За успішне виконання бойових завдань нагороджений «Золотим хрестом», але отримав його вже в ТЦК

Та доля так склалася, що зі своїх 58 років він таки присвятив військовій службі майже 10. Два роки строкової ще в юності відслужив у артрозвідці артилерійського полку на Кавказі, був заступником командира взводу. Тоді ж здобув сержантське звання.

У цивільному житті вчився на ветеринара, працював на різних посадах. З 2012 року брав активну участь у житті своєї громади. Його батько, лікар-анестезіолог, був знаним у Диканьці поетом, писав патріотичні вірші і є автором гімну Диканщини. Андрій займав активну громадянську позицію, був учасником Революції Гідності.

Тож коли росія почала збройну агресію в Україні, не зміг залишитися осторонь. І зрештою у серпні 2014 року пішов до військкомату, щоб докласти власних зусиль до захисту країни, але відразу до війська його не взяли.

У січні 2015 року він зрештою призвався за мобілізацією, після якої підписав контракт на пів року. Службу проходив у Білоцерківському 1129 зенітному ракетному полку. Командував лінійним відділенням зв’язку та був командиром машини зв’язку. Бойові завдання виконував поблизу селища Станиця Луганська.

У вересні 2016 року звільнився. Та, повернувшись додому, зрозумів, що суспільство не усвідомлює загрозу, яку несе росія Україні. Розвивав козацтво в рідному районі.

У 2019-му вирішив повернутися до війська. Підписав контракт із 1 танковою бригадою і став на посаду командира відділення зв’язку механізованого батальйону, який тримав оборону на Донеччині. Разом із підлеглими забезпечував зв’язок між підрозділами на позиціях і командним пунктом. Останній контракт підписав у грудні 2021 року. Цього разу — із 72 окремою механізованою бригадою.

— Пішов свідомо саме в 72-гу, бо вони мають почесне найменування імені Чорних Запорожців. А я — козацького роду. І прізвище в мене козацьке, — коментує своє рішення Андрій Булава. — Думав, ще рік протягну до 55 років і звільнюся — бо здоров’я почало сильно здавати. Та не так сталося, як гадалося. На початку лютого ми вже чітко знали, що буде велика війна. Початок зустріли на ППД.

Після перших ударів підрозділ висунувся з пункту постійної дислокації. Зв’язківці отримали завдання розгорнути командний пункт і забезпечити управління підрозділами. Позиції доводилося змінювати кілька разів, тож разом із командуванням переміщувався і пункт управління. Завданням відділення Андрія Булави було налагоджувати та підтримувати зв’язок між підрозділами і командним пунктом.

Після боїв за Київщину бригада отримала короткий час на відновлення, а згодом була перекинута на Донеччину — на Бахмутський напрямок. Курдюмівка, Кодема, Нью-Йорк, Торецьк — Андрію довелося неодноразово побувати в різних населених пунктах уздовж лінії оборони, яку тримала тоді 72-га.

Зв’язок між підрозділами доводилося забезпечувати в умовах безперервних обстрілів. Це не лише розгортання зв’язку на КСП, а також регулярна перепрошивка рацій у підрозділах. А ще — прокладення та обслуговування польових ліній зв’язку.

— У Курдюмівці мали швидко організувати командні пункти і зв’язок на них. Встановлювали автомобільні радіостанції, а навкруги все гупало і розривалося. Але роботу мали виконати за будь-яких умов — бо без зв’язку нічого не буде: взаємодії, розуміння де свої, де суміжник і де — ворог.

За усі роки служби Андрію жодного разу не довелося мати вогневі контакти з ворогом. Та противник постійно намагався ліквідувати зв’язківця та його підлеглих. Наприклад, під час перевірки і відновлення кабелів зв’язку. І нерідко — відкритим полем, яке прострілюється ворогом.

Восени 2022-го, коли бригада зайняла позиції під Вугледаром, у першу ж добу військовий потрапив під танковий обстріл шахти, яку обрали як місце тимчасового розташування. Тоді отримав першу серйозну контузію — на жаль, не єдину.

На тому напрямку збільшилася інтенсивність використання ворогом БПЛА. Не лише для коригування мінометних обстрілів — зв’язківці «познайомилися» зі скидами. Так був поранений один з підлеглих Андрія. Та й він сам декілька разів ледве не загинув.

— Часто від вибухів рвуться кабелі, і ми мали пройти ці декілька кілометрів, знайти місце обриву — скрутити дріт, перевірити зав’язок в обидві сторони. Якщо немає — іти далі шукати, поки не усунемо проблему. Якось в посадці сиджу, в’яжу кабель — і розумію, що мене побачив безпілотник — тут же починають летіти по мені міни.

Іншого разу, коли Андрій ішов по лінії зв’язку, його від смертельних уламків врятувала бетонна зупинка, за яку встиг упасти. Та зрештою мусив повертатися до обстеження кабелю — треба було терміново відновлювати зв’язок командного пункту з позиціями. Адже після великого обстрілу, як правило, йде штурм.

Жити доводилося в глибоких підвалах. Це, зізнається військовий, було жахливо: такі сховки кишіли щурами й мишами. Гризуни, серед іншого, додавали роботи зв’язківцям: гризли кабелі та ізострічку, якою ремонтували місця поривів.

Майже рік старший сержант виконував завдання на лінії бойового зіткнення на цьому напрямку: працював на командних пунктах, виходив на лінії зв’язку, возив чергову зміну на КСП, обслуговував генератори, встановлював на позиціях термінали Starlink, чергував по два тижні на позиціях роти. Часто жив у сирих підвалах шахт.

Такі умови не минули безслідно — постійний кашель, який розвинувся, зрештою змусив звернутися до лікарів, які діагностували військовому важку хворобу легень. Після лікування пройшов ВЛК.

— Висновок ВЛК скинув своїм командирам. Сказали — шукай переведення, бо ти вже тут не зможеш виконувати обов’язки. Хотів перевестися в ППО, навіть поїхав до них з документами — не взяли. Кажуть, ну, зрозумійте, у вас вже який вік, плюс оці всі хвороби… Звертався в декілька підрозділів — не взяли. А час підганяє.

Зрештою звернувся до ТЦК та СП у рідній Диканьці. Тоді якраз була одна посада — солдатська. І в січні 2024 року старший сержант Андрій Булава вже почав виконувати обов’язки на посаді стрільця взводу охорони П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

Того ж місяця отримав нагороду — почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Був відзначений за успішне виконання бойових завдань у лавах 72 ОМБр імені Чорних Запорожців.

Згодом став командиром відділення, потім — головним сержантом. У серпні, коли на Полтавщині в ТЦК та СП була створена служба ЦВС, Андрій переведений на посаду штаб-сержанта 3 категорії.

Нині старший сержант Андрій Булава відповідає за супровід ветеранів, спілкується з родинами військових, бере участь в організації поховань полеглих захисників.

Каже, ця робота складна не менше за бойову — передусім психологічно. Та переконаний: навіть поза лінією бойового зіткнення військовий має залишатися корисним своїй країні.

— Війна в країні. Треба працювати далі. Я хочу бути корисним там, де я є зараз. Якщо я вже не на війні й там не виконую обов’язків, значить тут повинен робити все, щоб допомагати, — наголошує старший сержант. — У 2014 році, коли почалася війна, батько написав вірш, який я читаю молоді. І хочу його прочитати зараз. Він його назвав «Стану я солдатом».

Стану я солдатом мирної країни.
Буду захищати землю України. 
Рідні — батько, мати, дівчина, знайома –
Будуть всі чекати, щоб вернувсь додому.

Хочу всім сказати хлопцям з України:
Треба буть солдатом. Особливо нині!
Добре знать науку ворога як бити,
Мати вправні руки, щоби не схибити.

Вороги уперті хай до нас не рвуться. 
Як захочуть шерсті — стрижені вернуться.
Стану я солдатом мирної країни. 
Буду захищати землю України.

До речі, старший син Андрія — теж військовий: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, у зв’язку з війною в 2022 році відбувся достроковий випуск курсантів. Здобув спеціальність метролога, його завданням є обслуговування апаратури — на танках, БМП, ППО. Нині вже має звання капітана. Таким чином від пращурів козаків продовжує їхню справу: захищає рідну землю від імперських апетитів сусідньої країни.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП