«Тепер чую на свою адресу прокльони від людей, яких захищав»: після боїв на Курщині тероборонець переведений до ТЦК

— Хлопцям одразу сказав, що піду. З’їздив до Кропивницького забрати дитину, бо місто вже бомбили. Упорядкував справи і 28 лютого пішов у ТЦК з документами, — розповідає військовий.

З караулу разом із ним мобілізувалися ще троє побратимів — усі без бойового досвіду, але з великим бажанням не пустити росіян в рідне місто. Відстоявши довгу чергу до ТЦК, записалися в територіальну оборону — тоді якраз активно комплектувалася 116 окрема бригада ТрО. Юрія зарахували до мінометного розрахунку на посаду кулеметника.

Навчання та злагодження проходили в рідній області. Вчилися сумлінно: не лише володіти стрілецькою зброєю, але й бути взаємозамінними у складі підрозділів.

— У нас був командир роти, справжній бойовий офіцер, ще в АТО воював. Він міг навчити будь-кого. Коли він був з нами, кожен із сорока двох міг підійти до міномета і навести його. Хто був водієм, хто електриком, хто кулеметником — але всі знали, що робити, усі хотіли вчитися. Усі розуміли, навіщо. І зараз ті хлопці залишаються такими ж вмотивованими. А той офіцер вийшов на пенсію за віком, — згадує Рик.

Першим місцем виконання завдань стала Сумська область — у Білопільській громаді неподалік кордону. Облаштовували позиції, вели спостереження, прикривали напрямок та постійно тренувалися. На початку 2023 року їх передислокували на Донбас. Саме там почалися перші бойові виходи.

Постійно — майже два роки — жили в Кураховому, а на бойові виїжджали на різні напрямки, відповідно до поставлених задач. У перший свій бойовий виїзд Рик відправився в Тоненьке.

— Там уже робота пішла. Спочатку я тягав старий кулемет Дегтярьова, потім сказали, що кулемети нам ніби не потрібні. Мене перевели номером обслуги. Це той, хто допомагає мінометному розрахунку працювати: принести, зарядити, крикнути «Постріл!», — пояснює він.

Працювали з мінометами 60-мм. Чимало досвідчених бійців були старшими за нього, але працювали з прицільною точністю і витримкою, згадує старший сержант. Людей бракувало, і кожен мав уміти працювати не лише за своєю спеціальністю. Та свої завдання мінометні розрахунки намагалися виконувати по максимуму. Позиції постійно змінювали, щоб їх не вицілив ворог.

Тоді, згадує Юрій, в них був найкращий колектив: добре вмотивовані, відповідальні люди, які стали командою, де розуміли один одного з пів слова. Для Рика служба — це думати наперед, захищати людей і вміти приймати рішення.

— Я сам людина відповідальна та чесна — батьки так привчили. І дуже важливо в колективі, коли усі сповідують такі ж цінності.

Найбільша небезпека для них чаїлася під час заїзду та виїзду на позиції. Для того, щоб відстрілюватися від ворожих дронів, Юрій брав із собою на бойові свою мисливську рушницю.

Якраз був із нею — сидів у кузові пікапа та стежив, щоб дорогою в них не влучив ворожий дрон, коли отримав першу травму. Дорога була розбита, пікап різко кинуло в глибоку вирву від вибуху. Рик вилетів з кузова та впав на спину, отримав зміщений перелом куприка. Наступного дня, пересилюючи біль, ще їздив на бойову роботу, вантажив БК.

— Ми тоді навіть трохи попрацювали. А потім я уперше побачив, що таке, коли працюють FPV по нас. Ховався в норі, яку встиг викопати — як завжди, копав до «першої води». По нашій посадці гатили 4 години. Міномет тоді втратили, але всі живі.

Після цього виїзду Юрія відправили у шпиталь — декілька тижнів лікував пошкоджений хребет, а по тому повернувся до бойової роботи.

Через хронічний брак людей Рика перевели на посаду водія мінометного розрахунку. Тепер його завданням була не лише робота з мінометом, але й доставка розрахунку на місце роботи. За потреби, виконував також роботу навідника: «Вдівав окуляри, дивився шкалу, щоб по своїм не вдарити».

А ще усюди возив із собою ергономічну лопату — нею орудував уміло і швидко, адже мав за плечима досвід роботи на будівництві: копав окопи, облаштовував бліндажі з міцними накатами, підбирав маскувальні сітки, забарвлені під місцевість та пору року, щоб зменшити видимість позицій і озброєння — це не раз рятувало життя його та побратимів.

— Якось ми зупинилися в гарному горіховому садку. Хлопці повлягалися відпочити, чекали команду на подальші дії. А я дістав лопату, знайшов підходящий кущ і викопав нору глибоченьку. Хлопці наді мною навіть посміювалися — мовляв, маю сили ще робити зайву роботу. А потім по цьому садку і сусідній посадці ворог почав дубасить, то дехто побіг до мене в цю нору ховатися, — згадує військовий.

Найбільші враження, згадує, з того періоду залишилися не від бойової роботи, а від того, як ворог стирає з землі квітучі українські села. Дорогою на позицію проїжджали через село Желанне, яке між собою називали «Бажане». Юрій пам’ятав його ще квітучим, як люди саджали городи, а біля школи квітли каштани. А коли приїхали туди знову — від села майже нічого не лишилося. Школа розбита, хати розвалені, дорога зникла.

— Мене вражали фотографії на стінах у розбомблених хатах. Дивився і розумів: тут люди жили, ростили дітей, няньчили онуків, покоління за поколінням були щасливі. А потім росіяни зруйнували це в один день — просто тому що можуть.

Ротацій у звичному розумінні не було. Повернення між виїздами вважалося «перепочинком», але повноцінного відновлення не мали: поїздки на позиції, виконання завдань, повернення до тимчасового розташування.

У серпні 2024 року, надійшов наказ на передислокацію на Сумщину. Базувалися в Юнаківці, а на бойову роботу їздили в російську Ніколаєвку — село за Суджею.

Щойно перетинали кордон — на них починалося справжнє полювання. Тому всі переміщення здійснювали вночі. Тепловізорів і ПНБ не використовували, адже такі засоби одразу виявляє ворог. Орієнтувалися по мінімальних габаритах, заклеюючи світло скотчем, щоб було видно тільки край дороги.

Одного дня, вже в лютому 2025 року, звернули на кукурудзяне поле, де за черговим поворотом на них чекали два ворожих дрона-«ждуна». Внаслідок їх атаки броньована машина втратила керування, збила електроопору та влетіла в кювет. Отримали контузії, одному з побратимів обличчя і руки посікло склом.

— Встигли вискочити та сховатися. Пощастило, що не сталося вторинної детонації — ми везли боєкомплект, запас пороху, газовий балон, — згадує військовий. – Витягли пораненого, занесли до порожньої хати в найближчому селі. Я повернувся, дістав аптечки, рюкзаки — мали чимось надавати йому допомогу.

Разом з побратимом зібрали й винесли все, що могли: закопали боєкомплект, дістали електростанцію, забрали спорядження. Машину лишили — проводка перебита, завести було неможливо. Зв’язок був поганий, довелося проявити винахідливість: знайшли драбину, вилізли на ялинку, підняли антену рації й передали, що потрібна евакуація. Чекаючи на допомогу, Юрій вдягнув білий маскхалат, взяв рушницю і пішов до дороги чекати на дрони, якщо вони прилетять розбирати ББМ.

Зрештою все обійшлося: удень приїхала машина, вивезли не лише людей, а і підбиту ББМ. По тому Юрія евакуювали на стабпункт, а далі — в госпіталь. Оперували хребет — знову отримав ушкодження, майже не міг ходити. Лікування розтягнулося на кілька місяців.

Після шпиталю старший сержант пройшов ВЛК. Висновок був сумний: повернутися на мінометний розрахунок уже не дозволяло здоров’я. Новий командир сказав прямо — шукати небойову посаду, бо в підрозділі роботи для нього не було. Рик намагався перевестися в інженерний підрозділ, де за нього дали хороші рекомендації, але командир, побачивши висновок ВЛК, сказав чесно: «Дуже хочу тебе взяти, але не можу, пробач».

Зрештою, Юрій знайшов посаду в Кременчуцькому районному ТЦК та СП. Зараз заступає в наряди у складі взводу охорони. Доводилося також виходити у складі груп оповіщення — підміняв водія.

Воїн зізнається, що служба в ТЦК виявилася психологічно складною по-своєму: під час виїздів на оповіщення доводилося стикатися з агресією або образами від цивільних. Для нього це болюче, бо він прийшов з фронту, воював три роки, а тепер його службу знецінюють ті, кого він захищав.

— Я багато через що пройшов на фронті, не відмовлявся, не тікав, не шукав обхідних шляхів. А тепер чую на свою адресу прокльони від людей, яких захищав ціною свого здоров’я. Це важко прийняти.

Одного разу Юрій чергував на ВЛК та надивився, як рідні чоловіків, які проходять комісію, ладні вбити, лиш би не пустити своїх родичів до лав ЗСУ. Тоді йому бажали смерті, ображали, намагалися плюнути через паркан. Кричали, щоб спершу сам пішов воювати, а їх чоловікам і синам дав спокій, бо вони не для війни живуть, мовляв.

— Я не сперечався з ними, нічого не пояснював — хіба їм цікаво, де я був і чому тепер переведений до ТЦК? У слова однаково б не повірили. Вони на емоціях — таким пояснювати нема сенсу, чому Збройним Силам зараз дуже потрібна допомога тих, хто чотири роки спокійно собі жив у тилу. Вони не бачать мотивації захищатися — серед іншого, саме тому, що ми весь цей час добре робили і робимо свою роботу. Я в 2022-му пішов, бо на нас напали, я захищав свою сім’ю, місто і країну. Я пішов, бо не хочу, щоб моя дитина жила в злиднях і страху. А хочу, щоб у нас була нормальна країна. Якою вона й була, поки росія не почала нас фізично знищувати. Якщо не втримаємо Україну зараз — повернуться репресії і Голодомор, як було вже сто років тому. А ті, хто бігає від мобілізації нині, змушений буде піти воювати все одно, тільки під іншим прапором. І нас уже не буде, щоб їх захистити, — підсумовує старший сержант.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК #прості_люди_непроста_робота

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП