Від Маріуполя до ТЦК: дев’ять років війни Михайла Воскобійника

Після строкової служби працював у міліції, а у 2006 звільнився у званні майора та пішов у сферу охорони. На початку російсько-української війни, ще в далекому 2014-му добровільно мобілізувався до лав ЗСУ. Проходив службу у зенітному ракетному підрозділі, брав участь в АТО на Маріупольському напрямку. Відслуживши рік за мобілізацією, підписав на пів року контракт.

До цивільного життя повернувся ненадовго — у 2018 році, розуміючи, що росія неминуче розпочне велику війну проти України, Михайло Воскобійник підписав контракт і повернувся на військову службу у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді. Обрав ДШВ, бо це елітні війська, які мають не лише найкращу підготовку особового складу, але й найкраще оснащення.

Отримав позивний «Дід» — бо був одним з найстарших військових у підрозділі. Спочатку був командиром відділення зв’язку взводу управління, а з 2021 року став головним сержантом саперного взводу.

Зустрів повномасштабну війну на Горлівському напрямку — на позиціях неподалік Торецька. Військовий розповідає, що у війську про плани росії знали і готувалися до повномасштабного вторгнення. Зокрема, сапери встановлювали та обслуговували мінно-вибухові загородження: проводили огляд мінних полів, перевірку справності мін, відновлювали маскування тощо.

Напередодні пізно ввечері у бригаді вже чітко знали, що вдосвіта почнеться велика війна. Перший день запам’ятався старшому сержанту інтенсивними обстрілами та емоційною напругою від новин про просування ворога.

Невдовзі надійшов наказ про висування в район Соледара, де мінували ймовірні маршрути просування ворога, а на початку березня їх перекинули на Ізюмський напрямок. Роботи, згадує Михайо Васильович, було багато: максимально швидко, наскільки дозволяла тактична обстановка, встановлювали та розширювали мінні загородження.

— По-різному бувало. Але точно не легко. Тоді наші позиції були на в’їзді в Ізюм, на трасі Харків-Ізюм в долині біля стели, і у лісі. Ми перед позиціями мінували все. Працювали переважно вночі — з 2 до 5 години, поки не злітали якісь безпілотники, тоді обстріл починався. Одного разу ми якраз мінували, коли від ворожої міни командир наш загинув…— небагатослівно зазначає військовий.

Зізнається, що йому емоційно важко згадувати той період. Коли російські війська ішли в інтенсивний наступ, воїни 95 ОДШБ були на вістрі боїв. Хоча тоді ворог ще не застосовував у такій кількості, як зараз, FPV-дрони, але перші місяці по українських підрозділах працювали літаки та гелікоптери противника.

Великим шоком для старшого сержанта були воєнні злочини росії, коли ракетами та КАБами влучали в цивільні об’єкти — житлові будинки та лікарню, внаслідок чого загинуло більше сотні цивільних осіб, ще більше — отримали поранення.

Інтенсивність бойових дій тоді не давала можливості мати навіть відпочинок, не те що вихідні чи відпустки. Було багато роботи на Ізюмському напрямку, а коли у вересні завдяки успішним контрнаступальним діям Силам оборони України вдалося витіснити росіян з Харківщини, їх інженерний підрозділ зайняв позиції в Серебрянському лісництві.

— З осені ми були в районі Ямполя в лісах, їздили працювати в район Білогорівки. Жили переважно в бліндажах у лісі. Штурмів ворожих у нас було не так багато — переважно обстріли. Під час одного з них нам з хлопцями серйозно дісталося.

Того січневого вечора Михайло Васильович і п’ятеро бійців його взводу проводили звичну роботу — встановлювали мінні загородження у сірій зоні на лінії розмежування на ділянці місцевості, яку використовував для пересування ворог. Ставили ТМ — протитанкові міни — коли почався прицільний мінометний вогонь.

— Тоді ми всі вижили, навіть поранень як таких ніхто не отримав. Але контузії були важкі. Дочекалися, коли стихне і помалу повернулися на свою позицію. Вийшли на точку евакуації, дочекалися транспорту і нас вивезли.

А далі були госпіталі та лікарні у Донецькій та Дніпропетровській областях та реабілітація в Полтаві. Після декількох місяців лікування — ВЛК, яка встановила непридатність не тільки до служби в десантно-штурмових військах, а і до бойової роботи взагалі.

— Якщо чесно, мені вже останні місяці було важко виїжджати — фізично вже не тягнув. Ну та мені було тоді 55 років. А от психологічно — навпаки. Адаптувався давно. І люди у мене там були дуже хороші. Тоді в бригаду приходило достойне поповнення — добровольці йшли, бо ДШВ — це еліта. Сумую за тими часами і за своїми хлопцями. Якби було здоров’я, хотів би повернутися до своїх у 95-ту, — зізнається старший сержант.

Повернувшись із висновком про обмежену придатність до служби у бригаду, отримав пораду шукати тиловий підрозділ до переводу. Взяв рекомендаційний лист у ТЦК в рідних Шишаках та з липня 2023 року переведений до Четвертого відділу Миргородського ТЦК та СП на посаду командира відділення взводу охорони.

Переважно, в його обов’язках — організаційні питання, робота з особовим складом, призначення чергових тощо. Доводилося брати участь і в заходах оповіщення. Ця робота дається непросто — морально важко чути закиди про «іди сам спершу повоюй» від тих, хто не знає його бойового шляху, визнає військовий.

— У мене самого донька. Але маю трьох племінників — і всі воюють. Один безвісти… Війна триває. І поки одні тримають оборону, інші не мають морального права робити вигляд, що це їх не стосується, — наголошує старший сержант. — Якщо ти здоровий, якщо можеш тримати зброю — треба йти. Давно пора затямити собі, що відсидітися не вийде. Питання тільки в тому, де ти зустрінеш ворога — на позиції чи вже біля свого дому.

Старший сержант Михайло Воскобійник за сумлінну службу, стійкість, вірність бойовому братерству та відданість захисту України відзначений почесним нагрудним знаком Міністерства оборони України «За сумлінну службу», має медаль «За оборону міста Торецьк», також отримав відзнаку від командування 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП