Володимир Онищенко про село, політику і любов

Вихідець із села, за освітою — агроном

Всі його предки родом з села Пироги Глобинського району. Володимир Онищенко весь вільний час свого дитинства присвятив саме йому, хоча його однолітки прагнули до міста і не розуміли, як це так: батьки працюють у Кременчуці на заводі, а його тягне до села! Цей потяг привів Володимира Онищенка навпростець до Харківського сільськогосподарського інституту ім. Докучаєва. Там він став фахівцем з рослинництва і... одруженим чоловіком. Своєю долею Володимир Олександрович задоволений:

— 29 січня 1976 року отримав диплом, — а наступного дня одружився на дівчині із свого інституту. 34 роки разом, є дочка, два онуки.

— Це любов?

— Любов — це коли постійно хочеш бути разом з людиною, робити для неї щось хороше, не чекаючи нічого натомість. Просто з віком вона міняє форму.

— Що цінуєте у жінках?

— Розум у першу чергу. З розумними жінками приємно спілкуватися.

Поруч з розумною і коханою жінкою Володимир Онищенко після закінчення інституту не просився до рідного Кременчука. За розподілом поїхав працювати агрономом на Краснолиманську районну станцію захисту рослин Донецької області. Як положено: на 3 роки.

Кременчуцький період: комсомол і «Приватбанк»

Після служби в армії він все-таки повернувся на Полтавщину — бригадиром у колгосп ім. Мічуріна Кременчуцького району. А потім молодого активіста помітили «по партійній лінії»: тривалий час він працював у лавах комсомолу, де й познайомився, до речі, з Олександром Удовіченком, нинішнім губернатором Полтавщини. Але прийшов 1991 рік.

— Я голосував за незалежність, — розмірковує Володимир Онищенко. У 90-х багатьох людей тоді просто «викинуло» з життя. Мені у 37 років довелося починати все заново, тому що, згідно з негласною командою нового керівництва країни, з досвідом партійної роботи знайти іншу було практично неможливо. А поруч — родина, про яку треба дбати. Довелося йти інструктором в райвиконком, папірці перекладати. Почував себе потужним трактором, якому замість солідного плуга причепили бочку пусту: сили багато, а сенсу немає.

Тривав морально нелегкий пошук свого шляху до 1994 року — Володимир Онищенко перебивався різними роботами. Поки друзі по комсомолу, що зайнялися банківською справою у Полтаві, не запропонували йому зробити те саме у Кременчуці. На посаді заступника директора філії КБ «ПриватБанк» він навчився багатьом речам. Ці знання згодом допомагали вирішувати питання, як то кажуть, і собі, і людям. І підприємці, і рядові вкладники пам’ятають Володимира Онищенка до цих пір.

— Спочатку ми орендували приміщення у гуртожитку, — ділиться спогадами він. — Було складно, але цікаво. Вкладники нам довіряли, адже ми не лише видавали вклади і кредити, а й радили: як краще вкласти чи позичити гроші, на який термін.

Коли банк став працювати стало і без особливих проблем, Володимиру Вікторовичу закортіло труднощів і він очолив проблемний консервний завод у Глобиному. Проте, мабуть, доля в нього така — бути заступником. Він повернувся у банківську сферу — тільки вже у Полтаві.

Полтава — Кременчук — Полтава

Помічником директора Полтавського головного регіонального управління КБ «ПриватБанк» Володимир Онищенко також був недовго. У 2003-му голова Полтавської облдержадміністрації Олександр Удовіченко запропонував йому посаду свого заступника. А через два роки трапилася «помаранчева революція».

— Можливо, зі мною не погодяться однопартійці, але це був грандіозний і щирий порив людей, які хотіли змінити своє життя. Але ті, хто очолив «помаранчеву революцію», пустили під укіс всю ту довіру людей, яка їм була надана.

— І вас вигнали із крісла заступника губернатора?

— Я люблю свою посаду, але не тримаюся за неї. Я написав заяву Олександру Удовіченку, не чекаючи звільнення його самого, у січні 2005 року. Коли ми побачили, що наш досвід на рівні держави нікому не потрібний, ми просто пішли.

Але тепер Володимиру Онищенку було не 37 і почувався він цілком самодостатньою людиною. Знову повернувся до «ПриватБанку», а згодом обійняв посаду першого заступника мера Кременчука.

— Назвіть два значущі проекти, які реалізували для Кременчука.

— Перше, я добився того, щоб переглянути умови оренди теплових мереж лівобережної частини міста приватною компанією «Полтаваобленерго». Тепер до міської казни надходить в 10 разів більше коштів. А друге, вам, можливо, здасться, що це несуттєво, але це солідний проект, яким я пишаюся. Одну з пралень в дитячій лікарні міста ми переобладнали за сучасними технологіями: там зручно працювати людям, все газове обладнання замінили на електричне. Три інші пральні при лікарнях разом з котельними закрили. Економія складає до 2 мільйонів гривень на рік.

Кажуть, що історічний розвиток іде по спіралі. Минув час, на свою колишню посаду повернувся Олександр Удовіченко і першим, про кого він згадав, став Володимир Онищенко.

Проблеми Семенівського району: енергетичні і соціальні

Володимир Онищенко балотується по мажоритарному округу в Семенівський район, де проблем — хоч греблю гати. І перша з них — паливно-енергетична.

— По-перше — край всього на 24% забезпечений газом для побутових потреб. Взагалі немає газопроводів у селах Іванівці, Дем’янівці, Погребняках, Миронах, Горошиному, Степанівці, Бурімці, Богданівці, Жовтневому, Новій Петрівці, Малих і Великих Липняках, Біляках, Подолі. Триває або заморожене будівництво газопідвідних мереж до Кривої Руди, Василівки, Заїченців. Незалежно від того, стану я депутатом, чи ні, хочеться дати поштовх для розвитку цих сіл у газовому напрямку.

Друга проблема — зношені електромережі. Електроустановки не витримують додаткового навантаження, на яке не розраховані історично. У підсумку — погана якість електроенергії, перебої з її постачанням. Я домовився з керівництвом ВАТ «Полтаваобленерго» про заміну трьох десятків опор у найпроблемніших місцях і ремонт електромереж у Кривій Руді, Матвіївці, Наріжжі, Наталенках, Дукалах, Заїченцях, Слюзівці. Думаю, інші питання будемо вирішувати по мірі проявлення.

І третя проблема — якість вугілля, яке мешканці Семенівщини використовують у побуті. Те, що завозиться для їхніх потреб, м’яко кажучи, за ціною не відповідає якості. Наші обласні служби вивчають це питання: або зменшимо ціну, або знайдемо іншого постачальника.

— Округ, по якому ви балотуєтеся, не включає районний центр — смт Семенівку. Не боїтеся втратити електорат?

— Я туди не заради електорату йду, а заради людей. Семенівка, хоч і не входить до мого округу, але це не означає, що я від неї відвернуся. Там, приміром, у центральній районній лікарні дах тече. Вже знайшли 66 тисяч гривень — будемо ремонтувати — зима ж попереду.

Я намагаюся, використавши свої можливості першого заступника голови облдержадміністрації, вирішити найбільш проблемні моменти у соціально-економічному плані. Поки що мені це вдається.

— Які ще проблеми на селі плануєте вирішити?

— Соціальна проблема номер один по 13 сільських радах мого округу — відсутність нормальної медичної допомоги. Там живе близько 10 тисяч людей, більше половини з них — пенсійного віку. Тому ФАПи — районна лікарня — обласна лікарня (за необхідності) — ось ланцюг, який нам потрібно швидко відбудувати.

Що ще? Недостатня кількість торгівельних закладів. З дальніх сіл до райцентру не наїздишся. У тій же Оболоні, Дем’янівці, Новоселівці, Греблі, Калинівці, Жовтневому, Біляках реанімуємо магазини облспоживспілки.

Дороги потрібно ремонтувати. Днями для чотирьох сіл завезли щебінь та гранвідсів. Але проблема доріг, мабуть, найскладніша з усіх.

— Як плануєте полегшувати життя підприємців у Семенівському районі?

— Боже збав, щоб я полегшував їм життя! Це ж не малі діти. Коли люди займаються своєю справою, я готовий допомогти провести перемовини з банком щодо вигідного кредитування, знайти партнерів для реалізації продукції — хоча б у тому ж Кременчуку. Допомагати і жаліти, на мій погляд, — це різні речі. Перше — конструктивне, друге — деструктивне.

Я сказала «дякую за інтерв’ю» і вже збиралася виходити з кабінету гостинного господаря, як помітила за склом шафи роздруківку з цитатою французького філософа: «Тому, кто не постиг науки добра, всякая другая наука приносит лишь вред».

Можливо, тій людині варто опікуватися селом, яка з нього вийшла? Той, хто цінує добро, розуміє болі і надії села — той своє життєве кредо тримає у шафі. А проблеми інших вирішує без зайвого розголосу.

Анна ДОВГОШЕЙ, «Полтавщина»