«Дивлюся, а техніка їде, і їй немає кінця і краю», — Прораб розповів, як зустрів перший ворожий удар під Волновахою

У цивільному житті він працював на залізниці оглядачем вагонів, а потім 26 серпня 2021 року підписав контракт на військову службу з 53 окремою механізованою бригадою імені князя Володимира Мономаха. Обійняв посаду навідника БМП-1 — заступника командира бойової машини.

Після навчання у складі бригади наприкінці 2021 року разом зі своїм підрозділом зайшов у сектор виконання бойових завдань на Донеччину — між Докучаєвськом, Волновахою та Новогнатівкою. Змінили на позиціях 93 ОМБр.

Військовий каже, що майже два місяці несли службу спокійно: було переважно, тихо. Ходив у чергування на спостережний пункт, підтримував у боєздатному стані своє озброєння тощо. А потім почалося повномасштабне російське вторгнення.

— 24 лютого близько 2-ї ночі ми йшли на СПшку, спускалися за посадку в свої окопи. На півдороги почули вибух і побачили велику заграву (як потім дізнався, то наші розвідники підірвали міст, щоб росіяни не переправилися). Ми зайшли на позиції і не мінялися — попередня зміна залишилася. Чули вибухи вдалині з різних боків. А потім о 4-й ранку почався конкретний масований обстріл наших позицій. Хвилин за 40, коли стихло, я отримав наказ бігти до своєї машини.

Біля його капоніру на краю ротного опорного пункту вже чекав взводний разом з іншими військовослужбовцями. Сам РОП опинився майже в оточенні. БМП-1 Олександра виїхав на заздалегідь підготовлену для стрільби позицію, щоб щільним вогнем прикрити відхід іншого взводу.

У машині були лише Олександр та його мехвод. Ворог почав прицільно працювати по БМП з танка, пошкодивши приціл та зброю. Щойно встигли заїхати в капонір, як зрозуміли, що ворожий танк їде прямо на них.

— До нас під’їхав на БМП заступник командира батальйону — залізний чоловік із залізними яйцями, зі своєю піхотою. Тобто група підтримки була. Вони вийшли з посадки і підбили танк, зупинили його. Але ж за ним там був ще один — ішли стрілою, а за ними ворожа піхота — якась неадекватна, тому що по них стріляли, а вони йшли і навіть не пригиналися. Просто падали ті, в кого поцілили. Ми вже виїхати з капоніра не могли — транспорт був пошкоджений, — веде далі Олександр.

Об’єднаний підрозділ, щоб уникнути повного оточення, відійшов на запасну позицію, стримуючи шалений тиск російських ударних підрозділів. Прораб зазначає, що він тримався групи, в якій було командування, неухильно виконував накази командира. Разом з ними вів бойові дії та змінювали позиції. Наступного дня зайняли оборону на КСП батальйону — закріпилися на висоті.

Як зізнається старший солдат, першу добу йому не було страшно — надто інтенсивні були бої та переміщення, все на адреналіні. По-справжньому страшно стало на світанку 25 лютого.

— На КСП було два наших танка, які працювали по ворогу. Потім нас обстріляли з «градів». Сумно не було. Я почав з ПКМ стріляти. Відбили ніби атаку, закріпилися на горі. Мокрі, холодні й голодні переночували якось. А на світанку спершу почули гул, а потім побачили, як з того боку, де ми раніше стояли, заходить російська техніка. І от я дивлюся, а техніка їде, і їй немає кінця і краю — до горизонту й далі. Бачу, як заходить і роз’їжджається в різні сторони… Це було дуже страшно. А потім почався черговий бій і вже стало не до страху, — згадує військовий.

Коли вдалося відбити штурм, зізнається Прораб, «було кайфово»: лежав горілиць, дивився в небо і усвідомлював, що бій закінчився, росіяни не пройшли, а він — живий.

Після короткого перепочинку організовано відійшли на іншу позицію, а наступного дня вийшли з цього району, уникнувши небезпеки оточення. Пізніше об’єдналися з підрозділами 54 бригади та разом в останні дні лютого заходили на Волноваху, а далі вийшли до Вугледару — тільки там змогли надійно закріпитися.

— Було важко, але тримали. Наприкінці червня ми відбили Павлівку. Це диво, але до того моменту у мене не було жодного поранення — контузії та якісь травми, звісно, я не рахую,— каже старший солдат. — А потім на позиції між Павлівкою та Єгорівкою почався черговий мінометний обстріл ранком 9 липня. Бачив, як міни лягають все ближче. Наді мною було товстезне дерево. Міна вдарилася у його стовбур, і осколки 120 мм міни полетіли вниз.

Олександр отримав важке поранення плеча, після декількох місяців лікування «на згадку» від тієї міни залишилася пластина.

Після повернення до свого підрозділу був переведений у резервну роту. Працював з документами. Пройшов ВЛК та був визнаний на пів року непридатним до військової служби. За цей час подав документи та МСЕК та отримав інвалідність. І отримав наполегливу пораду від командування шукати переведення в тилову частину.

— Мені запропонували перевестися до ТЦК. Написав рапорт і був переведений до Богодухівського районного ТЦК та СП на посаду стрільця. Там два роки ходив у наряди. А потім за власним бажанням був переведений на Полтавщину — у Другий відділ Кременчуцького районного ТЦК та СП на посаду діловода.

Через нестачу особового складу йому теж іноді доводилося виходити у складі групи оповіщення, працювати з військовозобов’язаними на вулицях. Порівнюючи аналогічний досвід попередніх років, старший солдат відзначає, що раніше спілкуватися з людьми під час виконання завдань з оповіщення було простіше: зараз люди налаштовані значно агресивніше.

— Багато хто, щойно бачать машину групи оповіщення, починають себе накручувати. Звісно, є й спокійні нормальні люди, які поводяться ввічливо. Але таких направду не так багато, — констатує старший солдат.

За жертву крові в боях за Україну Олександр нагороджений відомчою заохочувальною відзнакою Міністерства оборони України «За поранення». Маючи інвалідність, може звільнитися з війська. Власне, йому пропонували це зробити — відмовився, каже Прораб.

— А мені що, в мене все на Донбасі залишилося. А там все розбите — каменю на камені немає. А я ще хочу повернутися в рідне місто на Донеччині. Для цього треба звільнити українську землю від навіжених російських окупантів. Як і всі, я втомився від війни і дуже хочу миру. Та здобути його можна лиш зброєю — паперами проти гармат не воюють. Саме тому я в Збройних Силах України. Зараз не можу вже воювати, але спілкуюся з цивільними чоловіками, щоб пояснити, що тепер їхня черга стати частиною Сил оборони, яким дякують усі українці за захист, — підсумовує військовий. — Тому прошу: не піддавайтеся російським іпсо, долучайтеся до ЗСУ, і спільними зусиллями ми таки здобудемо Перемогу.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП