Воював на Донеччині — тепер допомагає війську в тилу: історія старшого солдата Мельника

— Потім почалися нічні чергування по нашому селу. Ставили загородження. У Гадяцькому сафарі безпосередньої участі не брав — росіян зупинили кілометрів 10 від нас. А потім дільничний з представником сільради привезли мені повістку прибути до ТЦК та СП у Гадячі. Я приїхав, пройшов ВЛК, отримав бойову повістку. Перепитав, що брати із собою — мені видали список необхідних речей. Прибув 2 квітня і був мобілізований, — розповідає Олег.

Разом із кількома десятками земляків Олег був мобілізований до підрозділу, який активно формувався — 5-го окремого штурмового полку. Зарахований на посаду помічника гранатометника. У складі його батальйону було чимало учасники добровольчих формувань, які до цього обороняли столицю.

— Великий плюс був у тому, що коли наш батальйон формували, відсотків 70 були добровольці, які в перші дні були в боях за Київщину, в тому числі Бучу та Ірпінь. Багато було айдарівців, які пройшли АТО. Вони нас гарно підготували — не лише по озброєнню, але й морально підтримали, налаштували нас правильно на війну.

Поки комплектувався штат бригади, особовий склад мав можливість проходити підготовку. Завдяки заступнику командира взводу, особовий склад добре володів різними видами озброєння — кожен міг замінити один одного.

Після злагодження підрозділів у червні батальйон зайшов на виконання в зону бойових дій на Донеччину — на Авдіївський напрямок.

На першому бойовому виході його підрозділ замінював воїнів 72-ї ОМБр на позиціях неподалік селища Нью-Йорк. «Чорні Запорожці» ще два дні були з ними на «нулі», щоб новачки трохи звикли до обстановки.

За посадовими обов’язками, як помічник гранатометника Олег мав підносити заряди до гранатомета та зі стрілецькою зброєю прикривати роботу розрахунку. Однак, зазначає військовий, в реальному житті усі, хто перебував на позиції, виконував практично однакову роботу.

— Якщо ми заступаємо на СП-шку, то усі там — все рівно, чи ти помічник гранатометника, чи стрілець — ми, вважай, одні задачі виконували. Спостереження, мінялися по дві години. Якщо відбивали штурм — то теж усі, діяли по ситуації.

Щодо страху перед бойовим виходом, військовий згадує, що перший раз іти було страшно. Хоча впевнено поводився зі зброєю, зізнається, що хвилювався щодо того, чи зможе стріляти у ворога, чи не заклинить його, що по той бік прицілу жива істота.

Однак, перший ворожий штурм, у відбитті якого брав участь, відбувся вночі. Тож спрацював адреналін і до автоматизму відпрацьовані рухи. Слухав накази, стріляв, перезаряджав зброю і знову стріляв. Штурм відбили успішно та без втрат, і він усвідомив, що став воїном, розповідає Олег.

Загалом військовий дуже неохоче згадує періоди виконання бойових завдань. Каже, переважно згадуються болючі моменти — обстріли, поранення чи загибель товаришів по підрозділу. У складні моменти триматися допомагала взаємна підтримка побратимів. В останні дні липня під час виконання бойового завдання Олег отримав поранення та важку контузію.

— Тоді у нас позиція була такий собі на третину вкопаний у землю бетонний куб із броньованими дверима, тамбуром та бійницями. Ми в ньому жили. Окопи та три позиції, з яких ми вели спостереження, копали самі. Бетонний куб обклали мішками з землею. Я відпочив і якраз заступив на чергування, коли почався мінометний і артилерійський обстріл. Ми за звичкою заскочили в цей куб — він завжди витримував. А потім з ферми на околиці Новоселівки, яка була навпроти нас через ярок, прилетіла ПТУР і пробила стіну. На все життя запам’ятав полум’я і уламки бетону.

Через вибух у закритому приміщенні, старший солдат отримав важку контузію — розрив обох барабанних перетинок, втратив слух. Також уламок пробив плече. Тоді швидко перемістилися з побратимами на сусідню позицію, а коли обстріл закінчився, викликали евакуацію. Олег згадує, що декілька разів втрачав свідомість.

Дочекалися вечора і під прикриттям сутінок три кілометри виходили пішки до точки евакуації. Коли йшли, через те, що нічого не чув, не розумів, коли відбуваються «виходи» ворожих мінометів. Тож доводилося орієнтуватися на рухи побратимів: чи падати на землю, чи вставати і йти далі.

По евакуації потрапив у Дніпро, потім лікувався в різних областях України. Переніс декілька операцій. Після реабілітації пройшов ВЛК, отримав висновок про обмежену придатність. Повернувся в частину, але до бойової роботи більше не залучався.

— Був на ППД бригади разом із такими самими обмежено придатними. Одного ранку нас пошикували і довели, що в бригаді для нас тилових посад немає. Щоб шукали відношення і переводилися. Тоді інформації було дуже мало, я дружину попросив допомогти пошукати. Єдине місце, де були посади — ТЦК. Я з’їздив на співбесіду і наприкінці травня 2023 року був переведений до Першого відділу Миргородського ТЦК та СП на посаду стрільця.

Спочатку Олег ніс службу на блокпостах на території району. Коли блокпости зняли, іноді як водій залучався до груп оповіщення. Згодом був залучений до виконання завдань чергової служби. Заступав у добові наряди.

— А потім роту охорони скоротили до взводу. Хлопці, хто мав право на звільнення по здоров’ю, звільнилися. Хто здоровіший, перевели в тилові частини — тоді якраз почали формувати мобільні групи ППО. Мені здоров’я не вистачило, тому залишився в ТЦК.

Минулого липня, коли на Полтавщині розбудовувалася служба цивільно-військового співробітництва, був переведений на посаду штаб-сержанта 3 категорії відділення ЦВС.

Олег зізнається: найбільш складною для нього виявилася не фізична, а моральна сторона служби. Бо в маленькому селі, де всі один одного знають, дуже важко повідомляти родинам про загибель чи зникнення безвісти їхніх рідних.

— Люди дуже по-різному реагують. Звісно, що воїни гинуть на війні, бо росія на нас напала і намагається винищити українців як націю. Але в горі не всі усвідомлюють, що якби не російська агресія, не було б і потреби іти в армію.

Про власну мотивацію до служби військовий каже, що у 2022 році дуже хотів захистити свою родину, бо ворог уже був майже в їхньому селі. Але голіруч зупиняти окупанта біля своїх воріт — майже неможливо. Тому обрав військову службу і поклав багато сил і власне здоров’я, щоб знищити якомога більше загарбників.

Зараз допомагає комплектувати військо, а також у рамках цивільно-військового співробітництва, надає підтримку ветеранам та їхнім родинам.

— Є багато хлопців, які вже по 4 роки у війську, і вдома майже не бувають. Було би дуже добре, щоб їх відпустили хоча б на пів року. Багато хто не витримує — йдуть у СЗЧ. Знайомий з моєї бригади здав зброю і пішов. А за пару місяців повернувся, каже що його тягне відповідальність за людей, які в підрозділі й за нього виконують завдання. — каже військовий. — Нам, хто пішов у 2022 році, дуже потрібна підтримка від тих, кого ми захищали ці роки — прийти і поміняти, дати нормально відпочити вдома. Прикро, що цивільні не хочуть цього розуміти. Головна мотивація — не депутати і не влада, а прості люди, ваші близькі, які не зможуть себе захистити, якщо росія дійде на Полтавщину. Тому треба в жодному разі не пустити ворога до наших сіл і міст.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП