«У 2015-му не ховався, в 2022-му в перші години вже був під ТЦК» — старший солдат розповів про свій бойовий шлях

Бойові завдання у складі свого підрозділу виконував спершу на Луганщині, згодом в районі села Піски під Донецьком. Кілька місяців тримали оборону на позиціях. Важке озброєння тоді було відведене від ЛБЗ, тож бойові дії були переважно мали вигляд стрілецьких боїв та мінометних обстрілів, згадує військовий.

Одного туманного ранку наприкінці року служби внаслідок такого обстрілу Костянтин отримав важку мінно-вибухову травму. Після лікування до строю вже не повернувся — наказ про демобілізацію застав його в госпіталі.

— Тоді активно всім пропонували залишитися і підписати контракт. Але я не вважав себе військовим. Тож після реабілітації влаштувався на роботу в охоронну фірму в Полтаві. Потім ми з дружиною почали їздити до Польщі на заробітки. Життя налагодилося, все було добре. Повернулися в лютому 2022 року, оформили документи і 15 березня мали знову виїжджати за кордон, — продовжує розповідь військовий. — А далі було 24 лютого. Я чув, як російські літаки над нами летіли бомбити Миргород, але спросонку ще подумав «та то навчання, не може ж війна бути». А о 6:00 прокинувся, дізнався новини, спакував рюкзак і пішов у ТЦК. Я ж розумів, що після АТО був у резерві в 1 черзі.

Першого дня не зміг достоятися в черзі: тоді вся вулиця біля Полтавського ОМТЦК та СП була переповнена добровольцями. Волонтери вже з обіду організували харчування та гарячий чай. А ввечері на вулицю вийшов офіцер мобілізаційного відділу і оголосив, щоб ті, кому є де ночувати в місті, розходилися по домівках і приходили завтра.

Наступного ранку начальник ОМТЦК зібрав добровольців на плацу. Там коротко пояснив: хто не служив раніше, ідуть до тероборони, а хто воював — у бойові підрозділи з відправленням в зону бойових дій. Костянтина спершу розподілили до одного з артилерійських підрозділів, та буквально в останній момент повернули, а 27 лютого він вже був зарахований до лав 13-го окремого стрілецького батальйону, який активно формувався.

Тоді, згадує старший солдат, навчання як такого в них не було. Вчилися буквально на ходу у вільний від чергувань час. Перші місяці охороняли підступи до Полтави, чергували на мостах — в разі прориву готові були відрізати ворогові шлях до рідного міста. Та коли ситуація на фронті стабілізувалися, влітку батальйон перевели на Харківщину. Облаштовували позиції за кілька кілометрів від кордону, вели спостереження. Вже готувалися там зимувати, але на початку листопада надійшов наказ про переміщення в Бахмут.

— Ми приїхали в Дружківку, в розбитий спорткомплекс. Переночували, на другий день нас розділили по десятеро й дали наказ заходити в Бахмут. Наше відділення пішло першим, бо ми всі мали реальний бойовий досвід. Під час заходу на виконання поранили нашого майстер-сержанта, командира відділення. Він просив, щоб ми залишили йому гранату — хотів підірватися, боявся померти в муках. Але він дочекався, коли ми поверталися із завдання та винесли його. Навіть поранену ногу йому лікарі врятували. Класний був командир. Зараз йому 63 роки, вже на пенсії.

Бої в Бахмуті Костянтин описує як інтенсивні. Проти них діяли російські загони ПВК «Вагнер» та ворожа морська піхота. Противник штурмував позицію «в лоб» — масовано, з повним знеціненням власних втрат.

— Навіть поранені падали, потім піднімалися в повний зріст і продовжували рух, переступали через тіла і йшли далі. Під час одного з таких боїв наші взяли кількох полонених — дезорієнтованих, майже неконтактних. Вони навіть не усвідомлювали, де вони і що з ними відбувається, ніби були під якимись речовинами, — згадує військовий.

Зрозумівши, що штурмами взяти українську позицію не вийде, ворог сконцентрував увагу на обстрілах. Внаслідок одного з них у грудні Костянтин отримав сильну контузію. Та добув ще 10 днів тієї ротації — ходив на чергування на СП, брав участь у відбитті штурмів. Від запропонованої евакуації відмовився свідомо, бо розумів: замінити його було ніким, тож для його побратимів це б означало зменшення боєздатності підрозділу.

Вийшов з позицій разом з побратимами. На пункті тимчасової дислокації відчув, що самопочуття стрімко погіршується, звернувся до медиків. Після тижня лікування в Мирнограді старший солдат був перенаправлений для продовження лікування в тиловому госпіталі. За місяць пройшов ВЛК, і був визнаний обмежено придатним.

— Коли повернувся в район виконання, мене ротний викликав: «Я тебе дуже розумію, але і ти зрозумій: не маю права пускати тебе на позиції». І я залишався в населеному пункті, де було тоді розташування, займався господарськими справами. А потім мені сказали, щоб шукав відношення для переведення. То спочатку перевівся у Третій відділ Кременчуцького РТЦК в Семенівку, а згодом — до Полтавського районного ТЦК та СП стрільцем у взвод охорони.

Спочатку до його обов’язків входило оповіщення громадян — мешканців Полтавського району. Військовий відзначає, що у 2024 році люди стали реагувати на перевірку документів та вручення повісток набагато агресивніше, ніж на початку повномасштабного російського вторгнення. Пов’язує це насамперед із російською психологічною накачкою в соцмережах.

— Чим далі, тим сильніше люди починали агресувати. Кричали на мене, чому вони мають іти воювати «замість мене». Спочатку я щось намагався пояснювати. А потім зрозумів, що люди не хочуть чути, що ти з перших днів пішов, що в 2015-му не ховався, що в 2022-му в перші години вже був під ТЦК, знову взяв зброю та поїхав захищати країну і їх теж — тих людей, які мені «в подяку» за це матюки в обличчя кричали, — з прикрістю констатує старший солдат.

Зараз Костянтин не ходить в оповіщення через стан здоров’я. Натомість працює в збірному пункті з чоловіками, які пройшли ВЛК та очікують відправлення в навчальний центр. Докладає зусиль, щоб морально підтримати новачків, відповідає на усі питання щодо служби.

Каже, що намагається пояснити: вони не йдуть у невідомість. Навпаки, навчальні центри — це військові частини, де новачків не лише годують та забезпечують майном, але і ретельно навчають, морально підтримують та готують до реальних завдань. За 51 день базової загальновійськової підготовки новобранці мають реальну можливість опанувати базові військові навички: домедичну допомогу, стрілецьку справу, тактику, інженерну підготовку, протидію БПЛА тощо.

Зараз, зазначає військовий, війна стрімко змінюється. За останні пару років з’явилося чимало абсолютно нових військових спеціальностей, пов’язаних з безпілотними літальними апаратами та наземними роботизованими комплексами. Тож дивується, що серед співвітчизників є люди, які за 11 років війни, з них 3 роки повномасштабної, досі не лише не здобули жодних військових навичок, а навіть не визначилися з бажаною військовою професією.

— Я скажу так: хлопці, не ховайтеся. Ідіть самі. Не треба чекати розшуку, поки силою приведуть. Не хочете мобілізацію — у нас працює рекрутинг, є різні контракти, можна прийти до ТЦК, поговорити, обрати собі фах і посаду. Вакансій достатньо різних. Знаю зі свого досвіду і з досвіду побратимів — людей завжди не вистачає, тому що потрібні нормальні ротації, відпочинок, заміна. Бо ж війна — не для когось окремо, це біда для всієї країни. І захищати країну повинні всі, так написано в Конституції, — підкреслює військовий. — Так, страшно усім. Але Україна одна, єдина і неповторна. І якщо ми її втратимо — то втратимо все. Рано чи пізно війна прийде до кожного. Тож краще захищати свою землю, ніж потім воювати вже під прапором ворога проти наших союзників.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП