Воював у Повітряних силах, у морській піхоті, танковій бригаді та теробороні: кавалер ордену «За мужність» розповів свою історію

До війська прийшов добровільно: каже, що мріяв бути військовим ще з юності, але здійснити цю мрію зміг лише у вересні 2022 року. За цивільним фахом технік-будівельник, був приватним підприємцем у будівельній сфері.

Андрій з дружиною виховують трьох дітей: повнолітнього сина та двох доньок. Найменша народилася наприкінці 2021-го. І коли влітку 2022-го малеча зробила свої перші кроки, Андрій відчув: удома без нього впораються, а він має виконати свій обов’язок. Дружина його рішення підтримала і поставилася до нього з повагою.

Ранком 13 вересня 2022-го Андрій зібрав речі та пішов до ТЦК. Досвід військової служби мав досить таки скромний — лише строкова служба на початку 90-х. Коли мобілізовувався, чітких планів не мав — покладався на долю. Потрапив на службу в Повітряні сили — до 831-ї бригади тактичної авіації на посаду стрільця батальйону охорони.

У лютому 2023 року Андрій разом із побратимами потрапив до зведеного стрілецького підрозділу Повітряних сил. Після короткого тритижневого навчання на полігоні його направили на виконання бойових завдань — у підпорядкуванні 36-ї окремої бригади морської піхоти. Перший бойовий вихід був у районі Очеретиного на Донеччині. Виконував обов’язки стрільця — помічника гранатометника.

— Події розвивалися стрімко. Щойно приїхали, не встигли розквартируватися, як надійшов наказ за декілька годин гранатометникам та помічникам виходити на виконання, — згадує солдат. — Йти не боявся, бо ж нас добре вчили. Звісно, що страх якийсь був, це нормально — головне, щоб він не заважав працювати. А так, проявляв уважність і слухав накази командира, поради більш досвідчених воїнів. Скажімо так, старався чітко виконувати поставлені задачі. Справлявся.

Перший бойовий вихід тривав дев’ять днів. Позиції вже частково були облаштовані, решту вони доробляли самі. Основним завданням було спостереження за обстановкою.

Підрозділ регулярно потрапляв під обстріли, але прямих зіткнень тоді не було. Андрій працював у парі з гранатометником — виконував функції помічника і був готовий діяти, хоча застосовувати зброю в цьому виході так і не довелося.

Після першого виконання завдань вони перейшли у ротаційний режим — виходили на позиції та поверталися за кілька днів. 16 квітня Андрій отримав легке поранення, але продовжив службу.

— Товариша поранило, я почав його витягувати й сам отримав осколок у поперекову зону. Від евакуації відмовився — нас наступного дня мали міняти, тож вирішив дочекатися ротації. Нас вивезли за графіком, а вже потім мене направили до госпіталю. Лікар сказав, що чіпати осколок не варто: невеликий, рухатися не заважає. Так і залишили. Він там і досі, майже не заважає — розміром як з пів нігтя.

Влітку 2023 року разом з морпіхами Андрій брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку неподалік Роботиного.

— Ми штурмували посадки. Першу задачу виконали — зайшли нормально. Чотири дні був перший вихід, повернулися благополучно. І за декілька годин нас знову послали на виконання задач. Тут вже жорсткіше все, роботи було багато. Росіяни буквально завалювали штурмами. Сумнівне задоволення, коли їхні трупи кучами валялися під ногами.

Солдат зазначає, що під час штурмів відчував страх, але водночас впевненості додавало розуміння, що побратими поруч, всі працюють злагоджено, кожен боєць чітко знає, що і як має робити.

— Звісно, є місце різним ситуаціям в бою, але ключове — навички. Зосередженість, уважність до деталей, напрацьовані рефлекси. Це рятує і допомагає тримати темп бою. Ми всі добре вчилися, — пояснює воїн.

Восени, коли відрядження завершилося, повернувся до своєї частини, де продовжив виконувати повсякденні обов’язки з охорони летовища. Встиг пройти лікування та трохи відновитися після поранення та контузій.

У травні 2024 року — нове відрядження. Цього разу до лав 17 окремої танкової бригади на посаду стрільця. На Харківщині неподалік Вовчанська контролювали прикордоння — там доводилося берегтися від постійних російських мінометних обстрілів.

— Безпосередньої бойової роботи там було трохи менше. Поки нас не передислокували на Сумщину, де ми поміняли 22 бригаду. Щойно прибули, дізналися, що працювати доведеться «за кордоном» — у Курській області.

Жодних окремих інструктажів чи спеціальної підготовки не проводили — бійці діяли у звичному для себе режимі, тримаючись зібрано та впевнено.

На новому напрямку зайняли рубіж оборони неподалік Ольгівки та взялися облаштовувати позиції й вести спостереження. Обстановка була напруженою, але зрозумілою: противник намагався тиснути, а їхнє завдання полягало в тому, щоб утримати контроль над територією.

— Провів я там 16 днів. Перші два тижні все було спокійно. Ото хіба обстріли — коли міномети, коли арта, іноді «гради». А з 18 жовтня наші позиції росіяни почали щільно накривати FPV-шками, планомірно одну за одною розбирати. На третій день взялися конкретно за нас. Було відчуття, наче пасіку привезли і випустили. Ну і ворожі дрони-коригувальники постійно були над нами, тож мінометні обстріли стали більш точні. А 21 жовтня годині о 5 ранку мене поранило, коли поміж вибухами вів спостереження, тому що по рації передали що може бути спроба прориву.

Міна вдарилася в дерево над головою Андрія. Заскочивши у бліндаж, він навіть не одразу зрозумів, що поранений. Але коли зняв бронежилет і верхній одяг, побачив, як на флісці розпливається густо-червона пляма.

Можливість вивезти поранених з’явилася лише ввечері, а під час евакуації «буханку» вразив російський FPV-дрон. На щастя, вдалося дістатися до позицій дружнього підрозділу, звідки 22 жовтня Андрія вивезли на територію України.

У Київському госпіталі під час лікування Андрій Кольчевський отримав високу нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня з рук Президента України. Тоді, 19 листопада 2024 року, Володимир Зеленський особисто відвідав українських захисників, які відновлювалися після поранень, та вручив їм відзнаки.

Після лікування та відпустки вже перед Новим роком солдат повернувся до своєї частини. А в березні був переведений — спочатку в батальйон резерву, а потім — до 160 окремого батальйону у складі 118 бригади територіальної оборони. І знову вирушив на виконання бойових завдань на Донеччину в район Комишувахи.

У травні, коли після чергової контузії здоров’я воїна погіршилося, він пройшов ВЛК, яка визнала його придатним до служби в ТЦК та підрозділах забезпечення.

— Нас усіх, так званих обмежено придатних, прикомандирували до інженерного підрозділу. Допомагали саперам та інженерам облаштовувати загородження, хто що міг — копали, розтягували путанку. Здоров’я вже не було. І я взяв відношення в Лохвиці, перевівся та 6 липня вже приступив до виконання обов’язків водія-електрика.

На відміну від досвіду фронтових ротацій, сьогоднішня служба для Андрія має інший характер — робота з цивільними людьми. Солдат виїжджає у складі груп оповіщення, і ця сторона служби нерідко виявляється не менш складною, ніж бойові завдання.

Зізнається, що часто стикається з роздратуванням, агресією, образами. На думку військовослужбовця, корінь проблеми частіше не в агресії, а в нерозумінні самої суті обов’язку. І ця прогалина породжує невдоволення, міфи та несправедливі звинувачення.

— Люди вважають, що в їхніх проблемах винні ми — ті, хто вийшов на оповіщення. Не путін, не росія, не та війна, яку нам нав’язали. Вони бачать тільки момент, коли військовий підійшов до них, а не те, чому він це робить. У нас в інформаційному просторі багато говорять про права — і це правильно. Але про обов’язки говорять дуже мало. Люди знають про право на відпочинок, знають про право на свободу пересування. Але мало хто читає 65-ту статтю Конституції. А там чітко написано: захист Вітчизни — обов’язок кожного громадянина. І цю статтю, я б так сказав, треба було б читати людям частіше… Хоч кожного ранку, в обід і ввечері, щоб вона закарбувалася. Бо без розуміння обов’язку немає розуміння того, чому ми виходимо на оповіщення. І у кожного в житті бувають моменти, коли треба прийняти доросле чоловіче рішення. Я вважаю, що зараз саме такий момент.

Та окремі люди з їх бурхливою реакцією — це ще не увесь народ, підкреслює Андрій. Тож намагається тримати увагу на власній мотивації. А вона — проста і зрозуміла: захистити свою родину та докласти максимум зусиль, щоб у його онуків і правнуків було щасливе майбутнє в мирній та квітучій Україні.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП