«Нехай Грицько із сином воюють, а я посиджу вдома?» — старший сержант після бойової роботи повернувся до ТЦК

Зі своїх 56 років військовій службі загалом присвятив понад сім. Свого часу відслужив півтора року строкової, під час якої отримав сержантське звання. Потім був цивільним — працював єгерем в місцевій філії УТМР — Українського товариства мисливців і рибалок, а наприкінці 2014 року отримав повістку на мобілізацію.

Спершу проходив службу в Лохвицькому райвійськкоматі на посаді водія, згодом пройшов навчання та в лавах 13 батальйону 58-ї ОМБр на посаді старшого оператора протитанкового взводу упродовж року виконував бойові завдання поблизу Авдіївки.

— Тоді всі йшли, хто отримав повістку. Не було моди ухилятися, — згадує військовий.

Відслуживши рік, повернувся в рідну Лохвицю. Працював водієм у місцевому комунальному підприємстві. Повертатися до військової служби, зізнається, не планував: тоді вважав, що віддав свій військовий обов’язок державі.

Та все змінилося вмить 24 лютого 2022 року.

— Ранком почув новини, схопив бронік, каску, мисливську рушницю і побіг у ТЦК. Взяв у кишені пульки — думаю, якщо росіяни попруть на нас, то хоч когось та й зупиню. Ми ж були впевнені, шо вони на нас попруть, готувалися зустрічати. Та вони пішли через Чернігівську область — десь не там звернули під Гадячем. .

Мотивація Григорія Івановича проста і зрозуміла: захистити, найперше, свою родину. Мають з дружиною не лише дорослих дітей, але й трьох онуків. Разом із ним того ж дня долучився до ЗСУ і старший син — дізнавшись, що батько стоїть у черзі до ТЦК, подзвонив і попередив, що зараз до нього приєднається.

Того ж дня Степаненки були мобілізовані до роти охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП та приступили до виконання обов’язків. Спочатку патрулювали район та стояли на блокпостах, за місяць виїхали на виконання бойового завдання у прикордоння на Сумщину.

Там окопувалися, вели спостереження, охороняли важливі військові об’єкти. Тоді ворог обстрілював позиції з різних видів озброєння, але вступати у прямі вогневі контакти військовослужбовцям не доводилося.

Майже рік батько й син були в одному підрозділі, доки їх не розподілили по різних бригадах у травні 2023 року. Така практика, каже Григорій Степаненко, була не лише в них: тоді багато батьків і синів приходили до ТЦК разом, а згодом за розподілом потрапляли в різні частини.

Старший сержант Григорій Степаненко був переведений до лав 110 окремої механізованої бригади імені Марка Безручка.

— Нам повідомили про переведення і сказали, що треба їхати. Ну ми утрьох сіли і поїхали одразу в бригаду. Злагодження проходили вже на напрямку, в них тоді був невеликий полігончик. Нас повчили пересування двійками-трійками, проходження перехресть і таке інше. А потім поїхали на позиції — це були розбиті будинки на околиці Авдіївки, — розповідає військовий. — Я був стрільцем у розвідці. Заходили на місце, міняли хлопців, два тижні були на бойових, потім мінялися. На два-три дні відходили за 10 км в тил, щоб помитися, відіспатися, попрати одяг. А потім — назад на позицію.

Завданням його батальйону було стримувати ворога, щоб він не зайшов в Авдіївку. Жили під постійними обстрілами — не лише на позиціях, але й в місці відпочинку. Щоб убезпечити особовий склад, розташувалися в підвалі.

Старший сержант зазначає, що до такого режиму служби і військового побуту призвичаївся досить швидко. Моральною підтримкою був зв’язок з рідними, коли виходили з позицій — із собою на бойові виходи телефони та документи не брали, а також дружні стосунки — побратимство.

Воїн зізнається, що найскладнішим на війні був не сам факт ведення бою, а постійне відчуття небезпеки, яке супроводжувало кожен рух. Боявся не загинути, а отримати поранення.

Якось, згадує, сиділи утрьох на позиції в підвалі розбитого будинку, а по дому прицільно гатив танк, намагаючись розбити перекриття. Але не встиг — суміжники вистежили ворожу техніку та знищили.

Попри інтенсивні бойові дії, Григорію Івановичу вдалося уникнути серйозних поранень. Військовий вважає, що це не лише щаслива вдача, але й поєднання напрацьованих навичок та обережності.

Старший сержант згадує випадок, коли один із солдатів у першому своєму бою розгубився та впав у ступор від страху.

— Привезли до нас хлопця. Я йому пояснював: не висовуйся. Твоя задача — набивати «ріжки». Як крикну — кидай сюди. І коли вночі прилетіла перша для нього міна, гахнуло поруч, він як закляк! Я йому кричу «подай!» а він у небо дивиться — і все. Потім переборов страх і включився. І далі все в нього було чітко. Став хорошим бійцем.

По два тижні на бойових виходах воїни практично не спали. Групами по троє-четверо тримали під контролем вулицю. Заходили пішки 5 км, несли на собі БК, їжу та воду. Дорогою складали в кущі, наприклад, воду. А потім, коли ходили забирати БК від провідників — підбирали і свої речі.

— Спати було ніяк, хіба трохи прилягти перепочити. А відсипалися вже, як виходили. Та й то, не сказати шо там було безпечне місце. Одного разу хтось, мабуть, здав — бо місцеві в *** постійно ходили до нас просити їжу та цигарки. І от на нас прилетіло дві ракети, дуже прицільно. Неподалік церкву навпіл розбило, в *** прилетіло. А нам пощастило, що ми були під землею. Завалило, але мали проритий запасний прохід — вибралися. Просто пощастило — лиш одному злегка плече зачепило. А так усі цілі, хоч і контужені. Але хто там ті контузії рахує…

В такому режимі несли службу упродовж літа та осені, періодично змінюючи позиції та пункт тимчасового розташування. Новий рік також зустрічали на позиції — у розбитих хатах дачного масиву.

Зима — дуже морозна того року — все тільки ускладнила. На бойових виходах тепер шукали можливість хоч якось зігрітися, а щоб бодай попити води, її спершу треба було розтопити. Гріли руки над окопними свічками — єдиним джерелом вогню, коли ні затопити пічку, ні розвести багаття не було можливості. Воду гріли на туристичній газовій пічці.

Над головою постійно висіли ворожі дрони-розвідники, які наводили артилерію та КАБи. Старший сержант згадує, що постійно доводилося тримати під рукою протигази — ворог скидав боєприпаси з газом подразнювальної дії. Застосовував тактику: спочатку кидають газ, а коли наші воїни вискакують з укриття, цілять FPV.

— Та чого тільки на нас не кидали… І газ, і фосфор… Коли він падає з неба — це до ужаса красиве видовище. Смертельно красиве. Ми спускалися в підвал, сиділи і думали: повезе — не повезе. Повезло: конкретно на нас не попало, — пояснює Григорій Іванович.

У січні 2024 року підійшла черга Степаненка їхати у відпустку. Заодно планував трохи підлікуватися. З тодішнього розташування підрозділу взяв наплічник з найнеобхіднішим. Всі інші речі залишив — мав повернутися за 15 днів. Та втратив усе.

— Я хотів ще залишитися, мовляв, поїду завтра, та хлопці наполягли, щоб прямо ввечері і стартував. А о третій ночі побратим зателефонував, що внаслідок обстрілу все розбито, сталася пожежа, є поранені і загиблі: «Лєший, якраз в те місце, де ти спиш, і влучило. Тобі дуже пощастило, що ти поїхав».

Під час лікування Григорій Іванович дізнався причину поганого самопочуття та болю, який переслідував його декілька місяців: лікарі виявили в нього важку невиліковну хворобу. Після лікування та ВЛК був переведений на продовження служби в тилу. Потрапив спершу до Лубенського районного ТЦК та СП, а з березня 2024 року проходить службу в рідній Лохвиці.

Зараз він командує взводом охорони. Відповідає за особовий склад — від розподілу нарядів до контролю за харчуванням. Підлеглі, за його словами, ставляться з повагою, як до батька. Окрім щоденних службових справ, старший сержант періодично виконує обов’язки у почесній варті, як віддання військових почестей під час поховання полеглих воїнів. Каже, це найважче завдання — стояти поруч, коли рідні прощаються з тими, хто повернувся з фронту «на щиті».

— Бачити це дуже боляче. Але маємо це робити — віддаємо шану своїм. Не всі, на жаль, розуміють, що у війні та загибелі військовослужбовців на фронті винен не ТЦК, а ті, хто напав на нашу землю — країна-терорист росія, — зізнається старший сержант.

Також доводилося брати участь в заходах оповіщення громадян щодо мобілізації — і в Лохвиці, і в Лубнах. Григорій Іванович визнає, що хоч він і не вступав у конфлікти, іноді на військових намагалися нападати фізично. Зараз військовослужбовці використовують бодікамери, це трохи знизило градус напруги, але не усіх громадян це стримує від виявів агресії.

— Переконати людей майже неможливо. Я нічого їм не казав, бо я нічого не докажу. Люди налаштовані так, що я не розумію: чи вони русскій мір ждуть, чи їм просто байдуже до того, що відбувається в країні. Виходить, хай Грицько з сином воюють, а я посиджу вдома? Але ми такі самі люди, і військовий обов’язок же не для одного мене. Війна прийшла, коли нікого з нас не питали, чи ми хочемо воювати. Треба було захищатися — ми пішли. А зараз хлопців ніхто навіть не поміняв, бо тут, у тилу, люди не розуміють нічого. Отак взяти б цих людей і повезти — хоча би краєчок показати, що це таке — війна, коли росія приходить в твоє місто. Може б нарешті зрозуміли, що ми, українці, просто мусимо зупинити це уособлення зла, — підсумовує військовий.

До речі, тепер у родині Степаненків вимальовується родинна династія — його син, який служить у механізованій бригаді, має звання молодшого сержанта і вже командує відділенням.

#вони_захищають_Україну#warriorsТЦК #прості_люди_непроста_робота

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП