Його наполегливості можна позаздрити: непридатний до військової служби чоловік став десантником-штурмовиком

Олександр родом із Полтави. Працював на будівництві й не думав навіть про військову службу — відповідного досвіду ніколи не мав і не волів його отримувати. Проблеми здоров’я мав ще з дитинства — травма при народженні дала ускладнення на опорно-руховий апарат та зір.

Та коли росія почала повномасштабну війну проти України, в один момент усвідомив: країні потрібна його допомога. Наполегливість Олександра стати військовим таки була винагороджена: 14 лютого 2023 він черговий раз прийшов до Полтавського районного ТЦК та СП і таки домігся направлення на ВЛК.

— Не підгадував дату — просто так зірки зійшлися, — знизує плечима військовий. — Мені одразу сказали: вас не візьмуть. На що я відповів: давайте ви не будете судити по документах, направте мене на огляд. Пройшов ВЛК, і мені все ж таки дозволили призватися на військову службу.

Під час мобілізації попросився в десантно-штурмові війська. Хотів бути максимально ефективним у боротьбі з російськими окупантами, робити по-справжньому важку чоловічу роботу.

Для проходження підготовки був направлений у 199-й навчальний центр, а незабаром поїхав у Велику Британію, де за 36 днів пройшов інтенсивну військову підготовку під орудою британських та українських інструкторів.

— Вже на третій день ми автомат впевнено розбирали-збирали із зав’язаними очима. Готували нас дуже серйозно. Вимагали відпрацьовувати так, щоб тіло саме все робило правильно — щоб не думати над кожним рухом. Нас вчили працювати з усією зброєю, яка була в наявності — стрілецька, гранатомети, в тому числі одноразові.

Після навчання та повернення в Україну за розподілом був зарахований до лав 46-ї окремої аеромобільної Подільської бригади на посаду старшого стрільця. Вже у складі свого підрозділу майже два місяці проходив злагодження. Тоді ж, на початку літа, і отримав свій позивний — «Рибак».

— Там, де тоді ми стояли, була річка. І якось я заліз і руками наловив відро раків і півтора відра карасів. Рибу ми посмажили, а до мене так і приклеїлося псевдо — Рибак. Я ж років з 10 так рибу вмію ловити — їздив у село на річку під Полтавою.

У липні 2023 року 46-та ОАеМБр виконувала завдання на Запоріжжі — у контрнаступі на Мелітопольському напрямку. На початку серпня підрозділ Олександра брав участь у боях за Роботине Пологівського району.

Свій перший бойовий досвід Рибак запам’ятав на все життя.

— Близько шостої вечора вийшли, дійшли вже по сутінках. На місці почали окопуватися та облаштовувати позиції. І почався обстріл, який тривав до ранку — ворог нас виявив і гатив із чого тільки можна. Ранком ми відкотилися — і вчасно: три КАБи туди прилетіли. Добре, що нас там вже не було, — згадує солдат. — Мені мало бути страшно — але не було. Я для себе вирішив так: якщо написано на роду загинути — значить, загину. Але перед тим маю зробити максимум, що можу.

Потім був і штурм — залітали на позиції ворога на броні, і оборонні дії — стримували атаки противника, і ворожі обстріли — завжди діяв, як учили. Та під час одного з обстрілів черговий ВОГ розірвався надто близько — воїн отримав сильну контузію з ушкодженням барабанних перетинок та травму коліна.

Майже цілий день лежав у бліндажі, періодично втрачаючи свідомість, поки не з’явилася можливість для евакуації. До рятівного евака в темряві довелося йти пішки — з допомогою товаришів подолав цей шлях за три години.

Після контузії декілька місяців проходив лікування, реабілітацію та відновлення. По тому направили на ВЛК, де визначили, що він більше не придатний до служби в ДШВ, а може продовжити її лише в тилових підрозділах. Деякий час перебував у пункті постійної дислокації бригади, шукав можливість для переведення ближче до дому — на Полтавщину.

І знайшов посаду в територіальному центрі комплектування. Навесні 2024 року переведений у ТЦК та СП до Чутового. Зараз проходить військову службу на посаді старшого стрільця відділення охорони взводу охорони Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

Оскільки після не дуже вдалої операції на коліні пересувається за допомогою милиці, не ходить на заходи оповіщення. Натомість ходить в наряди у складі взводу охорони.

— Я б дуже хотів повернутися назад у ДШВ. Та цей шлях, на жаль, для мене закритий. Я усвідомлюю, що треба стримати росіян раз і назавжди, і хочу особисто брати в тому участь. Та мені складно бачити, як сотні цивільних чоловіків удають, що вони не розуміють що відбувається — мовляв, це не їхня війна. Колись інструктор нам в учебці сказав просту істину: мотивація або є, або немає. Дуже боляче бачити, що в тилових містах мотивації на захист від росії немає, — зізнається солдат.

Для Олександра мотиви піти до війська були особисті. Його дитині 12 років і військовий хоче її захистити, бо бачив, що відбувається на окупованих росією територіях. А від озброєного ворога захист може бути лише зі зброєю в руках.

Останньою краплею, після якої остаточно ухвалив рішення добиватися можливості долучитися до лав ЗСУ, став російський удар по складу Нової Пошти в Полтаві.

— Тоді вночі у мене над будинком «шахеди» на удар летіли. Чітко пам’ятаю той момент: подумав, що невже я так безглуздо загину в ліжку? Якщо вже мені судилося загинути під час війни — так нехай у мене хоч буде можливість захищатися, — пояснює військовий. — Не раз доводилося говорити з чоловіками, які уникають військової служби — яких тільки виправдань не придумували. Та головне — усі бояться згинути «в окопі». Питаю, чи не бояться загинути на війні, але вдома. Та підкреслюю: вас не відправляють на війну вмирати! У війську багато вакансій — і далеко не всі передбачають штурмування посадок чи захист окопів. Питання тільки в тому, що коли ти сам ідеш до ЗСУ, ти робиш вибір, ким станеш. То навіщо чекати, коли хтось зробить твій вибір за тебе?

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП