Після 8 років у бойовій бригаді Сергій Капітан повернувся до ТЦК

Він уже мав досвід строкової служби й свідомо повернувся на службу після кількох років роботи в цивільному секторі — шукав стабільності, впевненості у завтрашньому дні та можливості забезпечити родину. У війську отримав житло, стале грошове забезпечення й перспективу вислуги років.

Першою його посадою була рекрутерська — відповідав за відбір військовослужбовців за контрактом до ЗСУ у двох районах Полтавщини, а також проводив зустрічі з молоддю в школах де роз’яснював умови вступу та навчання у ВВНЗ. Однак у 2012 році, коли армію фактично розвалювали, його підрозділ ліквідували. Сергія перевели до обласного військкомату, де він став штатним спеціалістом у відділі, відповідальним за відбір військовослужбовців на контракт в області.

Все змінилося у 2014-у році. У березні Сергій став командиром відділення охорони облвійськкомату, а згодом техніком відділення забезпечення. Саме тоді допомагав формувати 16-й батальйон територіальної оборони Полтавщини: займався мобілізацією техніки, забезпеченням майном, озброєнням та логістикою.

Попри бажання поїхати на фронт, перший час начальник військкомату не погоджував переведення, бо були потрібні досвідчені й відповідальні люди. Паралельно Капітан продовжував працювати на призовних кампаніях на строкову службу, виконуючи обов’язки старшини обласного збірного пункту.

У 2016 році Сергій Капітан нарешті отримав змогу перейти з тилової посади до бойового підрозділу. Його рапорт задовольнили, і вже за кілька тижнів пройшов навчання на навідника самохідної артилерійської установки, а згодом і на техніка. У травні того ж року його призначили старшим техніком мінометної батареї 15-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

— Тоді я був прапорщиком і так вийшло, що був на початку цієї батареї — і я її почав формувати. Вибудовувати ці людські відносини нормальні. Не військові, а навіть людські, щоб вони нормально спілкувалися, стали розрахунками і почали працювати, — згадує він.

Батарея була створена фактично з нуля, із мобілізованих бійців п’ятої та шостої хвиль, більшість із яких не мала бойового досвіду в артилерії. Сергію довелося не лише налагоджувати військову дисципліну, а й навчати основ роботи з мінометами. Уже за місяць підрозділ вийшов на бойові позиції.

— Перший населений пункт — Верхньоторецьке. Тоді в нас не було ні БПЛА, нічого абсолютно. У нас просто була людина у піхоті, яка сиділа в окопі з біноклем і казала: «Дальше, ближче, лівіше, правіше, киньте», — усміхається він.

Служба виявилася непростою, але саме там військовий відчув справжню ціну командирської відповідальності. Міномети калібру 120 мм, старі радянські «Сани», були основною зброєю батареї. Вогонь вівся з добре обладнаних закритих позицій — без постійних штурмів, але під ризиком обстрілів кожного дня.

— Стрельнули туди — нам стрельнули у відповідь. Такого, щоб наступали, не було. І ми в окопах, і вони в окопах. Але робота йшла щодня, — каже військовий.

Так почалася його перша ротація в районі проведення АТО — з травня до кінця листопада 2016 року. Саме там він уперше став справжнім бойовим командиром — не лише за посадою, а й по суті.

Наступна ротація була поблизу селища Кримського на Луганщині. Там, на березі Сіверського Донця, його батарея вже діяла більш злагоджено: досвідчених бійців розрахунків розділили на два підрозділи — з мінометами калібру 120 і 82 мм.

Після короткого перепочинку — наступна ротація була в районі Торецьку. Основна робота Капітана полягала у підтриманні боєздатності техніки й забезпеченні особового складу всім необхідним. Дбав, щоб кожен автомобіль і міномет були справними, організовував постачання запчастин, домовлявся з волонтерами та знаходив рішення в будь-яких умовах. Усе це — щоб батарея могла своєчасно вийти на позиції й виконати завдання. У вересні 2018 року батарея взяла участь у змаганнях серед мінометних батарей військових частин Сухопутних військ Збройних Сил України, де вибороли звання кращої мінометної батареї СВ ЗСУ.

У 2019 році, після десяти років служби, Сергій на кілька місяців залишив армію — втома від тривалих ротацій давалася взнаки. Та вже через чотири місяці він повернувся до своєї ж 58-ї бригади.

До речі, його дружина Тетяна також підписала контракт із 58-ю бригадою — обрала посаду зв’язківця.

У 2021 році батарея зайшла на позиції поблизу села Піски. Там війна виглядала вже інакше: з’явилися безпілотники, планшети з програмою «Кропива», дрони «Mavic». Технічний прогрес поступово змінював роботу мінометників, дозволяючи коригувати вогонь більш точно.

На початку 2022-го підрозділ Сергія Капітана вивели у село під Сумами. Там військові займалися плановою підготовкою — проводили заняття, обслуговували техніку, озброєння, підтримували бойову готовність. Частина особового складу перебувала на курсах фахової підготовки.

Коли лютневі новини почали ставати тривожними, у батальйоні не втрачали пильності. Сергій згадує, що розмов про велику війну ніхто не вів, але передчуття все ж було.

Батальйон готувався до війни — позиції підготували заздалегідь: частина особового складу вийшла на лінію 22 лютого, друга мала вирушити 24-го, серед них і два мінометні розрахунки Сергія. Та не встигли.

— Я особисто велику війну зустрів, бувши помічником чергового по батальйону. На той час я уже був командиром взводу, переатестований на звання штаб-сержант. Якраз був час відпочинку чергового, тому о пів на першу ночі перший наказ від вищого штабу отримав я. Розбудив чергового — а це був мій командир батареї, — згадує офіцер.

Тієї ночі частину підняли по бойовій тривозі. Почалася нова, найважча сторінка війни — уже не ротаційна, а повномасштабна.

Сергій згадує, як надійшла команда висуватися і замість часу на роздуми залишалось кілька хвилин, щоб зібратися, перевірити склад і виїхати. Готували техніку, вантажили БК і майно, налагоджували зв’язок.

— Згодом ми заїхали в Суми — командир виїхав раніше, я його наздогнав. Нам повідомили, що підрозділ має висуватися в напрямку Конотопу. Близько 7:30 залишили Суми: батареї зібрали розосереджені машини, сформували колони і вирушили в необхідному напрямку. За 20 хвилин по тому тією ж дорогою вже рухалася колона російської техніки. Якби ми затримались — від нашої батареї нічого б не залишилося.

Далі — рух, переїзди, пошук безпечних місць для великих машин забезпечення, не розрахованих на бої. Частину техніки й запасів залишили в місті дислокації — інколи швидкість важливіша, ніж майно.

Тоді росіяни активно проривалися на Чернігівщину, щоб далі піти на Київ. Окремі їх підрозділи заходили на територію України з боку Білорусі. На підступах до ключових вузлів відбувалася жорстка боротьба за під’їзди й переправи. Мінометники мало не з коліс розгорталися та працювали, щоб унеможливити пересування великих колон російської техніки: руйнували шляхопроводи, обстрілювали понтони, вели вогонь по важливих перехрестях. Події розгорталися щодня, змінювалися напрямки і пріоритети.

— Були дні, коли ми вичавлювали з себе максимум — задля того, щоб затримати просування противника й не дати йому захопити важливі шляхи та вузли. І були дні, коли треба було відходити, перегруповуватись і підготуватися до наступного виходу. Ми робили що могли, щоб не дати противнику вийти на важливі шляхи й просунутися далі. Наприкінці березня вже зупиняли їх під Красним. І в них стався «жест доброй волі», з-під Києва вони пішли на Білорусь.

Місцеві люди часто ставали тим тилом, який дозволяв витримати: давали дах, їжу, тепло — і цього вистачало, щоб протриматися ще одну добу. Після тривалих боїв підрозділ отримав короткий перепочинок. 30 березня військові розмістилися в одному з сіл, щоб помитися, виспатися й підготувати техніку до подальших дій.

Командир батареї поїхав допомогти місцевим мешканцям — евакуювати людей із віддаленого села, де сім’ї місяцями жили без хліба. Його автомобіль підірвався на міні. Це був жорсткий удар для підрозділу, який буквально деморалізував особовий склад.

Тоді з офіцерів залишився лише 22-річний командир взводу, який прийшов у перші дні великої війни. Тож Сергій взяв на себе командування батареєю, організацію роботи, розподіл обов’язків і навчання розрахунків. Незабаром отримали нове озброєння — шведські міномети з більшою дальністю стрільби. Наприкінці квітня до підрозділу приєднався досвідчений офіцер-артилерист, який відповідав за бойову роботу.

За місяць батарею терміново перекинули на Донеччину. Спершу мали їхати під Запоріжжя, але дорогою змінили маршрут — у напрямку Попасної. Розташувалися в Бахмуті, техніку розподілили, а мінометна батарея зайшла на рубіж поблизу Попасної. Тоді в місті точилися жорстокі бої з вагнерівцями.

Мінометники підтримували своїх штурмовиків, які заходили в місто, а згодом відкотилися до залізничного насипу. Сергій займався підтриманням морально-психологічного стану, службою військ в підрозділі та забезпеченням — особисто возив боєприпаси, воду й пайки на позиції, переважно вночі.

— Їдеш без фар, орієнтуєшся по деревах і тінях на дорозі. Головне — швидко. Бо якщо помітять, шансів майже не залишається.

На початку червня після доукомлектування та злагодження підрозділ знову завели в Бахмут, та вже з іншого боку. На цьому напрямку були до початку грудня.

— Загалом, пройшли від одного краю Бахмута до іншого, аж до заводу шампанських вин. Там виставляли мінометні розрахунки по точках і їздили між ними. Я працював як водій. Розрахунок сідав до мене в машину. Приїхали, відстріляли 5 мін і їхали до наступного міномета, щоб заплутати ворога, стріляли з різних точок і це спрацьовувало. Мені так було спокійніше: я знав, що вони благополучно відпрацювали і повернулися. Звісно, не раз доводилося виїжджати з-під обстрілів. Та тоді контузій ніхто не рахував — не до того було.

Окремо хвилювався за свою дружину. Та, коли чув її врівноважений голос в ефірі, розумів: з нею все добре, тримається.

Після Бахмута була Чернігівщина — контролювали кордон з боку Білорусі. А в березні 2023-го — знову в зону бойових дій. Серебрянське лісництво. Розрахунки окопалися в лісі й працювали по позиціях ворога під контролем «крил».

На цих же позиціях у травні з рук командира батальйону Сергій Капітан отримав нагрудний знак Головнокомандувача — «Золотий хрест». Нагороджений за те, що у 2022-му взяв на себе керування особовим складом та за успішне виконання бойових задач.

Дуже динамічна робота почалася у вересні на Вугледарському напрямку. Батарея розташувалася біля Новоукраїнки.

— Тоді побачив, що це вже війна дронів, де піхота вже не все рішала. Перші дні я ранком об’їжджав усі позиції, де стояли міномети, допомагав їх виставляти і налаштовувати, привозив усе що потрібно хлопцям для роботи, що ще треба — записував, щоб передати потім. На третій день уже підірвали машину — цей пікап ми за два тижні лиш змогли витягнути. Я тоді вирішував питання батареї, тому поїхав інший водій. Хлопці встигли побачити FPV-дрон і вискочити — тож усі живі, лише легкі контузії. Тоді ми зрозуміли, що треба знову їздити в темряві без фар.

Як зазначає військовий, тоді найзапекліші бої точилися за Авдіївку — саме туди ворог стягував найбільше сил. На їхньому напрямку було, каже офіцер, «відносно тихо»: ворог застосовував дрони, обстрілював КАБами, але не постійно — була можливість прицільно «насипати» міни по російських військах. Тримали позиції з вересня по лютий.

На початку весни Сергій, тоді ще штаб-сержант, пройшов ВЛК і згодом перевівся у Полтаву. Втратив здоров’я на війні, зізнається військовий.

— За вісім років у бригаді виснажився і фізично, і психологічно, — зізнається. — Із них шість провів безпосередньо на бойових, решту — на полігонах. Коли потрапив на Вугледарський напрямок, відчув: далі вже не можу. Робив рутинну роботу, яка не потребувала мого досвіду. Командири змінилися, я знову став біля техніки, займався заправками й обслуговуванням машин — тим, що цілком могли виконувати інші. З’явилися нові офіцери, офіцер по роботі з особовим складом, робота налагодилася — я ж відчув, що своє вже зробив. Перевівся назад до обласного ТЦК, я добре знаю цю роботу — у призові, в комплектуванні, бо я її робив.

Спочатку був на солдатській посаді у роті охорони в Полтавському об’єднаному міському ТЦК та СП, де займався заходами мобілізації, потім перевівся в роту охорони обласного ТЦК та СП — командував взводом. А у серпні 2024-го здобув первинне офіцерське звання. Зараз лейтенант Капітан обіймає посаду начальника збірного пункту. Займається організаційною роботою, вирішує господарські питання.

Після повернення в тил, зізнається Сергій, з пів року звикав, що в Полтаві «війни немає»: місто живе абсолютно цивільне життя, гуляє в ресторанах, гримить концертами, будується…Проте своєї мотивації до військової служби особисто він не втрачає.

— У 2016-му я пішов на фронт з однією метою: захистити двох малих синів. Зараз старшому вже 20, навчається в університеті, меншому 12, навчається в школі. Я 10 років у другому шлюбі, в дружини доросла донька, яка вже має трьох дітей. Перший мій онук народився вдосвіта 24 серпня у 2016-му. А о 8-й ранку по ворогу полетіла міна з написом «бажаю щастя, здоров’я онуку Мар’яну» — вже знав його ім'я, — посміхається офіцер. — Я зробив свій вибір: захищати своїх рідних, свою країну. Це моя земля, і її захист став головною справою мого життя.

Як військовослужбовець, який багато років працював за напрямком призову та рекрутингу, Сергій Капітан зазначає, що «злодіїв» з територіальних центрів комплектування стали робити навіть не з початку повномасштабного вторгнення, а останні два роки, коли росіяни зрозуміли, що не можуть подолати Україну на полі бою.

— Військовий облік же був завжди, ще коли були військкомати: навчаєшся — подав відомості до військкомату, пішов на роботу — подав дані, змінив роботу чи місце проживання, одружився — так само. Зараз облік має бути оновлений, щоб держава розуміла, скільки має людей, які можуть її захистити в умовах збройного нападу іншої країни. І направду — це не тому, що от одразу всіх хочуть забрати на війну. Це про те, що має бути відбір за моральними, фізичними, професійними якостями. Але зараз в інфопросторі це все перекрутили, люди бояться, йдуть на порушення закону — і стаються ситуації, коли їх забирають силою. Але якщо ти живеш в країні, користуєшся її благами — ти ж у державній лікарні народився, вчився в державній школі, і так далі — то треба починати не з того, що тобі хтось щось винен, а треба згадати окрім прав ще й про свої обов’язки. Люди, які чинять спротив мобілізаційним процесам, поводять себе, як не громадяни України — не оновлюють дані, не виконують військовий обов’язок. А все перекручують і валять звинувачення на ТЦК. А до чого тут ТЦК? Ми не приймаємо рішень щодо мобілізації, ми виконуємо задачу, — наголошує офіцер. — Почуття страху присутнє в усіх, та набагато страшніше коли ворог у тебе у дворі, в хаті, ґвалтує і вбиває твоїх рідних, а ти не можеш нічого зробити. Не можна допустити, щоб ці нелюди загарбали нашу Україну, бо тоді нас не буде як нації.

#вони_захищають_Україну#warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП