«Яскравий голос українського «шістдесятництва»: до 90-річчя від дня народження поета з Полтавщини Володимира Підпалого

Дитячі та шкільні роки

— час, позначений формуванням зацікавлень. Із «Автобіографії»: «Любив (і люблю) історію, літературу <…>. В школі читав дуже багато, але без ніякісінької системи»; у четвертому класі мав зошит, де нотував власні поетичні проби. Зростав у козацькій родині, тісно пов’язаній із землею. Мати Ольга Власенко — козачка з хутора Макарівщини, батько Олексій Лукович, уродженець козацького сотенного містечка Велика Багачка, працював на залізниці, але при цьому був чудовим садівником і бджолярем. Таке середовище сформувало любов до українського степу, садів, природи краю. Образи землі, праці, народної пісні, які були частиною його дитинства, стали наскрізними мотивами поезії, наснажили її автентичністю та непідробною чутливістю.

Творчий злет

Навчання на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка (1957–1962) — час творчого злету і формування перших поетичних збірок. Літературознавець Олег Рарицький писав: Володимир Підпалий «опинився в гущі мистецьких подій <…>, інтелектуальне середовище, цікаві знайомства сприяли розширенню його світогляду, <…> багато працював над власним удосконаленням. <…> став одразу помітним серед молоді, з якої згодом сформувалося ядро українського шістдесятництва». Тут, в університеті, долучився до роботи літературної студії «СіЧ» та літстудії при видавництві «Молодь». Рарицький: «Внаслідок таких занять до нього прийшло усвідомлене переконання, що поезія — то його внутрішня сутність, спосіб мислення і сенс життя». Саме в університеті Підпалий сформувався як поет-філософ і гуманіст, увійшовши до кола молодих митців, борців за Україну, котрі згодом отримали назву шістдесятників.

Належав до культурних націоналістів. Ліна Костенко: «Підпалий був талановитим редактором»

Праця на посаді старшого редактора київського письменницького видавництва (1965-1973) — етап творчої зрілості, «духовно-моральної кристалізації» (Олег Рарицький). Це час, коли Підпалий, як й інші шістдесятники, реформував український вірш, прагнув «зруйнувати усталені канони <…>» (Алла Третяченко). Про справедливість і людяність Підпалого-редактора говорили його сучасники. Євген Гуцало: Володимира Підпалого хочу «назвати совісливим, вдумливим і доброзичливим редактором <…>. Тоді не раз доводилося чути, що той чи той поет хотів би, щоб його рукопис у видавництві потрапив на ознайомлення чи редагування саме до Володимира Підпалого: йому довіряли, на нього могли покластися». Ліна Костенко: Володимир Підпалий був «культурним і талановитим редактором».

Робота редактором занурила у вир мистецьких подій. Заприязнився з яскравими представниками шістдесятництва, що сприяло духовному загартуванню. Ця життєва віха збіглася з добою посилення комуністичної реакції, утисків і нищення всього українського: поета оточили завісою підозри, регулярно викликали на «профілактичні бесіди» в КДБ, твори забороняли друкувати. А самого митця зараховували до націоналістів. Підпалий і справді належав до культурних націоналістів, речників морального оновлення.

Родина

Ця оповідь не буде повною без інформації про особисте життя: ставлення до матері Ольги Степанівни, дружини Ніли, дітей — сина Андрія та доньки Ольги. До речі, Андрій продовжив батькову дорогу — став поетом; Ольга обрала фах генетика. Родина — це і прихисток, і фундамент, який утримував творчість, уможливлював простір високого мистецтва. Підпалий — взірець турботи й поваги до матері. Петро Засенко: образ матері «проніс високо, як достойний син»; Володимир Житник зізнавався, що «за все життя не зустрічав уважнішого батька й чоловіка»; Ліна Костенко згадувала: «Володя неймовірно любив своїх дітей, свою дружину, і це якось дуже викликало до нього ніжне і добре почуття».

Федір Кислий акцентував, що в ліриці автора з Полтавщини мати «і навчителька, і заступниця, і найвищий ідеал добра, чистоти й справедливості». Справді, образ матері розкритий у багатьох віршах, наприклад: «Матері». «Мамо, було покличеш…», «Я з світанком піду на могилу…», «Вдвох сьогодні посидимо, мамо…», «Калиновий реквієм», «Хто, як мати, змиє голову?..», «Вечірнє», «Моїй матері», «Білі ямби» та ін.

Мене ти вчила правді і добру,
мене до праці ти привчала змалку…
Я доторкнуся до твого чола,
на ньому зморшки — й ті такі ласкаві…
Ти все дала й нічого не взяла:
ні крихти хліба, ні спасибі навіть…

(«Матері»)

Майже всі, хто знав Володимира Підпалого, одностайні в тому, що митець обожнював свою дружину Нілу, що вона для нього «дар Божий». А ось свідчення пані Ніли: «Щаслива, що була поряд із такою людиною. Він був для мене усім: батьком і братом, чоловіком і коханцем, вчителем і соратником. Усе, що в мені найкращого — усе від нього — мого друга. Він <…> розкрив очі на історичні факти і познайомив із багатством українського красного письменства, особливо того, що заборонялось <…>; навчив правильно і грамотно говорити, відчувати класичну музику і пишатися розмаїттям рідної пісні, яких він знав силу-силенну <…>: він вчив мене бути українкою…».

Дружина Ніла, муза поета Підпалого, по його смерті стала берегинею спадщини; упродовж майже тридцяти років їздила Україною з розповідями про чоловіка-митця, сприяла публікації його ліричного набутку.

Смертельне отруєння радіоактивними матеріалами-злочин комуністичного КДБ?

Життя Володимира Підпалого — коротке і важке: проблеми зі здоров’ям, постійне внутрішнє напруження, відсутність можливості повноцінно реалізувати талант. Автор підсумував буттєвий вимір, створивши 29 червня 1973 року філософське послання нащадкам:

«Коли я умру, замість мене
залишаться діти,
і турботи щоденні, нові і старі;
коли я умру, замість мене
залишаться квіти,
і степи України й висока вода
на Дніпрі…

Коли я умру, хай поплачуть,
бо так вже ведеться,
вип’ють чарку печалі і знову
до праці ідуть;
може, я не умер, а спинилося
втомлене серце,
щоб в землі стать землею
і землю нарешті збагнуть…»

Відійшов у засвіти 24 листопада 1973 року у віці 37 років. Незадовго до цього з’явилися ознаки променевої смертельної хвороби (отруєння радіоактивними матеріалами). Чимало дослідників переконані, що українського поета отруїли цигаркою, співробітники КДБ в рамках операції «Блок», спрямованої ворожим кремлівським комуністичним режимом проти шістдесятників. До згаданого акту терору, ймовірно, причетні співробітники зведеного відділу 5 управління КДБ УРСР. За даними енциклопедистів: «Похорон став протестом проти смертельної брутальності комуністичної влади до митців і зокрема до Володимира Підпалого. Алегоричний виступ Івана Драча на поминальному обіді став підставою для розпорядження першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького поширити для ознайомлення „під підпис“ усім членам ЦК та іншим чільним функціонерам КПУ закриту інформаційну довідку складену апаратом ЦК про Володимира Підпалого».

Головна ознака поезії-україноцентризм

В українську літературу поет-полтавець «уписаний» низкою поетичних збірок, які виходили і за його життя, і по смерті: «Зелена гілка» (1963), «Повесіння» (1964), «Тридцяте літо» (1967), «В дорогу — за ластівками» (1968), «Вишневий світ» (1970), «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1982), «Береги землі» (1986), «Кожна бджілка — немов лічилка» (1991), «Сковородинські думи» (2002). Найповнішим виданням літературно-художньої спадщини Володимира Підпалого на сьогодні є книжка «Золоті джмелі» (2011), оприлюднена до 75-річчя від дня народження автора.

Образ села «символізує єдність із рідною землею, указує на закоріненість у рідний ґрунт. <…> село — це берег дитинства, невичерпна духовна криниця, котра наснажує упродовж усього життя. Це земля батьків, батьківська хата, рідні пороги» (Алла Третяченко). А ще село — це символ гармонії з природою, колиски людяності та духовності. Митець із полтавських Лазірок підкреслює єдність людини і рідної землі (вірші «Вітер сади колише…», «На клумбі проснулись квіти…», «Од вітру весняного вулиці в синьці…», «Слово до хліба», «Кінь», «Бачиш: між трав зелених…», як, наприклад, у віршах із циклу «Вишневий світ», «Дика груша», «Світанок на сінокосі», «Кавуни», «Монолог старої хати» та ін.). Автор через ліричного героя кличе читача прийти в його сільський світ: «Ану, ходімо, / де чорногуз, як агроном статечний, / де над піснями, над блакитним димом / дійниці дзвонять, сповістивши вечір; / діди на призьбі заплітають втому, / де б’ють копитьми вистояні коні…».

Автентичний код у віршах Володимира Підпалого «розкодовується» через категорію пам’яті. Рідні Лазірки, доброзичливі й мудрі односельці — то для поета взірець совісності в житті та творчості. Зустріч із ними відображено в тихій й одночасно глибокій «Елегії про рідне село у трьох одмінах».

Чимало образів будує на фольклорі. Наприклад, у поемі «Калиновий реквієм» згадано народні свята («Згубила дiвка хустку, як пелюстку, / а парубок пiдняв…»;«Минулися мої клечанi свята. /… Долiвка в зiллi запашнiм спочила, / за стiл сiм’я сiдає…»), народні звичаї («пiд стрiху на калину вилий воду»; «А цей рушник, / вишиваний ночами, / на покутi за довгi-многi лiта / злиняв геть-чисто… / Заполоч червона / i чорна, / немов коса жiноча посивiла…», народні пісні (у поезії трикратно звучать слова з народної балади: «Козака несуть / і коня ведуть»).

Поезія Володимира Підпалого виразно автентична, що виявляється через почуття генетичного зв’язку з рідною землею. Для прикладу: «Вишневий світ» — вірш, у якому передано ностальгію за рідним краєм, спогади про літо, село та безцінне, але швидкоплинне дитинство. Автентичний код лірики — це любов до рідної землі, її природи, мови. Багато віршів побудовано за взірцем народної пісні, відчутний перегук із народнопоетичною ритмомелодикою, наприклад, поезії «Переспів», «Запросини»: «У холодному небi / золотий човен / iз хмари на хмару, / на хмару iз хмари — / i на мiсцi… / Там, де три гори зiйшлися, / там, де три рiки злилися / там, де три шляхи зав’язалися, / стоїть хатка. / А в тiй хатцi / за трьома замками, / за трьома дверима, / у якомусь iз трьох куткiв — / золотi весла…»

Звертаючись до козацьких часів формував національну самосвідомість, зберігав національну пам’ять. Поезія Підпалого має найголовнішу ознаку — україноцентризм. Тобто сприйняття подій крізь призму національної (української) ідентичності, діяльність задля українського національного інтересу. Концепт «Україна» — домінантний у ліриці митця-земляка. Він представлений у творах «Про казку», «Дитинство», «Вишневий світ», «Вікно», «Петрів батіг», «Сонет дитинства», «На сінокосі», «У кожного на світі є своя земля», «Скіфські сонети», цикл «Григорій Сковорода» (17 поезій), «Джерело», «Запросини», «Тиха елегія» та ін. У поезіях декларує неможливість забути Україну, перетворюючи патріотизм на інтимне почуття. Наприклад, «Тиха елегія» — то сповідь про себе, світ, Україну:

Коли мене питають: «Батьківщину
чи зможеш ти забуть на чужині?» — 
кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені…»

(«Тиха елегія»)

У циклі «Сковородинські думи» досліджує духовне коріння українства та ідеї «внутрішньої людини». Обійшовши країни Європи, наш любомудр Григорій Сковорода повертався в Україну, бо «траси роду, наче траси куль, в життєве море вписані припливом» («Зачин»). Визначив Володимир Підпалий роль Сковороди в долі України: «на Україну повертає він і поверта до сонця Україну».

Україноцентричність Володимира Підпалого вияскравлюється й через розуміння рідної мови:

О мово рідна!
В рідній хаті,
як джерело із глибини,
в голодні дні,
у дні багаті,
і на вогнях,
і при багатті — 
ти від колиски до труни!.
ти — 
як мати в рідній хаті …

Володимир Підпалий — талановитий поет, чия творчість стала яскравим голосом українського «шістдесятництва».

Віра МЕЛЕШКО, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету (для представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві)