У ліцеї №17 відремонтують їдальню за 32 млн грн — будівельники погодилися на зарплати у 24 тис. грн

Управління капітального будівництва успішно уклало договір із ТОВ «ЙЕРА.С» на суму 31 837 806 грн. І найцікавіше в цьому документі — це офіційна згода підрядника на економічний абсурд. 

Економічна аномалія: 24 тисячі проти реальності

Договір містить пункт 4.9, який залізобетонно фіксує середньомісячну зарплату робітників на рівні 24 240 грн. Замовник підстрахувався драконівським формулюванням: розрахунки проводитимуться за розцінкою, яка «не вище рівня заробітної плати в розмірі 24 240,00 грн». Всі ці кошти мають спрямовуватися виключно на офіційний фонд оплати праці робітників.

Сьогодні реальні ринкові зарплати кваліфікованих будівельників щонайменше вдвічі вищі. Більше того, постанови Кабміну офіційно дозволяють закладати в кошториси на держзакупівлях понад 50 тисяч гривень, а Полтавська міськрада ще в березні затвердила планку мінімум у 33 тисячі.

Виникає логічне запитання: хто ті альтруїсти, які будуть тягнути об'єкт на 32 мільйони за такі гроші?

«Улюбленець» УКБ з капіталом у 1000 гривень

Освоювати бюджетні мільйони буде ТОВ «ЙЕРА.С», зареєстроване 10 червня 2019 року. Власницею, кінцевим бенефіціаром та незмінною директоркою компанії є Ірина Погоржельська.

Статутний капітал цієї будівельної фірми становить 1000 гривень. Проте скромні фінансові гарантії не заважають їй бути надзвичайно успішною на державних тендерах: за час свого існування компанія стала переможцем у закупівлях на загальну суму понад 65,5 млн грн.

Левова частка цих коштів (і всі найбільші підряди останнього часу) отримана від одного замовника — Управління капітального будівництва Полтавського міськвиконкому. І це при тому, що станом на кінець 2025 року офіційний штат фірми, згідно з фінансовою звітністю, налічував лише 3 працівників. Під новий тендер компанія заявила 10 робітників, «доукомплектувавши» штат родичами та кошторисницею за сумісництвом.

Пастка для підрядника: кримінал або зрив

Оскільки об'єкт фінансується за рахунок субвенції в рамках інструменту Ukraine Facility (22,2 млн грн з державного бюджету), проєкт перебуває під пильним наглядом європейських аудиторів та вимагає прозорості. Це залишає підряднику вкрай вузький коридор для традиційних маневрів.

Зазвичай, коли офіційна зарплата занижена, нестачу «чорного налу» для реальних виплат будівельникам та на можливі «відкати» компанії компенсують через банальну накрутку цін на матеріалах.

Проте в умовах євроконтролю це зробити вкрай важко:

• Договір зобов'язує підрядника до кожної накладної надавати документ, що підтверджує країну походження обладнання чи матеріалів.
• Додаток №4 до договору чітко розписує ціни на всі ресурси, що мають походити з України, Польщі, Чехії чи Німеччини.
• Замовник не компенсуватиме різницю, якщо ціни на придбані ресурси будуть вищими за середні регіональні.

Якщо підрядник ризикне закладати «маржу» в матеріали або почне недокладати їх під час ремонту, щоб викроїти гроші на зарплати в конвертах, це прямий шлях до кримінального правопорушення за розкрадання публічних коштів.

Сценарій школи №11 повторюється?

Очевидно, що історія з капремонтом їдальні 11-ї школи, який за два місяці здорожчав на 18,5 млн грн, нічому не навчила УКБ. Підписання договору з нереальними зарплатами свідчить лише про одне: підрядник свідомо зголосився на ці умови, щоб просто «стовпити» за собою об'єкт та гарантоване фінансування.

Попереду нас, найімовірніше, чекає класичний полтавський сценарій. Щойно імітація бурхливої діяльності на об'єкті стихне, Замовника почнуть закидати листами про непередбачувані обставини, стрімку інфляцію та гостру необхідність підписати додаткову угоду. Проєкт може суттєво здорожчати після чергового коригування від інженера Олександра Нижника.

Якщо ж УКБ найближчим часом дійсно почне коригувати кошторис, намагаючись врятувати економіку підрядника, або якщо компанія-виконавець передбачувано не встигне реалізувати проєкт до обіцяного кінця квітня 2027 року — керівництву управління капбудівництва варто буде серйозно задуматися про свою профпридатність.

Іван ШЕВЧЕНКО, «Полтавщина»