Пройти Соледар та Авдіївку й залишитися в строю з осколком біля серця: історія гранатометника «Данко» 116-ї окремої бригади Сил ТрО

— Богдане, до мобілізації ти працював, по простому кажучи, колектором. Чи допомогла тобі «непробивна» стресостійкість з минулої роботи на передовій?

— Так, навички фахівця по роботі з проблемною заборгованістю, дійсно допомогли не поїхати дахом на війні. Я міг себе налаштувати так, щоб у першу чергу виконати завдання, залишитися живим, і зробити так, щоб інші теж його виконали. Були панічні атаки в людей, причому навіть у старших за званням. Натомість я їх заспокоював. По службі товариші знали про мою минулу роботу, питали «У мене кредитів багато, зроби так, щоб мене в базі боржників не стало». Я йому кажу, що можу лише підказати, як домовитись про розтермінування чи пільгові умови.

— В тебе була хороша робота, ти в ній професіонал. Як саме ти потрапив в армію?

— Десь за три тижні до повномасштабного вторгнення я звільнився і якраз 24 лютого мав бути мій перший робочий день на новому місці. Дружина дивлячись ці всі новини говорила, що буде війна, а я не вірив, думав, що вона вигадує, повелася на панічні настрої, які поширилися в суспільстві. Тепер я більше довіряю її прогнозам.

Зустрів війну вдома, в Полтаві. Вранці подзвонив на нову роботу і сказав, що, мабуть, не вийду (сміється — ред). Ввечері на велосипеді проїхався містом, побачив біля військкомату повно людей і зробив вибір йти служити. Я ще у 2014 році хотів, але тоді батьки відмовили, сказали «От будуть діти, сім’я, тоді підеш». А тут уже й донька Олеся є, діватися нікуди. Пішов 25 числа до ТЦК, вистояв величезну чергу. На строковій службі я не був через перелом хребта, але лікарю-травматологу на комісії сказав, що скарг і інвалідності не маю. Він написав, що я здоровий, а за інших лікарів я сам галочки поставив, щоб не затримувати час.

Чоловіки, які прийшли у військкомат, хотіли в нашу полтавську ТрО (116-та бригада). Але нам сказали, що місць вже немає, і запропонували інші бригади. Я вибрав 93-ту бригаду «Холодний Яр», база якої була найближче до Полтави. Нас з Полтави в той день в цю бригаду назбиралося 17 чоловік. У ТЦК дали мобілізаційні розпорядження і відпустили на кілька годин додому — зібрати речі, попрощатися з рідними.

Вранці ми з хлопцями сіли в автобус і поїхали на Дніпропетровщину де базувалася бригада. З нами в автобусі був колишній морпіх із 36-ї бригади. Він один був повністю по формі, у своєму береті. Ми на нього дивилися, як на Рембо — величезний рюкзак, екіпіровка… Ми ж тоді нікого не знали, цивільні люди, дивилися на нього з відкритими ротами. Ввечері нас завели в гарнізонний клуб. Там незадовго до нашого приїзду був авіаудар, вікна в деяких місцях повилітали, холоднеча стояла капітальна. У тому клубі вже сиділо чоловік триста з різних куточків України. На ранок прийшов майстер-сержант і сказав «Ми вже штат набрали, ви нам не потрібні, покиньте територію».

Вийшли ми за ворота, стоїмо. Почали через знайомих вирішувати, як повернутися назад у Полтаву. Старший групи Іванович особисто товаришував з начальником штабу полтавської ТрО. Він прямо з дороги набрав його по телефону, обмалював ситуацію. Нам дали бронь, щоб нас гарантовано заберуть у наш полтавський батальйон. Лише один із 17-ти дорогою передумав і «загубився». В це зараз важко повірити, але на початку 2022 року потрібні були зв’язки, щоби не «відмазатися», а навпаки потрапити в армію.

— Як проходила служба на початку, поки ви були в Полтаві?

— Я до цього в армії не служив, тому для мене шикування та розводи караулів були незвичними. Спочатку ми охороняли Полтаву. Разом із поліцією патрулювали маршрути від «Конкорду» і до Білої Альтанки. Кожному видали автомат, чотири ріжки з патронами, підсумки під них, бронежилети видали пізніше. І от у такому вигляді ми ніч за ніччю міряли кроками полтавську бруківку.

В червні нас перекинули на охорону Полтавського аеропорту. А вже в жовтні 2022 року був перший серйозний виїзд — в Харківську область біля кордону. Там ми копали окопи та займалися облаштуванням позицій. Стрілецьких боїв не було, але працювала ворожа артилерія.

У середині листопада 2022 року надійшов новий наказ, і ми усією бригадою поїхали на Сумщину. Там ми знову в основному займалися інженерним облаштуванням позицій та несенням варти, але загальна обстановка була небезпечною. На лівому фланзі, ближче до самих Сум, точилися серйозні, запеклі бої. Ми постійно чули ці канонади, бачили заграви і чітко розуміли, що ситуація там дуже гаряча.

Невдовзі прийшов наказ терміново згортатися. Серед хлопців одразу пішли чутки — нас кидають у саме пекло, під Бахмут і Соледар. Ми самі ще толком не знали, куди їдемо, а росіяни у своїх пабліках уже на повну сурмили, що на Соледарський напрямок висувається полтавська бригада тероборони.

— Коли для вас почався Донбас і справжні важкі бої?

— Це була середина зими, 14 січня 2023 року, коли ми заїхали в Покровськ. Нас привезли, висадили, а командування каже самим шукати собі житло. Хлопці почали роззиратися по сторонах, шукати варіанти. Хтось знімав квартири в самому Покровську, хтось шукав якісь хати. А я зі своїм відділенням вирішив поїхати в сусідній Мирноград. Почали обдзвонювати місцеві готелі. Знайшли готель, який називався «Уют». Але вільних звичайних номерів там уже не було, лишився тільки один — «номер для молодят». Власники залупили ціну — 1700 гривень за добу на чотирьох. В номері було джакузі, тому до нас ходив митися мало не весь взвод.

Вже десь 19-го числа виїхали в бік Соледара. Нам казали, що там облаштовані позиції, а по факту — мілина, окопи пообсипалися, їх ще, мабуть, у 2022 році копали посеред поля, де ростуть соняшники. Ми тримали оборону на самих крайніх передових позиціях. Два наші відділення пішли на підкріплення в сторону Соледара і понесли там дуже великі втрати від ворожої артилерії та вагнерівців. Були бої на сході. Нам дуже допомагала 17-та танкова бригада, бо своєї броні для вивезення поранених у нас не було. Після великих втрат нас вивели в Краматорськ, а потім на відновлення у Дніпропетровську область.

— Що було далі після цих важких боїв?

— 20 лютого мені дзвонить дружина і каже «Вітаю, ти став батьком вдруге». Я щасливий, пишу рапорт за сімейними обставинами. Набрав із собою з частини побільше гостинців для сім’ї — набив повний рюкзак тушонки і поїхав у Полтаву. І от уявіть собі картину, я пройшов бої під Соледаром, уцілів, приїжджаю в рідне місто, заходжу в свій двір, за плечима цей здоровенний рюкзак із тушонкою… Стаю на сходинку, підсковзуюся і падаю. Чую тільки такий виразний «хрусь!». Зламав ліву ногу, якраз гомілковостопний суглоб.

Госпіталь — це окрема епопея. Приїжджаю я туди, а кабінет травматолога розташований на третьому поверсі. Ліфта, звичайно ж, немає, а стелі в цій будівлі старовинні, височенні. Я з цією поламаною ногою видерся туди, зайняв чергу, висидів її. Потрапляю нарешті до травматолога, він дивиться на мене і дає направлення на рентген, який на першому поверсі. Це був цілий марафон бігати між поверхами.

У підсумку з цією ногою я промучився майже пів року. Повністю повернутися до своєї частини і знову стати в стрій я зміг лише 24 серпня 2023 року. Хлопці на той час уже пройшли Мар’їнку. У жовтні надійшов наказ висуватися в бік Авдіївки, в село Степове.

— Якою була ситуація під Авдіївкою?

— Тримали оборону біля залізниці. Це північний фланг Авдіївки, південніше від нас був Коксохім Були дуже сильні штурми, ворожа техніка полізла масово. Якщо порівнювати з Соледаром — то там був страшний хаос, але в Степовому під Авдіївкою була шалена кількість ворожого вогню.

Я на той час був старшим стрільцем-оператором. На ротації в Дніпропетровській області я пройшов навчання і на гранатометника. Стріляв з РПГ-7 і влучив у два підбитих російських БТРи, за якими і в яких ховалися кацапи. Біля Авдіївки ми пробули 10 днів під постійними обстрілами з мінометів і «Градів». Був момент, коли хлопці з 31-ї бригади, з якими я стояв, отримали наказ відходити, а мені наказу не було. Я сказав, що залишаюся сам. Слава Богу, тоді прийшли троє бійців ГУР і залишилися зі мною. Вони заходили на добу, працювали, мали найсучаснішу екіпіровку і зброю. Нас стало четверо в цій норі. Раптово, по рації нарешті пролунав довгоочікуваний наказ на вихід. Ми швиденько зібралися і під прикриттям темряви вийшли з позиції.

— Що було далі.

— Нашу роту — єдину з усього нашого батальйону 116-ї бригади — віддали в оперативне підпорядкування знаменитій 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Там було чотири батальйони: три звичайних і четвертий — аеромобільний. І нас кидали на підсилення то до першого, то до другого, то до третього батальйону. Саме село Новомихайлівка на той момент було затиснуте в напівоточення.

Зайти в село можна було лише через міст або по дамбі біля водосховища. Цей міст ворог утюжив КАБами постійно, за один день ми нарахували 26 прильотів. Коли йшли на позицію, бачили, як перед мостом догорав наш броньовик і французький БТР VAB. Одного разу, метрах у 30-ти впав КАБ. Вирва була метрів шість у глибину, мерзлу землю аж повиривало з корінням.

— Ти говорив, що найстрашніша історія з Новомихайлівки — це 4 квітня 2024 року, коли прямо на твоїх руках загинув Андрій Масленніков.

— Це був наш крайній день на позиції. Ввечері нас мала заїхати поміняти наступна група. Андрюха Масленніков був у чудовому, бадьорому настрої. Постійно повторював, що уже ввечері поїдемо додому. У нашій бригаді служило два брати Масленнікова — Андрій та Артем. Вони самі полтавські, закінчували 13-й ліцей. І вийшла жахлива за своєю трагічністю випадковість. У цей наряд мав заходити Артем. Але він якраз планував переводитися на службу в СБУ, його терміново викликали в Київ на співбесіду та для оформлення якихось документів. Тому він не зміг піти на нуль, і замість нього на позицію пішов рідний брат Андрій. Артем мені потім, уже після всього, казав, що досі себе картає і з’їдає зсередини за те, що мав іти він, а загинув його брат.

Позиція наша облаштовувалася в звичайному глибокому цивільному погребі під розбитою хатою. Нам по рації передали, що кацапи виставили на нашому напрямку чотири розрахунки АГС (автоматичний станковий гранатомет). І тут почався штурм, пішов сильний накат піхоти, кацапи лізли нагло. Андрюха був командиром відділення і як старший зайняв позицію на самому верху, на перших сходах біля виходу з погреба, і почав щільно відстрілюватися від ворога. Я починаю підніматися, майже зрівнявся з Андрюхою, лишилася якась одна сходинка… І в цей момент прилітає черга ВОГів. І от я в секунду вибуху опинився суто за цим каркасом. Оцей одвірок мені життя і врятував — він затримав основний удар. Мені в палець прилетіло лише щось дрібне. А от Андрюха стояв повністю відкритий. Усі осколки від гранати пішли йому під ліву ногу і в лівий бік. Він моментально впав спиною назад, прямо на верхні сходинки. Нажаль, як потім виявилося, один уламок зайшов йому прямо в серце. Я зтягнув його за ремінь, передав хлопцям для надання допомоги, к сам зайняв його місце і вів бій. Потім передав ведення бою іншому побратиму, спустився до нього і робив непрямий масаж серця, штучне дихання, але він помер за лічені секунди.

Згодом ми дізналися, що саме в цей день у Андрія була річниця весілля, він тому так і рвався додому, мріяв побачити дружину. Дружина його на той момент була на восьмому місяці вагітності. Вже у травні, переживши цей дикий траур, вона народила сина, якого назвали Назаром. Андрюха так і не побачив своєї дитини.

— Ти теж отримав важке поранення там само, у Новомихайлівці?

— Так, через кілька днів, 9 квітня. Якраз поставив міну «Клеймор» на краю позиції. Близько 11-ї години ранку почався обстріл, прилетіла 82-га міна. Я відчув різкий біль, рука перестала розгинатися. Осколок розбив кістку на руці, дуже сильно посікло обидві ноги, і один дрібний осколок зайшов біля серця. Я стікав кров’ю годин п’ять. Лежав у норі, а поруч впали два російські FPV-дрони, по яким ми навіть не встигли увімкнути наш РЕБ. Ввечері до мене прийшла медикиня Лєра із провідником — побратимом, перемотала мене, поставила катетер і вколола знеболювальне.

Вночі вони допомогли вийти з позиції забравши мій рюкзак та зброю. Спочатку відвезли на пункт 72-ї бригади, там пройшлися магнітом, повитягували частину уламків, що були не так глибоко, потім евакуація до Курахового. В евакуаційному автобусі до Дніпра працювали іноземні медики — хлопець з Кенії та португалка Аніта, з якою я всю дорогу спілкувався англійською. Потім були операції в Дніпрі, Луцьку, Ковелі, Полтаві, Києві. Осколок біля серця так і не дістали, бо це занадто ризиковано. Робили пересадку нерва з ноги в руку, але рука все одно повноцінно не функціонує, нога теж постійно болить. Мені дали другу групу інвалідності.

— Але ти не списався зі служби. Що тебе мотивує залишатися в армії з такими пораненнями?

— Мотивує любов до Батьківщини і бажання показати, що навіть із фізичними вадами можна бути корисним. Якось я бачив на позиціях військового, у якого взагалі не було руки по плече, але він стояв і виконував свою роботу. У 2025 році я перевівся в 427-й полк «Рарог», який згодом став бригадою. Виконував обов’язки оператора, інструктора, зараз працюю з обладнанням РЕБ, особовим складом та документацією. Більше того, я подав документи і вчуся на офіцера. Буду старатися далі виконувати свої обов’язки стільки, скільки від мене вимагатиме служба.

Відділ комунікації 116-ї бригади ТрО