«Більшості цивільних війна насправді не цікава»: колишній піхотинець продовжує службу в ТЦК

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

Відслужив строкову службу ще за часів радянської армії — у військах ППО був механіком-водієм. По тому працював оператором з добування нафти і газу. У 2015 році за мобілізацією відслужив 14 місяців в зоні проведення АТО.

Пройшов навчання на радіотелефоніста та потрапив за розподілом до 30 окремої механізованої бригади. Виконував завдання у районі міста Щастя на Луганщині, відповідав за польовий зв’язок.

У травні у складі свого батальйону був переведений до новоствореної 53 окремої механізованої бригади та прибув на виконання бойових завдань під Авдіївку — у Красногорівку.

— Спочатку займалися зв’язком. Але були потрібні вмотивовані люди в піхоті, а я трохи «заскучав». Попросився гранатометником на «нуль». Перевчався прямо на місці. Казали командири, з мене вийшов хороший гранатометник. У складі піхотного взводу ми були навпроти Ясинуватої. Так почалася піхотна романтика: вони прибіжать, прапор поставлять, постріляють у нас. Ми постріляємо в них. Тоді ж іще дронів не було, як у сучасній війні, — згадує Владислав.

Там воїн уперше на собі відчув, що таке ворожий «Град»: вчилися втискатися в землю, рахуючи «приходи» реактивних снарядів. Отримав декілька контузій, але уникнув поранень. І зрештою повернувся до рідної Диканьки та цивільної роботи на видобувному підприємстві.

Про початок повномасштабного російського вторгнення дізнався від матері, яка зателефонувала ранком. Спершу, зізнається, не повірив. Та дорогою до роботи у вахтовому автобусі колеги тільки про це й говорили. Того дня дізнався, що має прибути в ТЦК та СП, а ранком 9 березня вже був у збірному пункті районного ТЦК та СП під Полтавою — очікував виїзду у бойову бригаду. Там, згадує, панувало відчуття єдності та готовності боронити країну.

— Тоді всі були єдині та сповнені рішучості. Ніхто не казав: чому саме я маю йти? Сьогодні вже романтики менше — війна давно перестала бути абстракцією. Але причини для служби нікуди не зникли.

Того ж вечора у складі групи мобілізованих добровольців прибув у частину — у 110 окрему механізовану бригаду імені Марка Безручка, формування якої якраз починалося.

— Нас зібрали там усіх — і АТОвців, і людей без військового досвіду. Дали 20 днів на навчання та злагодження на полігоні, оділи-обули, дали зброю. І ми поїхали міняти 25-ту повітряно-десантну бригаду на Донеччині. Мені попалася позиція навпроти старого терміналу ДАПу. До неї було 800 м, зліва через дорогу Спартак, праворуч — Піски. На цій позиції ми сиділи 4 місяці без ротацій. По нас стріляли, ми стріляли — звичайні будні піхоти. Найскладніше було ходити по їжу: навантажиш на себе оце все — і чешеш через чисте поле. #прості_люди_непроста_робота

Військовий згадує, що зносити бойові будні допомагав гумор і підтримка побратимів. Тоді підібрався дуже дружній колектив з умотивованих бійців, включаючи командира взводу. Навіть ті, хто до того не мав жодного бойового досвіду, стали справжніми військовими з великої літери.

День за днем витримували ворожі штурми. Та, зрозумівши що так просто цю позицію не взяти, 8 серпня противник, здавалося, виріши зрівняти її з землею. Від обстрілу Владислав отримав множинні поранення — уламки залетіли під бронежилет, а також спричинили перелам кісток правої руки. Їх разом з пораненим напарником евакуювали — спершу на стабпункт, потім у госпіталь в Покровськ, і вже наступного дня евакуаційним потягом вивезли в тилову область на лікування.

Наприкінці жовтня старший солдат повернувся до строю. Повністю відновити здоров’я за такий короткий час не встиг, тож був переведений на посаду механіка-водія евакуаційної роти.

— Мали витягувати та ремонтувати техніку, що вийшла з ладу. Але людей катастрофічно не вистачало. Тому ми були по суті та сама піхота. Сиділи на позиції в лісі — через дорогу від росіян. Там я успішно стріляв і з РПГ, і з американського кулемета М60, і з підствольних гранатометів.

На позиції в лісі стало ще складніше, згадує Влад. Ворог почав застосовувати дрони, під прикриттям дерев намагався якнайближче підбиратися до українських фортифікацій.

Поміж тижнями бойових виходів піхотинці мали по декілька днів на перепочинок у найближчому селі. На чергову ротацію військовий зайшов 8 листопада і пробув місяць, а коли вийшов, попросив 7 днів відпустки.

— Приїхав додому, день-два і почало бісити ставлення людей. Бо народ у нас знову виявився пасивним до біди. Суцільні відмовки, вони не бачать себе у цій війні — навіщо мають іти до ЗСУ. Я намагався пояснювати, що в цій війні гинуть багаті і бідні, і депутати, і актори, і прості люди — всі, хто є українцем. І якщо зараз у росіян так виходить сіяти між нами, військовими і цивільними, розбрат, якщо ми, військові просто зупинимося на місці — нас окупанти просто задавлять. Усіх без розбору — і хто чекав їх, і хто не чекав. Коротше, з родиною я трохи побув, але не відпочив. І поїхав на війну, відпустка скінчилася.

Щойно повернувшись, отримав наказ на черговий бойовий вихід. Донбаська зима на позиціях зустріла сльотою, туманами та дощами. Укріплення перетворювалися на болото. Що ускладнювало роботу нашим захисникам — утім, не полегшувало її й ворогу.

Владислав згадує, як стояли на невеликому пагорбі, а знизу хвиля за хвилею, борсаючись у багнюці, їх намагалися штурмувати російські групи. Воїна вразило, як ворог ліз під кулі, і наступні групи заповзали по тілах своїх загиблих і поранених, які в темряві кричали від болю.

Новий 2023 рік, як і Різдво, зустрічав на позиціях у лісі, згадує Владислав. Їх рота тримала лінію оборони. Змінювалися з побратимами по черзі. А от 2024-й вже зустрічав у тиловому місті, коли проходив ВЛК.

— Я ж коли пішов у 2022-му, не брав з собою паперів про стан здоров’я. Хоч була і гіпертонія, і остеохондроз, і ще купа болячок. Але я ж розумів, що моя допомога потрібна — відклав всі питання здоров’я «на потім». І це потім мене нагнало у 2023-му. У листопаді попросив, щоб мене на ВЛК направили. Вже мав завтра їхати на Петропавлівку, рапорт вже був підтверджений, а тут ввечері замкомроти заходить: «Валерійович, завтра на „нуль“. Не переживай, ми тебе потім вивеземо на твоє ВЛК». Я подумав уже, що не судьба мені. А на позиціях ті три дні були найгіршими за всю службу: дощ постійний, грязюка, деякі бліндажі розрушені, к@ц@пи пруть… Але робив усе що треба, а за три дні мене поміняли.

Свою «крайню» ніч на лінії бойового зіткнення воїн згадує з посмішкою Пізно ввечері отримав по рації наказ змінити на спостережному пункті побратима. Ішов нічним лісом та ледве не зайшов до ворога — в темряві зрозумів, що переступає протитанкові міни, які власними руками разом з товаришами ставив. А вже о 4-й ранку, зібравши в наплічник усі речі, виходив на визначену точку до пікапа, який вивезе його з «нуля».

— Дочекалися пікапа, завантажилося нас декілька чоловіків. Мчали через Авдос на швидкості під дощем, а навколо вибухи, десь поруч стрілянина… Виїхали, пересіли в «течик», який нас чекав. Отак я попрощався з Авдіївкою…

За результатами ВЛК старшого солдата Владислава Марченка перевели для продовження служби в тиловий підрозділ — до П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП в рідну Диканьку.

Спочатку був стрільцем роти охорони. В його обов’язки входили добові наряди, охорона об’єктів. Хоча до заходів оповіщення старшого солдата не залучали, та в невеликому селищі про війну його питають часто. Та слухати — не дуже й хочуть, відзначає військовий.

— Буває, зустрічаєш когось, і питають «а розкажи про війну». І ти починаєш згадувати все до дрібниць, намагаєшся людині переказати, як все було. Через дві хвилини бачиш, що людина вже очі кудись відводить, бо більшості цивільних війна насправді не цікава. Ще можуть сказати щось про «хай депутати і чиновники воюють». А я кажу: не на них дивіться, а на себе: не які «вони», а які ви.

Нещодавно старший солдат Владислав Марченко приступив до нових обов’язків — тепер він інструктор з рекрутингу. Каже, що ще звикає до роботи, адже на посаді менше місяця, та вже бачить головне: щоденну взаємодію з людьми, які розглядають можливість укласти контракт і стати до строю. Це спілкування, пояснення, підтримка, інколи — розвіювання міфів і страхів.

Дехто відмовляється через надумані проблеми зі здоров’ям чи відстрочку. Владислав іронічно пригадує випадки, коли чоловіки вважають себе «надто старими» або «занадто хворими» для військової служби, хоча реальних перешкод у них немає. Разом із тим бачить і протилежні приклади: молодих хлопців, які приходять свідомо, з бажанням захищати Україну.

— Коли тридцятирічний хлопець каже, що він старий і немічний, я думаю: а що тоді про мене казати?.. Ми ж усі вчилися у школах, нас виховували в любові до Батьківщини. Ми ж усі читали ті самі книги, були колись романтиками. В дитинстві ж мріяли про подвиги і пригоди. Зараз є шанс показати себе! Останній шанс — бо росія, яка століттями намагалася перетворити нас на рабів, не пробачить нам супротиву. І якщо ми хочемо бути українцями у своїй незалежній Україні, маємо боротися за це так, як ніколи в історії!

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП