«Зачекайте, я зараз швидко сходжу на БЗВП, а тоді продовжимо» — військовий пояснив, чому безглуздо чекати окупантів удома

— За цивільним фахом я був торговим представником — 15 років працював за напрямком продукти харчування, морозиво тощо. Коли почалася повномасштабне, я в березні пройшов ВЛК. Потім мені сказали, щоб чекав виклику. І восени 2022 прийшла повістка. Знову пройшов ВЛК і знову поїхав додому. А у квітні 2023-го викликали з речами і мобілізували, — розповідає Дмитро.

Після проходження БЗВП у навчальному центрі Дмитро пройшов навчання та був розподілений у 70 окрему бригаду підтримки на посаду водія-сапера. Навчався саперній справі і в Україні, і за кордоном — у Польщі. Пройшов підготовку за напрямком інженерної справи — навчився ставити мінні та інженерні загородження, а згодом — і за напрямком гуманітарного розмінування територій.

— Маю сертифікат гуманітарного розмінування, як і цивільний, так і військовий: сапер першого рівня.

Бойові завдання виконував на Донеччині. Облаштовував інженерні загородження — і вибухові, і невибухові.

У серпні 2024 року спільно з підрозділами 100 окремої механізованої бригади виконував завдання на Торецькому напрямку — в Залізному. 31 серпня отримав поранення.

— Ввечері ми виїхали по сіряку на броньованій машині. Змогли заїхати тільки за третім разом — було багато FPV-дронів. Мали вночі швидко відпрацювати і повернутися, але так не вийшло. Ми затримувалися. Зробили роботу, чекали машину, яка по нас їхала. Але вже світало, нас «змалював» дрон і закидали скидами. Мене посікло уламками: обличчя, ліва рука, нога і спина. Тоді вивезли нас швидко, я о 5 ранку по евакуації був у Костянтинівці.

Змінив чотири лікувальних заклади і пережив декілька операцій. А за два місяці пройшов ВЛК та отримав висновок про придатність до тилових підрозділів. Тож з бойових позицій був переведений на ППД бригади.

Військовий зізнається, що в той період ходив у наряди і відчував, що така служба не приносить користі країні. Шукав іншого підрозділу — хотів перевестися ближче до дому, бо за 750 км від родини було складно. Знайшов посаду у П’ятому відділі Полтавського районного ТЦК та СП у Диканьці і наприкінці квітня 2025 року був переведений на посаду командира відділення взводу охорони.

У його підпорядкуванні — особовий склад, за який він відповідає щодня: організація служби, розподіл нарядів, контроль виконання завдань і підтримання дисципліни в підрозділі.

Окремий напрямок роботи — участь у заходах оповіщення військовозобов’язаних. Як зазначає військовий, більшість людей реагують спокійно та з розумінням: усвідомлюють, що йдеться не про чиюсь ініціативу, а про виконання визначених державою завдань у воєнний час.

Водночас, за його словами, на ставлення до військових значно впливає інформаційне середовище. Якщо раніше люди частіше дякували і підтримували, то сьогодні дедалі більше відчувається вплив соціальних мереж та дезінформації, які формують насторожене або упереджене сприйняття служби.

— Приклад наведу. Коли я їхав на навчання в Польщу — це ще на початку служби було, коли я не мав бойового досвіду — я вперше в житті потрапив у Львів. Ми вийшли на вокзалі — не у формі, у цивільному, але рюкзаки ж військові. І люди там підходили, дякували за захист. От так реагувала західна Україна у 2023 році. А зараз усе інакше. Коли бачать людей у військовій формі, то кидаються. Різниця колосальна — не на нашу користь. ТікТок, соцмережі — оце все впливає, — констатує військовий.

Сам Дмитро до цього ставиться врівноважено: за його словами, незалежно від реакції громадян, військовослужбовець має виконувати наказ командира — так само, як це робив на бойових.

Молодшому сержанту теж доводиться брати участь у заходах оповіщення військовозобов’язаних. Відмічає, що реакція людей різна, але більшість все ж розуміє ситуацію та реагує адекватно — спокійно надають документи для перевірки. Щоправда, це ті, хто мають бронь чи відстрочку.

Водночас є й інша частина суспільства — люди, які постійно залишаються вдома, формують свої уявлення про ситуацію через соціальні мережі та поширюють відповідні наративи, не маючи реального досвіду чи розуміння того, що відбувається.

— Вони ж, по суті, сонця не бачать. Я спочатку думав, що просто бояться за своє життя. І це нормально — боятися. Я теж боявся: і коли перший раз виходив, і коли вже на бойові ходив — страх був завжди. Страх — це нормально, це навіть добре. Але допомагає впевненість, яка здобувається під час підготовки, — підсумовує військовий. — Причини у кожного свої. Але часто чуєш: «я піду, коли до мене додому прийдуть окупанти». Так куди ж ти підеш тоді? Ти що, скажеш росіянам «зачекайте, я зараз швидко сходжу на БЗВП, а тоді продовжимо»? Ніхто ж чекати не буде. Що окупанти роблять з чоловіками, коли приходять, ми бачили не раз, на жаль. Тому головне — втримати фронт, щоб далі не пішли. І щоб хлопці, які вже роками в окопах, мали можливість перепочити.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП