Класик української фольклористики: до 180-річчя Василя Милорадовича

В українські звичаї і традиції занурився з юних літ

Походив із козацького старшинсько-шляхетського роду. Дитинство минуло на хуторі Пручаї поблизу села Сокиринці Прилуцького повіту (на той час Полтавської губернії, нині Чернігівська область). Вже тоді захопився думами Остапа Вересая й працями Пантелеймона Куліша. 

У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету зі званням кандидата. Працював помічником присяжного повіреного у Полтавському окружному суді, а з 1875 року до 1890 року - мировим суддею в Лубенському повіті. Посада передбачала повноваження вивчати цивільні справи та дрібні злочини у судах першої інстанції за спрощеною процедурою, відтак і проведення «казенних» зустрічей із земляками. Під час таких зустрічей знайомився із селянами, занурювався в українські звичаї і традиції. «Коли вже з’явилося більше часу для ґрунтовнішого дослідження минувшини, вірувань, звичаїв, фольклорної спадщини українців захопився цим зовсім не по-аматорськи», - повідомляє у газеті «Голос України» заслужений журналіст України Василь Неїжмак. Недарма ж бо літературознавець Микола Сумцов відзначав «величезний освітній ценз» та «добре особисте знайомство з народом». Український етнограф Василь Горленко доповнив цю характеристику: «Його фольклорні публікації зберегли чимало оригінальних записів пісень або їх варіантів, а опис матеріальної культури українців Полтавщини і до цього часу є найповнішим».

Василь Милорадович написав понад двадцять досліджень з історії, етнографії, фольклористики України й Полтавщини зокрема. «У 1890 р. лубенський мировий суддя вийшов у відставку і відтоді цілком присвятив себе улюбленій справі – збиранню, вивченню й популяризації культури рідної землі. Давні козацькі Литвяки стали й місцем його проживання, і батьківщиною душі, й об’єктом ретельних досліджень. Василь Милорадович уподобав Лубенський повіт ще замолоду, коли бував тут у службових справах, а в зрілі роки працював мировим суддею і виконував обов’язки санітарного попечителя в містечку Лукім’я. Цей край, як жоден інший, видавався йому найбільш репрезентативним, бо тут на кінець ХІХ ст. ще збереглися питомі риси традиційного селянського життя, звучало українське слово», - зазначає у монографії «Василь Милорадович – юрист, етнограф, фольклорист, громадянин» кандидатка філологічних наук Віта Сарапин.

Масштабні етнографічні дослідження у Лубенському повіті Полтавщини

Перше своє дослідження «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії» опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У ньому 269 весільних пісень, записаних від селян Лубенського повіту «переважно в м. Снітині і навколишніх селах – місцевості, що ніколи ще не була вивчена з етнографічного боку». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. 

Невдовзі став постійним автором не лише «Київської старовини», але й «Збірника Харківського історико-філологічного товариства», «Літературно-наукового вісника», газет «Полтавські губернські відомості», «Одеські новини», «Дніпровський поговір» та інших. У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. Створив праці «Замітки про малоросійську демонологію» (1899), «Малоросійські народні повір’я та розповіді про п’ятницю» (1902) та «Українські таємні знання та чари» (1913).

Низку досліджень Милорадович присвятив звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині й мікротопонімам у Лубенському повіті. Науковці-етнографи відзначають такі праці: «Казки й оповідання, записані в Лубенщині», «Життя-буття лубенського селянина», «Різдвяні свята в північній частині Лубенського повіту», «Народні обряди і пісні Лубенського повіту Полтавської губернії», записані в 1888–1895 роках»; «Робітничі пісні Лубенського повіту Полтавської губернії, зібрані у 1890–1898 рр.», «Прощання рекрута і рекрутські пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», «Народна медицина в Лубенському повіті», «Життя-буття лубенського селянина», етнографічні нариси «Лісова Лубенщина», «Середня Лубенщина» та «Степова Лубенщина», «Казки й оповідання, записані на Лубенщині», «Народні обряди й пісні Лубенського повіту». Останню працю оприлюднив у 1897 році у «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».

Цікаві факти: у дослідженні «Народні обряди й пісні Лубенського повіту» розповів про найвідомішу українську народну жартівливу пісню «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела» та, як стверджує Віта Сарапин, першим у слов’янській фольклористиці вжив назву «народна онейромантика» для означення снотлумачного фольклору. 

А от збіркам «Веснянки и петрівки Лубенського повіту Полтавської губернії» та «Вечерничны и любовные песни Лубенского уезда Полтавской губернии» не поталанило бути опублікованими, їх цензори Російської імперії заборонили як такі, що популяризують українську культуру. 

Яскраво змалював щедрування на Полтавщині у другій половині XIX ст. Центральна фігура - Маланка – переодягнений в костюм дівчини чи жінки парубок. «Маланку» супроводжували інші відомі персонажі новорічних ряжень. «Дід», що залицявся до «Маланки», «коза», «лікар», «козак». «Маланка» відбувалася із музичним супроводом. Василь Милорадович описує дійство так: «Зайшовши в хату, хлопці спочатку щедрують, потім танцюють дуже запопадливо з Меланкою. Раптом у танець втручається дід, розганяє їх палицею, б'є також і Меланку і наказує музикам: грайте моїй Меланці! Сам танцює з нею. Угамувавшись, виймає калиту і просить «Пане-господарю, дайте копієчку Меланці на сережки!». Діду дають від 5 до 50 коп».

Поет, перекладач, літературний оглядач

У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії. Як поет і перекладач він публікував свої твори в журналах і збірниках «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Розвага». У антології «Українська муза» (1908) оприлюднена його поезія «Душа рветься, зрина» й переклади творів класиків зарубіжної літератури в т.ч. й німця Генріха Гайне («Маврський каліф», «На Брокені»). Досліджував фольклорний процес у європейських країнах, готуючи рецензiї на тамтешні збiрки. Аналізував праці Герберта Спенсера, Едварда Тайлора, Бориса Грінченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Павла Чубинського. Також Миколи Гоголя, зокрема його твори «Зачароване місце» та «Вій», приміром полемізував із академіком Миколою Сумцовим, який оцінював «Вій» як суто переробку «народної казки про смерть відьми». 

У селі Литвяки, на вигоні біля Сули Василь Милорадович збудував два великих будинки, конюшні та інші господарські споруди, які пізніше були продані з торгів сільським жителям. Один будинок видатного українця зберігся дотепер, у ньому тривалий час мешкало подружжя Мельникових. 

Помер навесні 1911 року і був похований у селі Литвяках. Могила не збереглася: кам’яний надгробок із «панського» цвинтаря в Литвяках зруйнувала влада ленінської червоної росії після жовтневого більшовицького перевороту 1917 року. «Голодомор 1933 довершив чорну справу й «панський» цвинтар зник. Голодні селяни в пошуках золота чи інших цінностей розкопували могили, нищили місця поховань. Нині від них не залишилося й сліду…», – констатує письменниця Наталя Баклай. 

Пам'ять

У 2022 році в пам'ять про вченого видавництво «Центр учбової літератури» видало книгу «Українська відьма. Нариси з української демонології», у якій зібрані унікальні народні оповідання, легенди та перекази, пов'язані з різноманітними демонологічними образами, що витримали випробування часом та збереглись у колективній свідомості українського народу. Книга є захоплюючою подорожжю у світ української народної уяви.

Праці видатного земляка стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Лубенщині: щороку місцевий краєзнавчий музей проводить просвітницькі зібрання на його честь, праця Милорадовича «Снітинська старовина» поклала початок створенню сільського історико-краєзнавчого музею в с. Снітин Лубенської громади, а розповідь про ярмарок біля чудодійної криниці в селі Біївці (нині Новооржицька громада) сприяла відродженню традиційного народного свята. 

У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році в межах деколонізаційних процесів за ініціативи УІНП згідно із рішенням 22-ої сесії 8-го скликання Лубенської міської ради пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області

Джерела

1. Василь Милорадович / Велика Українська енциклопедія (ВУЕ).

2. Василь Милорадович / Вікіпедія

3. Сарапин В. Василь Милорадович – юрист, етнограф, фольклорист, громадянин. - Режим доступу: http://dspace.puet.edu.ua/handle/123456789/9726

4. Баклай Н. Трудився задля України / Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик. – № 5 (462)., режим доступу: http://www.personal-plus.net/462/8879.html