Турецькі гармати на полтавській дзвіниці
Улюблене місце відпочинку полтавців — місцевість коло альтанки та Свято-Успенського собору. Як виявилось, історичний центр міста та красень-собор мають свої секрети
На місці сучасного Свято-Успенського собору, який був центром Полтавської фортеці, існувала дерев’яна Успенська церква, що виконувала роль «градського собору». У 1748 році з ініціативи представників Полтавського полку, на місці дерев`яної церкви розпочалося спорудження мурованої, для чого було запрошено архітектора з Нової Сербії Стефана Стабанського. Почато спорудження собору майже на 10 років пізніше від запланованого, а сума (попри класичну для України хабарницьку та бюрократичну систему) була надто вже скрупульозною — 8637 рублів і 25,5 коп. У 1808 році завершилося будівництво дзвіниці, що мала 4 яруси. Такою ми знаємо дзвіницю сьогодні.
Проте справжньою легендою, пов`язаною з цією спорудою, є один із її дзвонів. Під час атаки гетьмана Мазепи на фортецю Кизикермен, що завершилася падінням останньої у 1695 році, козаки захопили чимало гармат. І хоча скромна козацька артилерія потребувала додаткових стволів, проте було прийнято рішення відлити із трофеїв дзвона. Його виливали на московському заводі Фінляндського. Технології того часу вимагали додавання до чавуну інших металів, зокрема срібла, що покращували звучання. Срібло (27 пудів) дав на відливання дзвону полтавський полковник Павло Семенович Герцик, який разом із Мазепою штурмував Кизикермен. На дзвоні , до речі, було поміщено родовий герб полковника.
Кизикерменська фортеця у облозі. Саме її зруйнував гетьман Мазепа за 14 років до поразки під Полтавою.
Дзвін з гармат деякий час знаходився на третьому ярусі тоді ще дерев`яної дзвіниці. Коли ж було зведено муровану дзвіницю — його встановили на другому ярусі. Традиція відліку часу на дзвіниці Успенського собору лишилася і по сьогодні. «Кизикермен» використовувався окрім релігійної мети, саме для цього.
На жаль, технології дзвонолиття того часу не відрізнялися надійністю, а метал гармат куди краще служив військовим, аніж духовенству. До того ж дзвін мав, за свідченнями очевидців, надто товсті стінки. Так, на початку ХІХ століття він тріснув і був виставлений на огляд мирян на паперті. У 1890 році з ініціативи тодішнього настоятеля собору протоієрея Миколи Уралова та з дозволу єпископа полтавського Іларіона, дзвін перелито. З цією метою було використано кошти, залишені на благодійні цілі поміщицею Т.О. Старицькою. Замовлення виконав той же московський завод М.Д.Фінляндського. 15 жовтня 1890 року відбулася переливка, а 8 грудня того ж року «Кизикермен» було повернено до Полтави і знову встановлено на дзвіниці Успенського собору.
На жаль, під час переливки допущено ряд неточностей, не збережено напис «Делал Афанасій Петрович», кириличні позначення цифр замінено арабськими, допущено помилки у словах, додано ряд написів, зокрема: «Перелит в 1890 году в десятое лето царствование императора Алексея III-го на средства, пожертвованные действительным статским советником Петром Герасимовичем Аглаимовым и штабс-капитаном Иваном Васильевичем Петрашем из капитала Т.А Старицкой. При переливке соблюдены прежние надписи и детали колокола». Забули і тавро заводу.
На дзвіниці Успенського собору дзвін знаходився до кінця 1929 року. Із активізацією дій радянської влади, спрямованої проти церков та храмів, розпочався новий виток в історії дзвону. У травні 1930 він уже перебував на складі «Рудметалторгу» та готувався до переплавки. За порятунок історичного дзвону взялися працівники Полтавського музею. Питання про його долю було винесено на засідання бюро Українського комітету охорони пам’яток культури. У січні 1931 року дзвін занесли до першої категорії пам’яток ливарного мистецтва. Тим не менш, за пам`ятку державі довелося сплатити ще 550 карбованців внеску. Так дзвін і потрапив до нинішнього Полтавського краєзнавчого музею.
Проте і це не стало останнім випробуванням. У 1941 році дзвін відправлено до Сибіру в рамках широкомасштабної евакуації. Там його також забиралися переплавити, і лише завдяки зусиллям директора заводу Т. Гайового цьому вдалося запобігти.
Дзвін «Кизикермен» («Кизи-кермен» — за іншим перекладом)
Після війни дзвін було повернено у Полтавський краєзнавчий музей. Використання пам`ятки у релігійних цілях, на жаль, виявилося неможливим: час і людська діяльність сильно позначилися на релігійній пам`ятці. Ще у 1929 році було відбито частину «вух», за які він підвішувався на дзвіниці, вирвано «язик» разом із кріпленням, пошкоджено тіло, на якому з’явилися сколи та дрібні тріщини. Навіть у випадку відновлення кріплень, дзвін був би повністю зруйнований першими ж ударами. Сьогодні поглянути на історичній дзвін може кожен, просто завітавши до Полтавського краєзнавчого музею.
для «Полтавщини»