«Просто не хочу, щоб у мене вдома були непрохані гості» — колишній сапер-десантник продовжує службу в ТЦК

Тоді йому було 36 років, він жив у Чугуєві та працював комірником на складі Харківського підприємства, що займалося оптовими поставками скла. Якраз збирався на роботу, коли росія сильно обстріляла його місто. Та замість роботи поїхав із дружиною в їхній будинок у селі. За декілька днів, коли стало зрозуміло, що російські окупаційні війська просуваються на Харківщині та мають плани зайняти Чугуїв, повіз дружину з батьками на Львівщину. Облаштувавши їх у безпечному місці, поїхав у Дніпро. До власної хати в селі доступу не мав — та територія декілька місяців була у сірій зоні, оточена російськими збройними підрозділами.

Коли на Харківщині ЗСУ пішли у контрнаступ, Дмитро повернувся у Чугуїв. Зібрав речі, взяв документи, упорядкував справи і пішов до ТЦК. Хоча мав важку хронічну хворобу, приховав свій стан здоров’я та попросився у десантники.

— Я відмовився від ВЛК. Бо якби його провели, мене б не взяли в бойову бригаду. Сказав, що почуваюся здоровим. Спитав, чи можна потрапити в ДШВ — бо це елітні війська. Мене взяли.

Після мобілізації був місяць підготовки на полігоні 199 навчального центру ДШВ. Дмитро зізнається, що на навчанні спочатку було важко: підготовка десантників вирізняється інтенсивністю. Особливо, якщо взяти до уваги його захворювання легень, через яке нерідко доводилося користуватися інгалятором.

Та згодом військовий адаптувався, і на завершення підготовки виконував усі завдання на рівні товаришів по підрозділу.

— Свій позивний я отримав ще в перший тиждень у навчальному центрі. Були люди, які ніколи не тримали зброю в руках. Я мав деякий досвід — у 2017 році брав участь у 10-денних військових зборах територіальної оборони. Тому тим, хто ще не вмів, наприклад, розбирати-збирати автомат, пояснював, показував. Мене за це прозвали Професором. Так і приклеївся позивний.

Після підготовки за розподілом був зарахований до лав 13 окремого десантно-штурмового батальйону 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Коли прибув до свого батальйону, став на посаду сапера.

Тоді до групи новачків, в якій він був, підійшла військовослужбовиця батальйону та запитала, чи не хоче хтось стати сапером. Дмитро підняв руку, бо саперна справа була йому близька: з дитинства цікавився піротехнікою, його хобі було споряджати любительські феєрверки на сімейні свята.

Навчався у саперів з бойовим досвідом 10 днів у своєму підрозділі, а далі вдосконалювався під час виконання бойових завдань на Донеччині — в районі Серебрянського лісництва. Перший бойовий вихід здійснив у січні 2023 року — за селом Терни обслуговували мінні поля.

Загалом же їхній інженерно-саперний взвод виконував різноманітні завдання в безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення: розміновували ворожі мінні поля, встановлювали мінні та інженерні загородження навколо українських позицій, а також на маршрутах просування ворога.

Хоча брати участь у прямих бойових зіткненнях з ворогом не довелося, та уваги від противника не бракувало. У той час дрони на полі бою ворог переважно використовував для коригування артобстрілів — саперам доводилося втискатися в землю, або стрімко ховатися в укриття.

— Якось заходили на місце роботи, а росіяни нас змалювали дроном. Кажу побратиму: треба ховатися. Встигли забігти до сусідньої посадки та заскочили в бліндаж іншого підрозділу нашої бригади, коли почався обстріл. Дуже запам’яталося: зверху по нам насипають з усього, а ми сидимо в бліндажі й хрумкаємо солодкі червоні яблука, — згадує Професор.

Через ворожі «очі» в небі доводилося ходити на бойову роботу пішки по декілька кілометрів. Намагалися пересуватися приховано, переважно — вночі, інколи — ранком. Це була їхня щоденна рутина, без жодного вихідного чи святкового дня.

— Практично носив на собі свою вагу: все разом важило кілограмів 70, а я тоді 75 важив. І от це все треба було нести зо два кілометри. Спочатку було нічого, а потім стало дуже важко. Мало того шо спина не витримувала, так ще й астма діставала. Особливо після того, як у квітні росіяни обстріляли Серебрянку фосфором, підпалили ліс. Ми якраз їхали повз, коли там все розгоралося. Я так надихався того всього, що через кашель росіяни мабуть за два кілометри чули, коли ми ходили на мінування. Ну і мене командир викликав та сказав, щоб я їхав лікуватися.

Після лікування та ВЛК Дмитро отримав висновок про непридатність до проходження служби в ДШВ. Тому був відсторонений від бойової роботи, виконував завдання на ППД бригади.

Восени був переведений з ДШВ до окремого батальйону ППО, що формувався на Житомирщині, щоб прикривати від російських «шахедів» Житомирську та Вінницьку область. Та коли стало зрозуміло, що стан здоров’я військового не покращується, а навпаки — він змушений майже постійно користуватися інгалятором — Професору повідомили, щоб пакував речі: його переводять до ТЦК.

Потрапив до міста Карлівка на Полтавщині — в Четвертий відділ Полтавського районного ТЦК та СП. Це один з найближчих територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки в межах ОК «Північ» до його рідної Харківщини, яка входить до ОК «Схід».

Улітку 2024 року Дмитро був командиром відділення у складі зведеної роти військовослужбовців ТЦК та СП. Три місяці навчалися штурмовим діям та пройшли бойове злагодження у складі підрозділу — їх готували до боїв на одному з найгарячіших тоді напрямків фронту.

Та зрештою у відрядження вони так і не поїхали, а зведену роту розформували: частину людей перевели до підрозділів ППО та бойових бригад. Частину військовослужбовців, як і Дмитра, повернули до ТЦК для оповіщення громадян в межах виконання мобілізаційних заходів.

Серед обов’язків Професора — супровід чоловіків під час проходження військово-лікарської комісії, а також участь у заходах оповіщення громадян.

— За посадою я старший стрілець. Але цивільні називають нас людоловами — бо так про нас пишуть у соцмережах. Робота вкрай неприємна і вона нікому не подобається. Але хтось має поповнювати лави ЗСУ, бо ми своє здоров’я залишили на війні. І зараз цивільні, хто був у тилу увесь цей час у безпеці та комфорті, розказують нам, як треба воювати і проводити заходи мобілізації. Люди налякані, і від того особливо агресивні. Останнім часом жінки почали на нас кидатися — особливо, коли їздимо по селах. І їм взагалі нічого не поясниш — вони просто верещать і штовхаються. А спробуй якусь особливо агресивну притримати — все, тебе звинувачують у всіх злочинах світу, — констатує військовий. — Я пішов до війська, бо не хотів, щоб ворог прийшов до мене додому. І воював я не за політиків, я за своїх близьких. Просто не хочу, щоб у мене вдома були непрохані гості.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК #прості_люди_непроста_робота

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП