснити світ у всіх його проявах. І що тоді? А тоді потрібно просто навчитися жити у світі, який неможливо пояснити. Або, якщо зовсім просто, потрібно навчитися жити в незрозумілому світі. Тобто потрібно відмовитись від віри в глобальні теорії та світогляди, які є нічим іншим, як лише твердим грунтом для людини, яка на їх базі будує переконання, ідеали та цінності.

Хочеш бачити реальну дійсність у всій її красі та різноманітті — відмовся від «грунту». У цьому, по суті, основний пафос Шестова, який і винесений у заголовок книги — апофеоз безгрунтя. Але мало відмовитись від глобальної теорії. Необхідно ще й поставити під сумнів можливість розуміння причинно-наслідкових зв'язків. Звісно, дивлячись назад, можна пояснити подію, яка вже сталась, сукупністю якихось причин. Але дивлячись вперед, це навряд чи можливо. Тому що та сама причина може викликати величезну кількість різних наслідків. А отже, все що завгодно може статись з усього що завгодно. А якщо піти ще далі, то нічого неможливого у світі немає. Або, як мінімум, Шестов стверджує, що в нас немає жодних підстав, щоб стверджувати протилежне.

Думаю, вам, як і мені колись, здається, що це маразм, що камінь ніколи не перетвориться на квітку, а квітка на ящірку, а ящірка на слона. Можливо. Хоча люди, що вірять у теорію еволюції, приблизно так собі це і уявляють. Тільки замість секунди в них тисячоліття, які порівняно з вічністю — ті самі секунди. Або скажи комусь двісті років тому, що, перебуваючи в Європі, можна без напруження поговорити з людиною, що знаходиться в Америці. Тебе, очевидно, визнали б ідіотом. А сорок років тому ідіотом визнали б того, хто стверджував би, що для цього не потрібні кабелі і що це можна робити коли хочеш і безкоштовно. Тому те, що ми вважаємо неможливим сьогодні, цілком ймовірно, може статися завтра. А говорячи про неможливість, людина просто визнає, що втратила сили чи бажання рухатись вперед.

Друге. Як і більшість молодих людиней, я звик ділити будь-які теорії на правильні й неправильні. Мене так вчили. І в ті роки, коли вчили, головним маркером правильності був Маркс. Мовляв, зібрав чувак з усієї світової філософії все правильне, а все неправильне відкинув. Потім, коли пієтет до Маркса притих, почали з'являтись інші «правильні» теорії. І раптом, як обухом по голові — за тисячі років розвитку філософії не було придумано жодної системи, повністю вільної від протиріч. І ще — існує цілий ряд теорій, абсолютно протилежних одна одній і, тим не менш, однаково послідовних і логічних.

Першою реакцією була злість. Перш за все, на себе. Адже це, по суті, Капітан Очевидність. Варто лише трохи подумати, і жодні підказки не потрібні. Потім я намагався себе виправдати, мовляв, у школі та інституті мене не вчили думати, скоріше відучували. Вчили запам'ятовувати. І справді, думати відучували, але ж не забороняли. Мені пощастило з Шестовим. Підказав. А більшості не пощастило. Багато хто й досі вірить, що існує «єдино правильна теорія» і з піною біля рота доводить її основні постулати оточуючим, не звертаючи увагу на протиріччя.

Але тоді навіщо потрібні всі ці численні теорії? А справа в тому, що філософія — це не місце, де варто шукати істини й мудрість. Вона лише допоможе тобі навчитися думати, надасть ресурси для розуму. Навіть найвидатнішим мислителям не варто підлещуватись. Їх потрібно «допитувати». І з тих пір, як сказав інший талановитий хлопець, «я був з великими на ти». Ми вже давно посміялись над тими давніми мудрецями, які рекомендували Галілею шукати мудрість у книгах, а не кидаючи предмети з Пізанської вежі. Чому ж самі досі чинимо інакше?

І вже дуже скоро мені передався скептицизм Шестова щодо цитат. Напише людина в Фейсбуці якусь банальність і чомусь думає, що якщо знизу підписати «Цицерон» чи «Платон», то банальність відразу ж перетвориться на загальнообов'язкову істину. А ще гірше, коли цитати використовують як вбивчий аргумент у спорі. Яке мені, власне, діло, що думала з того чи іншого приводу людина, яка жила кілька сотень чи навіть тисяч років тому? Я цілком можу думати інакше. І не хочу повертатись у ті часи, коли будь-яка суперечка могла закінчитись словами: «Це сказав Карл Маркс!»

Скептичний Шестов і щодо логіки. Звісно, якщо ти хочеш комусь щось пояснити, логіка необхідна. Чим логічнішим буде твій нарратив, тим краще. Але звідки переконання, що все, що логічно, то й правильно? Адже за допомогою залізобетонної логіки можна довести прямо протилежні твердження. А потім ще й поставити ідіотське питання «ну, і в чому ж він не правий?» Тож логічне цілком собі може бути неправильним. Спробуйте за допомогою логіки розбити апорії Зенона, які звучать як абсурд, мовляв Ахіллес ніколи не наздожене черепаху. А ще, звичка до логічного мислення вбиває фантазію. А без неї ти навряд чи зможеш вигадати щось нове й оригінальне.

А ще, як і більшість людей, що живуть у наш, отруєний загальною вищою освітою, час, я знав відповіді якщо не на все, то на багато питань. Або, принаймні, мав «точку зору». Не мати їх здавалось чимось соромним. І тут чувак, що помер 60 років тому, спокійно й доступно пояснює, що все, що ти «знаєш», насправді всього лише зібрання отриманих з рандомних джерел «думок» і «точок зору» якихось людей, чия компетенція у питанні тобі не відома. Ти навіть імен їхніх не пам'ятаєш. Вони тобі просто сподобались більше, ніж інші «думки». Або ще простіше, ти просто почув їх раніше, ніж інші. І скоріш за все ні ти, ні вони, нічого не знаєте.

І знову ж, для того, щоб це зрозуміти, не потрібно навіть глибоко копатись у собі. Потрібно лише трохи чесності. Спитай у людини, що сипле твердженнями: «звідки ти знаєш?». І скоріш за все вона тобі відповість: «я так думаю». Але й це буде неправда. Наші, так звані «судження» — це всього лише компіляції зі штампів, лозунгів, істин, догм і стереотипів, що незрозуміло яким чином потрапили нам у голову. А мислення — процес адогматичний. І догми та аксіоми не годяться не лише як доказ, але й як передумова. Тим не менш, не багато хто хоче шукати. Нам більше подобається робити висновки.

А ще Шестов дає пораду, якою я, наприклад, уже багато років користуюсь. Немає нічого соромного в тому, щоб сказати «не знаю». Адже вся філософія — це величезна кількість питань і повна відсутність відповідей. А якщо більш приземлено, то у розумного завжди є питання, а у дурня — відповіді. Звісно, якщо часто говориш «не знаю», тебе не покличуть «експертом» на телебачення. Але цю неприємність, як на мене, цілком можна пережити.

І ще одна корисна порада — не потрібно квапитись із відповідями. Не варто поспішати проблематичне перетворювати на самоочевидне, а невідоме зводити до відомого. Бажання «зрозуміти» заглушає всяку здатність критично ставитись до дійсності. І не варто прагнути завжди завершувати міркування висновком. Тому що висновок — зобов'язує. Висновок — це майже завжди спрощення. Тим більше, що є питання, на які немає відповідей. І може бути краще зовсім не мати відповіді, ніж мати неправильну.

І звісно мені, та що там мені — Шестову, на це скажуть, що міркування без висновку все одно, що дім без даху. А отже нікуди не годяться. І на це ми вам відповімо, що «докази за аналогією», насправді, ніякі не докази. А інших у вас немає. Та й взагалі, чому раптом люди вирішили, що, сказавши А, я обов'язково повинен говорити Б. Я цілком можу дозволити собі «не хотіти».

А ще раніше мені здавалось, що кожна людина, яка себе поважає, повинна мати переконання. Що змінювати переконання соромно, і більше того, за переконання не гріх й постраждати. Шестов і тут ввергнув мене у сумніви. Адже бути переконаним, це означає не допускати протилежного і бути впевненим у своїй непогрішимості. Люди скоріше готові скам'яніти у своїх віруваннях, ніж бути викритими у непостійності. Чому? Причин кілька. Люди не люблять зізнаватись у своїх оманах. А друге, змінити переконання означає розірвати зі своїм колом спілкування. Єднання можливе лише між людьми, що однаково думають. Особливо яскраво це видно на прикладі переконань політичних. Поміняв переконання — міняй друзів і ворогів: стріляй у тих, кого вчора захищав грудьми.

Переконання не доводяться, а приймаються, якщо не повністю, то хоч частково на віру. А похитнути віру — задача непроста. Але ж ти живеш, вчишся у життя й оточуючих. Невже ти не зустрічаєш нічого нового, що не відповідає твоїм переконанням? Чому Монтень може відкрито розповідати про непостійність своїх поглядів, а для тебе це табу? Відповідь самоочевидна — тому що Монтень думає, а ти ні.

І ще. Невже не очевидно, що змінювати переконання не лише можна, а іноді й потрібно при зміні контексту. Що при диктатурі потрібно бути за свободу, а в часи розпути — за суворість; що пристойно бути лібералом при пануванні рабства, і аристократом при розгулі демагогії й популізму; бути вільнодумцем при лицемірному фарисействі і набожним при безбожжі. Що під час війни можна забути про гуманізм і «дружбу народів» і відкрито радіти смерті ворогів. А якщо так, то чому б не вважати непостійність найвищою людською чеснотою! А сумніви — головною творчою силою, здатною припинити згубний рух від однієї омани до іншої.

І останнє, на сьогодні. У результаті рефлексії на вищезгадані теми, я змінив ставлення до людей. Перш за все, я перестав чекати від них досконалості. І не те, щоб раніше я в кожному бачив Аполлона. Ні. Я просто перестав від них чекати, що вони будуть поводитись так, як я вважаю правильним. Адже майже кожен з нас впевнений, що вчитель ПОВИНЕН бути добрим, розумним, любити твою дитину так само, як і ти, переживати за її невдачі і розбитись об стіну, але домогтися від неї розуміння свого предмета.

Або наймаючи сантехніка, ти чекаєш, що він буде акуратний, пунктуальний, виконає роботу якісно й у обумовлені терміни. Що він за один раз купить усе необхідне в будівельному магазині, а не буде просити тебе щодня їздити то за герметиком, то за прокладкою. Але чувак! Якби він мав усі ці якості, він, скоріш за все, був би академіком або президентом. А так, він просто сантехнік.

Головна проблема людства в тому, що ми не вміємо думати. А думати, за Шестовим, означає махнути рукою на логіку, жити новим життям, змінюватись, постійно жертвувати найдорожчими звичками, смаками, переконаннями. Це не просто. Тому більшість намагається не відступати від твердого грунту здорового глузду, істин, догм і світоглядів. Можливо, вони й праві. Тому що якщо вийшов з дому, хочеш бути Тезеєм і вбити Мінотавра, потрібно перестати занадто цінувати безпеку і бути готовим ніколи не вийти з лабіринту.

Така от філософія.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!