Британська колонізація Південної Африки: Ротшильд і Родс, Англо-бурські війни

Якщо пам'ятаєте, зупинилися ми на тому, що під час наполеонівських воєн Британія спочатку анексувала Капську колонію, а потім викупила її у Нідерландів.

Чи була ця анексія благом для колонії та її жителів? Думаю так. Із заштатної, збиткової й застійної факторії Голландської Ост-Індської компанії вона перетворилася на територію, що динамічно розвивалася. За голландців колонія страждала від нестачі капіталу. В обігу були паперові гроші, які випускала компанія. Вони постійно знецінювалися. Британці замінили «фантики» на фунт стерлінгів. Було засновано кілька комерційних банків, що дозволило фермерам і торговцям брати кредити на розвиток. Товари, що вироблялися в колонії, отримали прямий доступ до величезного ринку Британської імперії.

Британці вкладали величезні кошти в інфраструктуру: будували форти, дороги, порти, організували телеграф. Було запроваджено британську судову систему, включно з судами присяжних, видавалися незалежні газети. До колонії завезли овець, що перетворило її на одного з найбільших експортерів вовни у світі. Для захисту поселенців уперше в Південній Африці на постійній основі були розміщені регулярні війська. Для зміцнення кордону з народами коса на сході колонії, британський уряд спонсорував переїзд близько 5 000 поселенців. У 1853 році Капська колонія отримала право на власний уряд.

І все б добре, якби, на думку бурів, британці не «страждали на дурню». Це ж нормальній людині на голову не налазить! Створити, наприклад, з койсанів регулярний військовий корпус, організувати суди, які розглядали їхні скарги на жорстоке поводження з боку фермерів. При цьому в суді слово «тубільця» прирівнювалося до слова білого. Природно, що бури сприйняли це як найбільше приниження і посягання на їхній традиційний порядок.

А потім ще у 1828 році було прийнято Ордонанс №50. Він офіційно зрівняв койсанів та інших «вільних кольорових», включно з чорношкірими, у громадянських правах із європейцями. Тепер їм можна було володіти землею і пересуватися колонією без перепусток. Але остаточно, на думку бурів, англійцям зірвало дах, коли в 1834 році в усій Британській імперії було заборонено рабство. Терпіти подібне «свавілля» вони не побажали. Відпустити, хай і за компенсацію, свого раба? Нізащо. Розпочався Великий трек, або масова міграція бурів у 1835–1836 роках.

Це була серія організованих експедицій під керівництвом харизматичних лідерів. Сім'ї вантажили все майно у величезні криті фургони, запряжені волами. Фургон був і домівкою, і фортецею. Вони йшли на північ і північний схід, за межі британського контролю — через річку Оранжеву і Драконові гори. У результаті було організовано кілька державних утворень, два з яких були офіційно визнані Британською імперією. Трансвааль, зі столицею в Преторії у 1852 році, і Помаранчева Вільна держава у 1854.

Інші, як, наприклад, Республіка Наталія, були анексовані англійцями майже одразу, вже у 1843. На її місці було створено колонію Наталь. Більшість бурів після цього знову пішли вглиб материка. Міграція, зокрема, призвела до того, що бури зіткнулися з потужними африканськими королівствами, які на той час уже заселили ці землі.

Як казав ще у 1837 році головний ідеолог Великого треку Пітер Ретіф: «Ми залишаємо цю колонію з повною впевненістю, що англійський уряд нічого більше від нас не вимагатиме і дозволить нам керувати собою без свого втручання в майбутньому».

Можливо, британський уряд і прислухався б до побажань бурів. Але сталася мінеральна революція, яка докорінно змінила інтереси Британії. У 1867 році підліток Еразм Якобс знайшов на березі річки Оранжевої гарний камінчик. Це виявився алмаз вагою 21 карат. Через два роки було знайдено інший камінь, уже у 83 карати. Це спровокувало справжню істерію. Тисячі старателів з усього світу — від Англії до Америки — кинули все і подалися до посушливого району, який пізніше назвуть Кімберлі.

На цей клаптик землі претендували одразу три сили. По-перше, Британська Капська колонія. По-друге, Помаранчева Вільна держава, яка вважала цю землю своєю за правом фермерського освоєння. Знамениті брати Де Бірс, на землях яких були виявлені алмазні родовища, купили ділянку в уряду Помаранчевої держави за 50 фунтів стерлінгів. Третіми були грикуа, етнічна група, що виникла зі змішання койкоїнів, бурів і звільнених рабів. Вони говорили мовою африкаанс, були ревними християнами, носили європейський одяг, але зберігали кланову структуру управління. Верховний арбітр — лейтенант-губернатор колонії Наталь, виніс вердикт на користь грикуа. Їхній вождь відразу «попросив» британського заступництва. Британія анексувала територію і приєднала її до Капської колонії.

І тут уперше в нашій розповіді з'являється Сесіл Родс. У віці сімнадцяти років цей син священника емігрував до Південної Африки, бо «більше не міг витримувати холодну баранину». Коли Родс приїхав на алмазні копальні Кімберлі, там діяло понад сотню невеликих компаній. Через чотири роки компаній залишилося всього три. У 1887 році Родс приїхав до Лондона. Його зустріч із лордом Ротшильдом стала легендарною. Родс не просто просив грошей — він представив грандіозний план створення світової монополії, яка контролюватиме ціну кожного алмазу на планеті. Ротшильд, зазвичай вкрай обережний, був зачарований напором і амбіціями Родса. Кажуть, що рішення про підтримку було прийняте майже миттєво.

Результатом їхньої співпраці став чек, який Сесіл Родс виписав іншому мегаталановитому бізнесмену й авантюристу Барні Барнато у 1888 році. На сьогоднішні гроші це майже мільярд доларів. Це дозволило Родсу об'єднати всі копальні Кімберлі в одну монополію. На певному етапі створена Родсом і Ротшильдом компанія «Де Бірс» контролювала до 90% світового ринку алмазів. Наразі — 25-30%. До речі, брати Де Бірс жодним чином у видобутку алмазів на своїй землі участі не брали. Будучи правовірними протестантами, як і всі бури, вони вважали своїм призначенням обробку землі. Копирсатися ж у її надрах, видобуваючи те, що Бог там сховав, вважали справою не богоугодною. Вони продали землю за 6300 фунтів (у 126 разів дорожче, ніж купили) і вважали, що здійснили чудову угоду.

Анексувавши Наталь, британці зіткнулися із зулуською імперією, створеною кілька десятиліть тому знаменитим Чакою-зулу. Результатом стала англо-зулуська війна 1879 року. Війна почалася невдало. Британський загін із понад 1300 чоловік був оточений і знищений 20-тисячною армією зулусів. Зібравши армію в 5000 чоловік, британці зробили нову спробу. Цього разу успішну. Столиця зулусів була спалена, король захоплений у полон. Імперія була розділена на 13 дрібних вождівств, які згодом були анексовані.

А роком пізніше відбулася перша англо-бурська війна. Ще у 1877 році британці оголосили про анексію Трансваалю. Бури практично не чинили опору. Республіка перебувала в глибокій кризі: казна була порожня, а на кордонах жити не давали зулуси. Бури сподівалися, що британці вирішать проблему з безпекою і податками. Частково їхні надії справдилися. Зулуську проблему було вирішено. З податками виявилося складніше. Вирішувати проблему, звісно, було потрібно, але хотілося вирішити її якось так, щоб самим податків не платити. Коли британці спробували продати на аукціоні конфіскований за несплату податків фургон одного з фермерів, озброєні бури відбили його і повернули власнику. Це стало сигналом до відкритого повстання.

Війна тривала близько трьох місяців і закінчилася повною перемогою бурів. Причиною цього були виняткова влучність колоністів, знання місцевості і мобільність. Уперше з часів війни за незалежність США Британія підписала мирний договір, у якому фактично визнала поразку і повернула Трансваалю самоврядування. Бури були впевнені, що відбилися назавжди. Можливо, все так би й було. Але в Трансваалі знайшли золото. Багато золота. Відкрите австралійським старателем Джорджем Гаррісоном родовище виявилося найбагатшим золотим родовищем в історії людства.

Як і в історії з алмазами, все повторилося майже дзеркально. Бури участь у видобутку практично не брали. Зате країну наводнили тисячі старателів. Згодом їх стало більше, ніж бурів. На місці видобутку виріс один із найбільших мегаполісів Африки — Йоганнесбург. Частка Трансваалю у світовому видобутку золота становила близько 30%. Минуло небагато часу, і контроль над золотими копальнями перейшов до «Золотих жуків» (Randlords) — тих же магнатів, що володіли алмазами, включно з Сесілом Родсом і Барні Барнато.

У 1889 році Сесіл Родс отримав від королеви Вікторії хартію, що давала його Британській Південноафриканській компанії право керувати величезними територіями на північ від річки Лімпопо. Родс переконав Ротшильда вкластися в розробку «безкраїх» золотих копалень, що існують за річкою. Невідомо, чи вірив сам Родс у наявність золота, чи ним рухали амбіції іншого роду. Адже ще купуючи у Барнато акції, він прописав у статуті Де Бірс право витрачати прибуток на розширення Британської імперії.

У що він точно вірив, так це в те, що добрим словом і кулеметом Максим можна досягти більшого, ніж самим лише добрим словом. У підсумку всього за кілька років були анексовані величезні території. Щоб ні в кого не залишалося сумнівів у тому, хто керував операцією, захоплену територію перейменували на Родезію. Після смерті Родса британський уряд узяв управління територіями на себе. Південна Родезія (Зімбабве) стала самоврядною колонією білих поселенців, а Північна Родезія (Замбія) — протекторатом під прямим управлінням Лондона. Паралельно з діями Родса Британія встановила протекторат над територіями сучасних Ботсвани, Малаві, Лесото і Свазіленду.

Ну і тепер максимально коротко про фінальний акорд британської колонізації — другу англо-бурську війну. «Прогресивна» громадська думка вважає, що приводом до війни було бажання британців контролювати видобуток золота в бурських республіках. Напевно, для цього є підстави. Наводять у приклад знаменитий рейд Джеймсона — невдалу спробу Сесіла Родса змістити бурський уряд. Але була й інша причина. Старателі, що прибули до Трансваалю, переважно британці, платили майже всі податки республіки, але не мали громадянських прав.

Бури постійно погіршували умови набуття громадянства. Спочатку потрібно було прожити 1 рік, потім 5, потім 14. Бури побоювалися, а британці сподівалися, що, отримавши виборчі права, старателі проголосують за приєднання республіки до Британії. Англійці висунули ультиматум про негайне надання виборчих прав приїжджим. Бури відповіли знаменитою фразою: «Вам не потрібні права, вам потрібна наша країна!». Почалася війна.

Спочатку бурам усміхалася удача. Вони змогли завдати англійцям низки поразок. Британці перекинули величезні резерви. Бури перейшли до тактики партизанської війни. Потім були концтабори, блокпости і тактика «випаленої землі». Свободолюбних бурів підтримала вся «світова прогресивна громадськість». Їм слали гроші і добровольців.

Цікаво, чи усвідомлювали ці звиклі виступати «за все хороше» люди, що під «свободою» бури мали на увазі свободу мати рабів і позбавляти всіх не-бурів громадянських прав? І чи усвідомлювала інша «світова прогресивна громадськість», борючись через кілька десятків років проти страшного апартеїду, що причиною цього самого апартеїду була активність «світової прогресивної громадськості», яка й завадила британцям домогтися беззастережної перемоги в другій англо-бурській війні.

Як би там не було, бури капітулювали. У 1910 році Британія об'єднала свої колонії (Капську і Наталь) з колишніми бурськими республіками в єдиний домініон — Південноафриканський Союз. Що цікаво, страхи бурів і надії англійців не справдилися. На виборах перемогла помірна бурська партія. Главою уряду став колишній бурський генерал Луїс Бота. З цього моменту почав формуватися режим апартеїду. У перекладі це означає «жити окремо». На практиці це зведена в абсолют система, яка в США, наприклад, називалася расовою сегрегацією.

Під час першої світової війни Південноафриканський Союз анексував німецьку колонію Намібія. Британська колонізація Південної Африки була в цілому й загалом завершена.

Коменти, лайки, підписки категорично вітаються