«Ніхто мене не тягнув» — воїн з Полтавщини розповів, як двічі добровільно став на захист країни

Після строкової служби повернувся до рідного міста і працював трактористом — спочатку в колгоспі, згодом у агропідприємстві.

Багато років його робота була пов’язана з технікою та землею, але на початку 2015 року він вирішив піти до війська. Дочекався, коли закінчилися новорічні свята і наступного дня вже був з речами у військкоматі.

— Тоді я зрозумів, що на Сході проти України воюють не просто якісь ополченці. І така мене взяла злость за ту несправедливість, шо отак одна держава просто ні з того ні з сього може влізти в іншу і диктувати якісь там умови. Я добре дружив з технікою і пішов у танкові війська, щоб особисто докласти зусиль вигнати окупантів з України, — пояснює своє рішення солдат.

Підписав контракт з 1-ю танковою бригадою. Після фахового навчання спершу був механіком-радіотелефоністом, потім пройшов додаткову підготовку і став механіком-водієм БМП. У складі свого підрозділу брав участь у бойових діях на Донбасі. Коли завершився контракт — повернувся до цивільного життя.

Працював у фермерському господарстві. Разом з дружиною виховували трьох дітей — підлітків на той момент. На початку 2022 року Олександр став готуватися до війни.

— Як і всі, читав новини. Про ту ж Білорусь, як там накопичуються війська. Було зрозуміло, що це не військові маневри. Звісно, я був готовий, що доведеться йти знову на війну. Але спочатку довелося «воювати» з дружиною: я сумку ранком складав, вона ввечері — розбирала. Та потім зрозуміла, що я все одно піду. Вдосвіта 24 лютого ми чули, як бомбили Миргород. І ранком я вже з речами був у ТЦК в Лохвиці. В обід — у Миргороді, а ввечері — у бригаді.

Військовий згадує, що взяв із собою лише зміну білизни, рушник, зубну щітку, аптечку і блокнот із ручкою. Свої засоби захисту — бронежилет і каску, в яких воював у АТО — після демобілізації віддав волонтерам. Зброю та спорядження отримав уже в підрозділі 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Був зарахований на посаду стрільця-санітара у механізованому батальйоні.

Серцем Хохол рвався у Київ — до сина, який у той час проходив строкову службу в лавах ЗСУ та брав участь в обороні столиці. Та вже на початку березня і сам був на позиціях між Торецьком та Горлівкою. Тоді навчання як такого не було: на це просто не мали часу, бо російські війська активно просувалися Україною і Сили оборони мали їх зупинити. Ті, хто не мали воєнного досвіду, вчилися буквально на ходу — в таких атовців, як Олександр.

Підрозділ, у складі якого служив Хохол, змінив на позиціях бійців 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Тоді на їхньому напрямку ворог не стільки застосовував штурмові дії, як намагався дистанційно знищити українську піхоту за допомогою танків, артилерії та РСЗВ.

Саме тоді Олександр уперше особисто «познайомився» з роботою 240-мм самохідного міномета «Тюльпан». Каже, нікому не бажає такого знайомства. Тим більше, що тоді їм у відповідь подавити ворожий вогонь було нічим. Основне завдання піхоти полягало в тому, щоб утримати зайняті позиції й вистояти під обстрілами.

Тоді на позиціях Хохол з побратимами стояли три місяці — безперервно на «нулі». Поповнення підходило, однак повноцінної заміни особового складу довго не могли здійснити: були втрати, людей бракувало, залишати позиції було неможливо. В надважких умовах триматися допомагали прості речі: гумор та підтримка побратимів.

— Це ж друга сім’я, з якою ділили все: і воду, і хліб, і набої. Старалися шуткувати, підтримували один одного. Підміняли один одного, виручали. Дивилися один за одним, щоб нічого страшного не сталося, — розповідає Хохол. – І зараз хлопців своїх не забуваю. Дзвонимо часто, намагаємося підтримати один одного, новинами обмінюємося.

Коли з’явилася така можливість, їх батальйон вивели з району бойових дій у тил на доукомплектування. За місяць повернулися на фронт — тепер на Харківський напрямок, де ЗСУ накопичували сили та засоби для контрнаступу.

На Ізюмському напрямку облаштовували й утримували позиції під безперервними обстрілами, відбивали атаки. Особовий склад зазнавав втрат.

– Інтенсивні бої були. Якщо не штурм, так обстріл — нас там розбирали як отченаш. Кожен день поповнення приходило… Було дуже важко, без відпочинку, майже без сну. Здоров’я у багатьох і так було підірване, але тоді ніхто не думав, є те здоров’я чи немає. Ми закопувалися. Бо не копатимеш — буде обстріл і закопають тебе. А потім мені стало так погано, що евакуювали санітарним транспортом, — згадує військовий.

Після лікування за місяць солдат повернувся до строю рідної бригади — уже на посаду командира відділення розвідки стрілецького батальйону. Та через хворобу опорно-рухового апарату ледве міг самостійно пересуватися.

— Думали, що бігатиму, як раніше, а я пересувався як черепаха. Сказав командиру, хай дасть тачку і ПК: хлопці мене пхатимуть, а я відстрілюватимуся. Та було не до жартів, і мене перевели в резервний батальйон. Приїжджали рекрутери з бригад: дивилися на мене, та не брали. А в 41 батальйон взяли, сказали, що таких набирають, робота буде. Я в підрозділі забезпечення на Донбасі три місяці виконував завдання. А коли здоров’я ще погіршилося, поставили перед вибором: виведення поза штат або переведення в тил.

За порадою командира Олександр взяв рекомендаційний лист у Другому відділі Миргородського районного ТЦК та СП та з вересня 2023 року був переведений на посаду стрільця-санітара взводу охорони. Виконує завдання відповідно до посадових обов’язків. Серед іншого, бере участь у мобілізаційних заходах.

Оповіщення громадян, зізнається солдат, це робота, яка не подобається нікому з його товаришів по службі. Водночас, хтось має працювати над комплектуванням війська. Та й є наказ — має бути виконання.

Стикатися доводиться з різними ситуаціями та реакціями людей: від поваги до ненависті. Ті, хто знає його особисто чи щось чув про його родину, ставляться з повагою. Інші намагаються принизити.

— Я двічі добровільно долучався до війська. Ніхто не тягнув і не бігав за мною з повісткою. У нашій родині четверо в пікселі: брат, його син, зять. Старший мій син війну застав на строковій службі. Ті, хто це знають, зайвого мені не кажуть. А от під час оповіщення доводиться чути грубість, хоч ми все робимо в межах закону. Є ті, хто розуміє: не маєш права на відстрочку — значить, треба йти. Є ті, хто тікає. Багато хто думає, що його не зачепить війна, що хтось інший захистить. Але війна в країні стосується всіх її громадян, — підсумовує розповідь Олександр.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП