«Мені зателефонували і 26 січня 2023 року я прибув з речами та був мобілізований» — рівно два роки Парацельс захищає Батьківщину

Йому 51 рік, родом з міста Глобине на Полтавщині. Має військове звання сержант.

За освітою Парацельс — вчитель біології та хімії. Після інституту десять років працював у школі за фахом. Згодом звільнився і пішов за своїм напрямком на виробництво, працював у лабораторіях на підприємствах із переробки сільськогосподарської продукції, згодом — керував лабораторією.

У 2020 році через проблеми зі здоров’ям звільнився, переніс складну операцію, а після відновлення виїхав до Польщі. Там працював за фахом, отримав карту побуту. Та в березні 2022 року повернувся в Україну.

— Ну як я міг залишитися там? Велика війна в моїй країні, тут мої діти, мої батьки, ще мама була жива. Повернувся, пішов у ТЦК. Мене не взяли: обмежено придатний після операції, строкову не служив, військову кафедру не проходив, досвіду не мав. Пройшов ВЛК і отримав відповідь, щоб чекав удома, мій час ще прийде. І він прийшов: мені зателефонували, 26 січня 2023 року я прибув з речами та був мобілізований, — розповідає сержант.

Був зарахований до лав 32 окремої механізованої бригади, яка тоді тільки формувалася. За розподілом потрапив до самохідного артилерійського дивізіону. Після БЗВП, фахової підготовки та бойового злагодження підрозділ вибув на Сватівський напрямок.

— На САУ в нас було п’ять членів екіпажу: командир гармати, старший навідник, механік-водій і два номери обслуги. Один — всередині, замковий, який безпосередньо заряджає. Другий — заряджаючий із ґрунту, перебуває зовні; коли інтенсивний бій, допомагає підносити снаряди та подавати заряджаючому. Я був заряджаючим з ґрунту.

Це в принципі фізично важко, а у дні інтенсивної бойової роботи працювати треба було максимально швидко, згадує військовий. Працювали із закритих позицій. На бойові чергування виїжджали тиждень через тиждень, жили в бліндажах, готові будь-якої миті виконати команду «до бою». Бувало, за день вистрілювали до 100 снарядів.

У серпні підрозділ перекинули на Куп’янський напрямок, на якому працювали майже 9 місяців. Звідти у грудні 2023 року Андрія за рішенням командування відібрали на медичну підготовку. Парацельс пройшов місячні курси і повернувся до свого ж підрозділу, але вже на посаду бойового медика.

Тепер до його обов’язків додалася відповідальність за здоров’я побратимів. Виїжджав на позиції разом зі своєю батареєю, тільки з собою тепер брав ще великий медичний рюкзак. За необхідності — надавав допомогу.

 — Посада бойового медика передбачає ж не тільки надання екстреної допомоги при пораненнях, а ще і лікування соматичних хворих. Люди ж хворіли і зверталися, я не мав права їх підвести. Якщо складне щось, консультувався з лікарем по рації. Якщо були поранення, надавав першу допомогу та організовував евакуацію.

Парацельс згадує, як одного разу противник таки вицілив їх САУ. Через затримку з боєприпасами позиція залишалася відкритою довше, ніж планували, і росіяни навели ударний дрон.

Він першим помітив апарат у повітрі, попередив екіпаж по рації, намагався збити БПЛА зі стрілецької зброї. Та за кілька секунд стало зрозуміло, що це не звичайний квадрокоптер, а «Ланцет». Екіпаж встиг сховатися в укриття, перш ніж дрон уразив позицію кумулятивним зарядом. Техніка зазнала серйозних пошкоджень, відбулася вторинна детонація, але всі військовослужбовці, хоч і отримали контузії, залишилися живими.

Іншим разом їх батареї пощастило менше. Тоді ворожий БПЛА «Zala» поцілив у будиночок, де перебували військові. Андрій з товаришем встигли впасти на підлогу, а старший офіцер батареї дістав поранення металевою кулькою в коліно. Їх автомобіль був розбитий вибухом, тож довелося викликати евакуацію по рації. На щастя, поранення було не важке і офіцер, хоч і шкутильгав, невдовзі повернувся до бойової роботи.

2024 рік запам’ятався Андрію стрімкими переміщеннями їх підрозділу на різні напрямки. Так, у травні працювали у взаємодії з прикордонниками на Сумщині, у липні їх перекинули на Торецький напрямок, а восени вже захищали Гуляйпільський напрямок на Запоріжжі.

— У нас постійно були ротації. Я порахував, що там у мене була 11-та хата, в якій ми облаштовували пункт тимчасового розташування в районі зосередження, за два роки служби в цьому підрозділі. Безпосередньо на позиціях ми крайні рази по 2-3 тижні стояли, а потім поверталися на тиждень у хатку відпочити.

В листопаді 2024 року Андрія направили на ВЛК. Після висновку якого він був переведений до іншої військової частини — в Окремий інженерний батальйон — на посаду командира відділення.

Тоді мав багато обов’язків, вирішував організаційні питання підрозділу: облік і рух особового складу, багато роботи з документами. Паралельно координував навчання й інженерну підготовку особового складу. А ще відповідав за заготівлю лісу та відправку матеріалу для зведення фортифікацій у зони проведення бойових дій. Доводилося багато працювати фізично, бо людей дуже не вистачало.

Перевантаження згодом призвело до різкого погіршення його здоров’я. Настільки, що Парацельс уже не міг ходити через проблеми з хребтом. Тож 2025 рік зустрів у лікарні. Поки був на тривалому лікуванні, дізнався, що з його батальйону формують бойовий підрозділ.

— Мені сказали шукати переведення, як і іншим, хто мав серйозні обмеження по здоров’ю. Я зателефонував у ТЦК в Глобиному і спитав, чи можна перевестися. Після смерті мами залишився батько в дуже поважному віці. А молодший брат служить у морській піхоті, — продовжує сержант. — Мій рапорт про переведення був підписаний і з червня я вже зарахований до штату Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП.

Зараз Андрій — штаб-сержант 3 категорії відділу ЦВС. Його робота — налагодження взаємодії між ТЦК та СП і цивільними: громадянами, органами влади і місцевого самоврядування, громадами. Зокрема бере участь у сповіщенні рідних про загибель, полон або зникнення безвісти військовослужбовців, організації поховань полеглих воїнів.

Сержант зізнається, що ця робота для нього емоційно важка. Водночас він розуміє, що вона дуже важлива, тож намагається виконувати її максимально по-людськи, намагається ставитися до людей з розумінням.

Водночас помічає, за інформаційним шумом і гучними гаслами люди все частіше гублять відчуття реальності війни. У соцмережах і блогах поширюються прості й зручні цивільним виправдання — про «війну для бідних», втечі еліт і чужу відповідальність. Сприймає їх саме як виправдання.

— Я теж хочу жити, побачити майбутніх онуків. Але розумію, щоб жити — треба боротися. Бо росія прийшла сюди не за територіями, а щоб знищити нас до останнього українця. Колись я був цивільним і не думав, що війна стане моєю справою. Та в перші дні російського вторгнення, побачивши їх звірства над мирним населенням я зрозумів, що інших варіантів немає, окрім боротьби. Свідомість і національна ідея — це не коли під гімн кладуть руку на серце. Важливо, щоб у цьому серці була Україна — не раз на свято, а щодня, у виборі й відповідальності. Страшно всім, і це нормально. Але якщо кожен не працюватиме на своєму місці задля захисту і Перемоги, ворог прийде сюди — до наших домівок, родин і дітей. Тому треба брати волю в кулак в разом робити все необхідне, щоб Україна залишилась Україною, — емоційно підсумовує свою розповідь сержант.

Тези про боротьбу родина Андрія підтверджує не словом, а ділом: усі військовозобов’язані чоловіки в родині долучилися до ЗСУ. Окрім Андрія та його молодшого брата, на захист України став ще їхній двоюрідний брат в лавах механізованої бригади. На жаль, він зник безвісти на Курщині. Родина сподівається на його повернення.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП