Російські пам’ятники у Полтаві: історія, якої може і не було

«Це теж наша історія! Її не можна переписати», звучить щораз, коли йдеться про демонтаж пам’ятників, що їх лишила в Полтаві російська імперія. Я свідомо не хочу долучатися до полеміки про мистецьку цінність тих об’єктів. Однак зупинюся на моменті, чи справді це історія, чи все ж таки елемент пропаганди. І друге — перспективи смислів, що несуть ці об’єкти у майбутньому. А також про те, чому так тяжко відпускати минуле — затишний Корпусний, літні вечори на «бєлочкє». І тим не менше, чому їх варто відпустити.

Отже, для першого пункту дуже помічним буде відео 1974 року — яскравий зразок радянської пропаганди, присвячений 800-літтю Полтави. 

У першій частині — розповідь про ратні бої у прив’язці до міста. Часи Київської Русі і Богдана Хмельницького згадані кількома словами, тоді як Полтавській битві приділяється суттєвий шмат ефірного часу, багатий на деталі. Доводилося чути думку, що цінність тих подій аж така, що совєти навіть не знищили пам’яті. Однак совєти не знищували нічого, що мало для них ідеологічну і пропагандистську доцільність.

Полтавська битва — це яскрава подія, яка через локальну подію прив’язала сенсово український і російський народи, адже вони разом стояли проти «шведських загарбників». Полтава стала геоміткою єдності, спільних втрат, спільних перемог війська російського і українського, підтвердженням тези про «братні народи», які ще за Петра були такими. Тому кожен привід для глибинної інтеграції народів був для пропаганди на вагу золота. Підтвердженням тому хоча б епізод про Дімітра Благоєва, засновника комуністичної партії Болгарії, до пам’ятника якому у селі Коломацькому Полтавського району несуть квіти. Кожна мала дотичність використовувалась як привід для формування спільної історії. Примітно, що аж до кінця червня Благоєву успішно вдалося «переховуватися», аж доки пам’ятник йому демонтували.

У рік появи фільму живими лишалося чимало ветеранів, які ще пам’ятають жахи війни з власного досвіду. І в кадрі видно емоції людей, для яких меморіал Вічної Слави імовірно розгортається спогадом про власний біль і втрати. Рівно як сьогодні розбурхує емоції вулиця Інститутська, а пізніше — ті меморіали, які будуть встановлені у пам’ять про загиблих. Однак з часом, з наступними поколіннями, біль буде вимиватися — хто зараз тужить біля пам’ятників часів Першої Світової війни, яка була безпрецедентно жорстокою? Особисто в нашій родині є загиблі і в Першу, і в Другу світову, але болить та війна, в якій ти сам втрачаєш.

Але повернімося до ілюзії, яку глядачу продають під виглядом спільної історії. Ось лише кілька цікавих цитат із вищезгаданого відео: «Воїни, настав час, що вирішує долю Вітчизни. Не думайте, що воюєте ви за Петра, а за державу, за рід свій. Лише жила б Росія», «по чверті тисячоліття живе ратна слава російського і українського народів», «гренадери і козаки стояли разом». На першому місці в кожній фразі — російське, яке видають то у прив’язці до Вітчизни, то до роду, вмонтовуючи сенс, якого від початку не було.

Ми сміємося з росіян, які поїхали дахом і втратили зв’язок з реальністю. Вони полюють на «біндеравців», «фашистів» та «іноземних найманців». Але так само в часи совєтів кожен, хто жив на території 1/6 частини суші, був також об’єктом впливу пропаганди. І нехай кількість газет, теле- та радіоканалів можна було перелічити на пальцях, не варто недооцінювати їх впливу. Більше того, у всіх були плюс-мінус однакові інформаційні потоки, обговорювали одне і те ж, і тим самим легітимізували інформацію. Бо для мозку не має значення — відбулося це насправді чи було вигадане. Після певної кількості повторень можна «вмонтувати» спогади про те, чого ніколи не було. Або навіяти думку, що те, чого ти ніколи не бачив, є чимось різним і близьким тобі з діда-прадіда. Добре ілюструє, як маркетологи вмонтовують свої ідеї в продуктовий ринок нещодавня стаття від The Economis про «традиційні» страви різних країн, які насправді з’явилися кілька десятиліть тому. Як, наприклад, італійська чіабата, про яку думають, що вона походить ледь не з давнього Риму, а насправді уперше спекли її у 1982 році, як альтернативу французькому багету, щоби витіснити його з ринку. І таким самим «витісненням з ринку» займалась весь час і радянська пропаганда, і російська, як її правонаступниця.

Наслідком цього є вростання пам’яті в історію, якої не було. Сюди ж теза про те, що «історію не можна переосмислити», хоча насправді вона є тим матеріалом, який постійно переосмислюється. Особливо в країні, чию історію стирали і перезаписували відповідно імперської, а потім партійної доцільності. Всі приховані, навмисно загублені, штучно оповиті негативом лише нині проявляються у сьогоденні. І з кожним таким проявленням історія потребує нового бачення і нової оцінки.

Разом з тим, для багатьох ті ж імперські пам’ятники, які лишилися нам у спадок, були тим антуражем, в якому проходило безтурботне дитинство, перша закоханість, легкість юності, коли ще нема великих турбот і втрат. Цю тезу підтверджують цитати під згаданим на початку відеофільмом (мовою оригіналу): «Очень хороший фильм, с удовольствием просмотрел и как будто заглянул в свою юность, в свою родную Полтаву. А ведь все так и было, прекрасный город, прекрасные люди» або «Жаль что время вспять не вернуть и то время, люди и моральные принципы навсегда утрачены…»

І наостанок. Існує два вектори, якими можна рухатися країні, громаді і кожній окремо узятій людині — у минуле або у майбутнє. Яскравий приклад парадигми минулого демонструють росіяни, які перетворили своє «побєдобєсіє» на звичайний фашизм. Формальні «діди на палках», так званий «Безсмертний полк» не більше як показова профанація. Сама по собі ідея «руху у минуле» приречена на поразку, а повернуться у те, що вже було, неможливо. Нічия молодість не повернеться. І навіть спогадам не можна до кінця довіряти — пам’ять стирає погане, та домальовує деталей хорошому. Минулого вже немає, а те, яким буде майбутнє залежить від того, яким ми його побачимо і чи дозволимо ми йому бути вільним від нашої печалі за тим, як було.

Одного дня війна закінчиться, нащадки імперії матимуть перебитий хребет. Містом гулятимуть люди, які напевно знатимуть, хто ворог і чому імперськість не можна годувати і давати їй бодай малий шанс підняти голову. Люди знатимуть ціну, виміряну людськими життями і стертими з лиця землі містами. Знатимуть, хто почав і хто продовжив — певно, не дарма Путін порівнює себе з Петром Першим. І чи достатньо після всього мати відповідь «це також наша історія» на те, чому і досі у центрі міста стоять імперські пам’ятки.

Олена ЗАДОРОЖНА, експерт з PR та комунікацій, психолог (Полтава-Київ)