«Пішов він добровольцем, бо все життя був патріотом України»: історія оборонця Бахмута Сергія Матвієнка з Полтавщини

Загинув чоловік 15 липня рятуючи пораненого побратима. Сергію Матвієнку було 43 роки. В нього лишилася мати, сестра, дружина та дві доньки.

Вдова військового Олена Матвієнко опублікувала на сайті Президента петицію з проханням надати посмертно її чоловіку звання Героя України. Петицію можна підтримати до 25 жовтня, посилання тут.

У цьому матеріалі родина, друзі та побратими Сергія розповідають, яким був воїн за життя.

«Сергій захоплювався штурмовиками з якими служив: говорив про них, ледь як не про богів»

Сергій Матвієнко народився у Лубнах та закінчив місцеву школу. Потім поїхав до Полтави й у 1996 році став студентом на той час кооперативного інституту: вивчав економіку підприємства. З юності чоловік був патріотом України, про це згадує старша сестра Сергія — Оксана Матвієнко:

«Коли братик був студентом, то став до лав організації УНА-УНСО — це був перший чи другий курс в інституті. Його Андрій Шкіль (колишній голова УНА-УНСО — ред.) особисто приймав у цю партію.

Сергій з юних літ цікавився історією України — він прямо нею захоплювався: Гетьманщиною, знав всіх ватажків Коліївщини, Гайдамаччини, всіх командирів Української повстанської армії. Вперше від нього я почула Молитву українського націоналіста — це було років 25 назад».

До повномасштабної війни Росії проти України, Сергій Матвієнко працював торговим представником у Лубнах. Спочатку продавав промислові товари, потім харчові продукти.

На другий день повномасштабного російського вторгнення чоловік пішов у військкомат: його записали в чергу до тероборони, бо вільних місць не було.

«Його записали в чергу 140-якимось. Він, щоб не втрачати час, пішов до Добровольчого формування Лубенської тергромади № 1. І був бійцем групи швидкого реагування.

Члени ДФТГ добровільно, без матеріального забезпечення, щодня 24/7 на службі були: патрулювали місто, охороняли об’єкти критичної інфраструктури, допомагали вимушеним переселенцям із Сумської області. Майже рік він був у ДФТГ № 1.

А в жовтні-листопаді поїхав у Київ у рекрутинговий центр 3-ї окремої штурмової бригади (створена на базі тероборони «Азов» — ред.). Там він успішно склав тести з фізичної підготовки. Хотів долучитися саме в цей підрозділ.

Сергій знав, що буде в самому пеклі — розумів це. Знав, що його одразу відправлять у Донецьку область. Прибувши на службу одразу почав активно включатися у роботу: приймав участь у штурмових операціях. Він відмовився від курсу молодого бійця — не хотів втрачати час. Хотів скоріше бути корисним.

Говорив, що на війні необхідні були всі спеціальності, але на той час критично не вистачало механіків-водіїв БМП. Тому самостійно вивчав технічні характеристики цієї машини, теорію, потім практику паралельно з основними своїми завданнями. БМП — це дуже небезпечні, незахищені машини, це для ворога ціль № 1. Але наш Сергій не побоявся і його призначили механіком-водієм.

Я йому перша ніколи не дзвонила, бо розуміла, що людина на війні. Дзвонив нечасто, коротко, але ми дуже чекали цих розмов.

Коли я його питала, чи йому страшно? Він відповідав, що не думає про це і знає одне: йому потрібно їхати за пораненими хлопцями, вони на нього чекали й потребували допомоги.

Взагалі побратими — вони всі одна велика родина. Сергій захоплювався штурмовиками з якими служив: говорив про них ледь як не про богів. І дійсно ж результати були. Зараз Кліщіївка, Андріївка в усіх на вустах — це ж він на оцих позиціях з хлопцями разом: боєкомплект підвозив і поруч був. Двохсотих, трьохсотих вивозив. Вивозив і окупантів полонених.

Він мені говорив: «Ти не уявляєш — під ногами випалена земля, вирви від снарядів. Безлюдно як на місяці». Нічого живого не залишають ці рашисти.

Після перемоги Сергій мріяв показати своїм дітям ландшафтний парк «Клебан-Бик». Це Костянтинівський район Донецька область. Там краса неймовірна. Розповідав, що там ще київський князь Володимир воював з половцями саме на цій землі. Так само як і зараз наші воїни воюють з рашистами».

«Це людина, на яку можна було покластися»

Сергій Матвієнко мав позивний Грей. Так його називали ще зі школи, розповів друг військового Олександр Павленко:

«Нам було років 12-13, тоді прийшла західна музична культура: він був Матвієнко Сергій і його називали скорочено Сєрий. А потім, ми якось сиділи й побачили, що Сєрий по англійські — це gray, а Матвієнко — це M і спочатку він був М Грей, як діджеїв називали. Потім літера М сама по собі відпала і він залишився просто Грей. І отак Греєм він був 30 років.

Як друг — це людина, на яку можна було покластися: якщо ти з ним про щось домовився чи про щось попросив, то можна не хвилюватися. Просто знав, що все це зробиться.

Він був такою харизматичною, позитивною людиною: яка б не була ситуація, щоб не трапилося, там де з’являвся Грей — воно якось розряджалося і вже ніби й проблема не була така велика. З ним якось було спокійно. У нього ще була така риса — безкорисливість. Хапався за все і про себе він думав в останню чергу».

«Коли зайшли в Бахмут, у Сергія була дуже велика ненависть до орків»

Відбір до 3-ї окремої штурмової бригади Сергій Матвієнко проходив зі своїми товаришами Андрієм та Михайлом. До цього чоловіки разом були у ДФТГ в Лубнах. А взимку цього року, почали службу в районі міста Бахмут на Донеччині.

«В перші місяці ми були штурмовиками, потім нам запропонували перейти у перший механізований батальйон — стати водіями штурмових машин. І в подальшому несли службу там: ми допомагали евакуйовувати поранених, вивозили на позиції хлопців, брали участь у боях. Отаким чином ми і жили разом із Сергієм майже до останнього.

В один день ми отримали контузію середньої тяжкості. Якщо не помиляюся — це було у Часовому Ярі. Поїхали на госпіталізацію: нас прокапали і на третій-четвертий день вже були в строю знову. Незважаючи, що тобі важко, розумієш: там хлопці лишаються без рук, без ніг і треба їм допомагати.

У Сергія було військове звання «молодший сержант», але ніколи він ним не користувався. Він з усіма спілкувався на рівних. Веселий був. Дійсно веселий. Смачно їсти готував: він нам на Пасху навіть піцу приготував з того, з чого міг. Для нас це було свято.

Сумлінно ставився до своїх обов’язків: якщо побратим знаходиться у біді, він не чекаючи наказу готовий був допомагати. Але зрозумійте — це війна і треба, що командир одобряв твої бажання інколи.

Коли зайшли в Бахмут, у Сергія була дуже велика ненависть до орків. Тому що одне діло, коли воюють військові, при цьому не використовуючи населення, а інше діло — коли він побачив зруйновані будинки. Він сказав: «А уявляєш отаке буде і в нашому місті», — згадує Михайло Григор’єв.

З іншим побратимом Андрієм, воїн дружив понад 25 років.

«Для мене це велика втрата. Пішов він добровольцем, тому що все життя був патріотом України. Вибір його був свідомий і за це я дуже поважаю його. Всі бойові завдання повністю виконував.

Тяжко, я не знаю як це пояснити… Якщо ти живеш з людиною практично поряд, між нами тільки два наших автомати були: встаєш, лягаєш, свої приколи, свої жарти. Із Сергієм ми вже стільки пройшли. Він ніколи не скиглив, ніколи не відмовлявся від поставлених задач. Надійний був, як швейцарський годинник. Дуже-дуже любив свою сім’ю та дружину», — говорить про Сергія Матвієнка його побратим Андрій.

«Я б хотіла, щоб у моїх доньок були такі чоловіки, як в них був батько»

Зі своєю дружиною Оленою воїн познайомився 20 років тому. Жінка працювала продавцем у Хоролі, а Сергій привозив товар у її магазин. Коли пара почала зустрічатися, то Сергій Матвієнко знайшов коханій роботу в Лубнах, щоб вона переїхала до нього. У подружжя двоє доньок: 14-річна Ярослава та 7-річна Соломія.

«Він мене називав завжди Киця. Я — киця, він — котик. Ми з ним прожили 19 років: у нас якось воно так і залишилось, і діти наші — кошенята.

Жили душа в душу. Я б хотіла, щоб у моїх доньок були такі чоловіки, як в них був батько.

Всю вагітність він за мною ходив: дуже переживав — це було круто. Потім на пологах він був: і одну прийняв, і другу прийняв. І на роботі відпрошувався, щоб зі мною побути. Допомагав в усьому.

Дівчат у садочку і в школі всі називали «папині доці», бо завжди вони тата обіймуть, завжди поцілують. Старша донька взагалі його дуже ревнувала до всіх дітей.

Він хотів піти служити ще у 2014 році, але ж тоді дитина була маленька і я його від цього відговорила. Звичайно я розуміла, що потрібно було йти, але ж таки я не хотіла, щоб він йшов. Тому що, я люблю його дуже і я не можу, щоб він кудись пішов від мене і мене залишив, навіть заради такої важливої справи, як рятувати Україну…

Дотягли ми до 2022 року, коли він прийшов і сказав: все — діти підросли, я буду йти. Сказав, що піде не просто у ЗСУ, піде у «Азов». Він захоплювався хлопцями, особливо штурмовиками. Пишався, що до них потрапив.

Він мене весь час заспокоював і говорив, що все добре. Хоч я розуміла, що штурмова бригада — це бригада, яка відвойовує шматочки земель: вони не сидять десь в тилу й не чекають. Самі продумують і йдуть отуди «в гаряче», де їх чекають окупанти.

Коли він мені дзвонив, я йому говорила: «Пам’ятай, три дівчинки на тебе чекають. Як ми без тебе?». Він мені відповідав: «Кицічка, я все пам’ятаю: в мене там мої три красуні і я себе бережу. Я нікуди не лізу». А воно ж не так було все», — говорить вдова захисника Олена Матвієнко.

У червні машина Сергія Матвієнка ледь не потрапила під обстріл з авіації росіян.

«Він мені подзвонив і розповів: «Три вертольоти ворожих і починають по нам стріляти з усіх боків. Вони стріляли по хлопцям, по позиціям і наша машина одна в полі. Я їду, чую як командир мені каже: якщо не дай Бог авіація, горим — швидкість ми не зменшуємо, тільки збільшуємо і швидше стараємося виїхати з поля, щоб сховатися у якихось кущах». Було, каже, дуже страшно, але слава Богу вони промазали. Він мені дзвонив такий щасливий: емоції прямо зашкалювали.

За такий короткий період часу він багато чого зробив, тому що йшов перший на самі важкі завдання. Сергій вивозив поранених бійців і без рук, і без ніг, і одному хлопцю такий «приліт» від міни був, що пів лиця знесло. Але, каже: «Він просить: спасіть мене і я їду. Я їх забираю. І мені не страшні ні кулі, ні гранати, ні кулемети. Я думаю про одне, що мені потрібно проскочити і хлопців доставити до медиків. Щоб їм надали необхідну першу допомогу. Все. Оце, про що я думаю».

Відпочинку в нікого не було. Також підвозили боєприпаси на позиції. І навіть був такий випадок, що хлопці довго були на позиціях і їсти не було чого, то Сергій під обстрілами їм відвіз і перші стави, і другі. Я йому сказала, що він ризикував життям заради борщу. А він відповів: «Лєна, так це щастя було. Це хлопці під’їли. Вони мене благодарили за це. І всі були дуже задоволені, що нарешті нормально поїли». На другий раз, йому командир сказав, що так собою Сергій ризикувати не буде», — розповідає Олена Матвієнко.

Сергій Матвієнко загинув 15 липня — за тиждень до своєї першої відпустки. Воїн разом зі своїм екіпажем під Бахмутом з поля бою вивозив пораненого бійця, щоб передати його медикам. На зворотному шляху його БМП атакував ворожий дрон «Ланцет»: відбулося пряме влучання.

«Його командир мені сказав: загинув весь екіпаж та поранений, якого вони врятували, але не довезли. Троє людей загинули миттєво. Поки Сергія не привезли, поки його в моргу не побачила, я не хотіла в це вірити», — каже вдова військового.

«Папа завжди був веселий. Я ніколи не бачила його сумним. Завжди нам допомагав: мені і Соломії. Навіть коли велика складна проблема, він все одно допомагав нам її вирішувати. Завжди знаходив привід, щоб порадіти і пожартувати. Дуже сильно любив природу. На кожні вихідні незалежно від погоди, ми з ним їздили гуляти в ліс, або прогулятися в парку. Він постійно жартував і я б теж хотіла бути такою веселою», — розповідає Ярослава, старша донька Сергія Матвієнка.

Прощалися з воїном 20 липня на Володимирському майдані у Лубнах. Захисника України поховали на місцевому кладовищі.

У Києві на Майдані Незалежності серед прапорів з іменами загиблих військових, є стяги зі зображенням штандарта 3-ї штурмової бригади: на одному з них — позивний «Грей» Сергія Матвієнка. Також позивний військового додали у перелік стіни пам’яті, яку створили у Протасовому Яру.

Ольга ГРИНЕНКО, «Полтавщина»