«Усі чоловіки в родині, хто має військовий обов’язок, пішли до війська» — Анатолій Шептій розповів як він потрапив до ТЦК

Анатолій навіть не планував ставати військовим — хоча, зізнається, усе до цього вело: його батько був кадровим офіцером — командиром полку. Тож дитинство Анатолія минуло у військових містечках, з постійними переїздами. Здавалося, мав би піти батьковим шляхом, та після школи він обрав інший — вступив до Полтавського будівельного інституту. Відслужив строкову службу у прикордонних військах, потім працював у міліції.

А 2014-го за власним бажанням звільнився зі служби. Декілька разів ходив до військкомату, але у військо не взяли. Тож жив цивільне життя, заснував та розвивав власну справу. А потім один день змінив його життя назавжди.

— О 8-й ранку 24 лютого 2022-го я вже стояв з документами і речами біля Полтавського об’єднаного міського ТЦК та СП. Зателефонував колишнім своїм товаришам по службі в міліції, і вони мені запропонували приєднатися до полтавської 116-ї бригади тероборони.

Оскільки Анатолій давно має водійські права категорій В, С та Е, його одразу призначили на посаду водія у стрілецькому взводі. Підготовку проходили по місцю, а перший раз на виконання у складі батальйону виїхав у серпні — на Харківщину. Задача була утримувати та контролювати територію неподалік кордону з росією, запобігаючи проникненню ворожих ДРГ.

Потім була Сумщина, де тероборонівці несли службу на облаштованих ще раніше прикордонних позиціях. Інтенсивних обстрілів спочатку не було, однак із часом ворог почав «промацувати» напрямок — з’явилися розвідувальні безпілотники, працювали міномети. Саме тут Анатолій уперше відчув війну не з новин — почув перші розриви, спостерігав за нічними пусками ракет з території росії.

Він залишався водієм стрілецького взводу, але водночас, як і всі, ніс службу на позиціях. Завданням було контролювати прикордоння та не допустити проникнення ворожих диверсійних груп. Таким чином підрозділ у окопах набував практичного бойового досвіду.

Анатолій згадує, що зброї не боявся — пам’ятали руки, як чистити, збирати споряджати не лише автомат, а й кулемет — ще зі строкової служби. Про свою готовність брати активну участь у прямих зіткненнях із ворогом сержант говорить, що хоча спочатку він був не дуже навченим, морально він був готовий. Тож опановували військову справу буквально на ходу під орудою старших товаришів із бойовим досвідом.

А далі була Донеччина.

— 16 січня ми зайшли на позиції в Донецькій області, зі східної сторони Соледара. Щойно заїхали, і одразу зайшли на позиції. Перед нами стояло угрупування противника. Не знаю кількості, але це були вагнерівські підрозділи. Вони не соромилися себе проявляти. Під час нашого заходу на позиції вагнера виходили на зв’язок — на наші рації. Ми здивовано почули «Полтава, заходим, не стесняемся». Вони знали все про наше розташування, а ми — про їхнє.

У Соледарі бойова робота одразу дала перші втрати — з’явилися перші загиблі. Для самого Анатолія цей напрямок тривав недовго.

На позиції він заходив уже з травмою хребта, отриманою раніше, на Сумщині. Через холод, навантаження та постійне перебування в засобах захисту стан різко погіршився. Працювати доводилося фактично на знеболювальних. Вже 18 січня його евакуювали з позицій. Для нього Соледар закінчився саме тоді.

Після майже трьох місяців лікування Анатолій повернувся до свого взводу — вже на Курахівський напрямок. Військовий уточнює, що за час виконання завдань на різних напрямках у складі свого взводу довелося бути приданими до різних бригад. Як піхоти — 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, 110-ї ОМБР імені Марка Безручка, так і до десантників — 79-ї ОДШБр.

— Влітку 2023 року я став командиром стрілецького відділення і мені присвоїли звання молодший сержант. Якось довелося навіть виконувати обов’язки командира роти, був офіційно т.в.о, коли він поїхав на Авдіївський напрямок. Вів документацію їздив на рекогностування, ходив на позиції, організовував їх облаштування. Під Мар’їнкою до росіян було з пів кілометра, але були штурми, постійні обстріли. Гради та навіть «Сонцепьок» — страшна річ. Випалює все. У нас тільки дах у бліндажі підстрибнув, а на сусідній позиції були поранені.

Анатолій двічі пережив влучання дронів у авто під час руху, довелося вискакувати з полум’я. Найважчим у своїх бойових виходах називає не стільки захід на позиції, скільки вихід — повернення з бойових. На позиції, коли збирав і очолював групу, ішов першим, поверталися — виходив останнім. І кожного разу, виходячи на бойові, писав рапорт, що йде добровільно — бо мав обмеження по здоров’ю.

Коли влітку 2024 року батальйон після доукомплектування та відновлення знову виїжджав на виконання бойових завдань, цього разу під Краснопілля на Сумщину, вже сержант Шептій тимчасово виконував обов’язки офіцера групи планування штабу.

— У грудні 2024 року мобілізувався мій син. Я хотів забрати його до нас у батальйон тероборони. Але через здоров’я його залишили в ТЦК — у Миргороді. Перед новим роком машина, в якій їхали з побратимами, перекинулася — лопнули колеса. У мене ребра були поламані. Після лікування була ще відпустка 30 днів. Я ж і так був придатний до тилових підрозділів за висновком ВЛК. Подав рапорт на переведення і у березні вже був у Миргородському ТЦК та СП на посаді стрільця. А син на той момент перевівся в ракетний зенітний полк на Київщину.

Зараз Анатолій — командир відділення охорони, іноді виконує обов’язки командира взводу. Працює з особовим складом, займається документацією, плануванням тощо. Відповідає за роботу груп оповіщення. Та й самому доводилося брати участь у таких заходах — ще у перші місяці після переведення.

Порівняно з бойовою роботою в бойовій бригаді, тут йому набагато складніше зізнається військовий. Бо там було чітко зрозуміло: хто свій, хто — ворог. А в тиловому місті ті, хто мають бути своїми, починають поводитися, як вороги.

— Складність у тому, що, як нещодавно сказав в інтерв’ю Буданов, у нас зараз герої ті, хто на «нулі», і ті хто на три веселих букви посилає ТЦК. Тож морально дуже складно перебувати практично в епіцентрі процесів мобілізації, які люди називають бусифікацією. Мої люди, взвод, дуже психологічно виснажуються. Люди відвоювали, переведені з бойових підрозділів, залишили на війні здоров’я, щоб захистити цивільних А замість вдячності отримують ненависть від цивільних, — говорить сержант. — У мене племінник зник безвісти під Куп’янськом, більше двох років тому. Усі чоловіки в родині, хто має військовий обов’язок, пішли до війська. А є родини, яких війна взагалі не торкнулася, чекають що якось все мине й без них, і все буде добре. То я їм хочу сказати, що це не точно. От мій побратим списався зі служби, коли в нього брат загинув. Ми все збиралися зустрітися. Та не встигли: ракета, що 1 лютого 2025-го влучила в житловий будинок в Полтаві, обірвала його життя — він на першому поверсі спав і не прокинувся. А за тиждень від горя мати його померла. Це я тому згадав, що поки Україна змушена захищатися від збройного нападу країни-терориста росії, немає безпечних місць. А ті, хто хоче, щоб усе було добре, спочатку мають докласти зусиль, щоб звільнити рідну землю.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП