«Я й сам був у піхоті, і мені реально подобалося», — тероборонець Донбасу переведений у ТЦК

Воєнного досвіду не мав. Виріс у прифронтовому Соледарі на Донеччині, працював охоронцем в АТБ, жив із батьками. Завершив усі справи, розрахувався з роботи, зібрав речі й поїхав у Бахмут, щоб долучитися до війська.

– Зателефонував у призовну в Бахмуті: кажу, хочу служити. Відповіли, що місць немає, всі бригади заповнені. Хіба що тероборона, яка тільки формується, але там, мовляв, умови не дуже. Я сказав, що мені підходить. Приїхав 1 березня — людей біля ТЦК тьма. Наш 104-й батальйон 109-ї бригади ТрО формувався хлопцями суто з Донбасу — Бахмут, Торецьк, Соледар. За два тижні укомплектувалися повністю, — розповідає Микита. — Батьки, звісно, були в шоці. Розуміли, що це повномасштабна війна. Але хто хоче відправити свою дитину на війну? Сказали, що пишаються мною. І що бояться за мене.

Тоді в них не було БЗВП у навчальному центрі. Військову справу опановували паралельно зі службою: блокпости, охорона об’єктів, патрулювання. У вільний час слухали ветеранів АТО, іноді їздили на полігон. Як каже сам воїн, стріляти вчилися вже на бойових виходах.

Згодом підрозділи направили для підсилення бойових бригад. Тоді тривали запеклі бої за Світлодарськ. Коли бої наблизилися до Попасної, Микита вивіз батьків на Полтавщину, а сам повернувся воювати за Бахмут.

— На напрямок зайшла 93-тя бригада — ми одразу зрозуміли, що щось намічається. Почалися перші штурми «вагнерівців». На підступах до Бахмута ми, вже придані до 93-ї, серйозно з ними «бодалися». Мій перший стрілецький бій стався ще дорогою на позицію: потрапив під перехресний вогонь, заліг у воронці, перечекав, довелося відкотитися. Потім навантажили ще «воги» — таку вагу ніс, що по посадці вночі ледве проліз, — усміхається військовий. — А під ранок ворог поліз на нас. Довелося відстрілюватися. Страху не було — тільки адреналін. Розумієш: бій почався, і вибору вже немає — або ти, або тебе. Дієш на автоматизмі. З перших разів якось усе вдалося, і так далі й пішло.

Після Бахмуту Микита у складі підрозділу виконував бойові завдання на Лиманському напрямку, а наприкінці 2023 року — на околицях Авдіївки. Тоді їх батальйон був у підпорядкуванні 47-ї ОМБр «Магура».

Цей період старший солдат згадує з військовим азартом. Каже, саме тоді як ніколи відчував підтримку: якщо на позицію починався штурм, на допомогу піхоті приходили «Бредлі» або навіть танк.

— 47-ма — заряджені. З ними приємно було працювати. Це справді була підтримка — там ніколи не відчував себе кинутим.

Микита служив кулеметником. Хоч носити зброю і БК було важко, свій М-240 він щиро любив: «Заходиш на позицію, ставиш — і розумієш, що у тебе є чим відповідати».

Щоб не стати легкою ціллю, намагався постійно рухатися. Навіть виробив для себе простий алгоритм: «Пару коротких, одну довгу — і біжи, бо кулеметник на одному місці не сидить».

Наприкінці березня 2024 року на Авдіївському напрямку під час одного з бойових виходів воїн дістав осколкове поранення в ногу. Перев’язку робив собі сам у темряві. Тоді двоє воїнів зазнали важких поранень, ще один загинув. Евакуацію проводили побратими: найважчого вивозили на будівельній тачці, знайденій у дворі розбитої хати, інших виводили під руки.

Після лікування та відпустки, щойно рана почала гоїтися, старший солдат пройшов ВЛК та повернувся до виконання бойових завдань у складі свого підрозділу.

Найдовше безперервно на «нулі» Микита перебував місяць — навесні 2025 року біля села Калинове на Костянтинівському напрямку. Їх позиція опинилася в напівоточенні: з фронту ворожий кулеметник контролював майже кожен рух, а в село за спинами вже заскакували росіяни на мотоциклах. Закінчувався боєкомплект, два дні не було води і їжі.

Побратимам вдалося пробратися на цю позицію непоміченими ворогом, щоб провести ротацію. Та під час повернення з бойового виходу групу, в якій ішов Микита, помітив ворожий дрон і скоригував інтенсивний артобстріл та скиди.

— Виходили ми ті 16 кілометрів дві доби. У перший день дивом нікого не зачепило — на нас реально полювали. А другого, коли вже всі дуже виснажилися, врятувало, що був Великдень і оголосили щось на кшталт перемир’я.

Вийшли всі — без втрат. Утім, за ці дві доби кожен отримав декілька контузій, тож з точки евакуації поїхали одразу на стабпункт, а далі — на лікування. Після якого ВЛК визнала Микиту придатним до служби з обмеженнями.

Повернувшись до своєї частини, Микита отримав від командира пораду шукати посаду в тиловому підрозділі або ТЦК. Через батьків дізнався про можливість переведення до найближчого відділу районного ТЦК та СП, отримав рекомендаційний лист. І з середини червня 2025 року продовжив службу вже на посаді старшого стрільця у взводі охорони П’ятого відділу Лубенського районного ТЦК та СП у Гребінці.

Тут він заступає на чергування, залучається до проведення ритуалу віддання військових почестей під час поховання полеглих воїнів, а також бере участь у заходах оповіщення. Військовий зізнається, що морально це найважча частина служби.

— Часто люди емоційно висловлюють невдоволення, матюкаються. Але не кидаються на нас. Тобто у нас ніколи не було такого, як у ТікТоках показують: щоб підлетіли, побили, вкинули в бус. Принаймні за ті сім місяців, що я тут, жодного разу такого не бачив. Ті, в кого документи не в порядку, зазвичай тікають одразу, щойно здалеку побачать наш «Дастер». Буває, що зупиняємо, просимо військово-облікові документи. Якщо немає броні чи відстрочки, пояснюємо, що потрібно проїхати на оновлення даних і ВЛК. Люди, звісно, не в захваті. Але я не ведуся на провокації, поводжуся рівно, добре орієнтуюся в законодавстві — тож і зі мною поводять себе чемно, — розповідає старший солдат.

Гребінка — невелике містечко, де всі один одного знають, якщо не особисто, то через спільних знайомих. Тож історію служби Микити тут добре знають. І закидів на кшталт «спершу сам іди» він не чує — цивільні ставляться до нього та його бойового досвіду з повагою.

З усмішкою військовий згадує, як одного разу кілька днів за їхнім «Дастером» їздив чоловік старшого віку на «Ланосі». Потім пояснив, що хотів рятувати тих, кого затягуватимуть у бус. Знімав усі дії групи оповіщення на відео. Та зрештою був розчарований, що спілкування відбувається спокійно і без ексцесів.

Коли під час спілкування люди відмовляються їхати до ТЦК, бо не бачать себе у війську, він намагається пояснити, чому це важливо, підкреслює Микита.

— Хлопцям кажу прямо: воювати будуть усі, це однозначно. Але поки є вибір — ставай на сторону добра. Іди за свій дім і за свою країну. Шукай себе у війську за фахом, роби те, що вмієш. Розбираєшся в електроніці — навчайся, йди за рекрутингом, будь дронщиком. Тракторист — сідай на техніку. Водій — вози людей і вантажі. Не вмієш нічого — піхота й окопи. Я й сам був у піхоті, і мені реально подобалося. Я знав, за що воюю — у мене старі батьки, і хто їх захистить, як не я? Я не хочу, щоб вони стали рабами. Бо якщо росія сюди добереться — зробить рабами всіх, кого не знищить одразу фізично, — підсумовує військовий.

За бездоганну службу, ініціативність і сумлінне виконання бойових завдань під час боїв за село Степове на Авдіївському напрямку старший солдат Микита Курочка нагороджений відзнакою Міністерства оборони — медаллю «Хрест Сил територіальної оборони». Також має медалі «За поранення» та «Ветеран війни — учасник бойових дій».

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП