Особливості полтавського протекціонізму: підтримка «своїх», а не місцевих
Підтримка місцевого бізнесу має бути пріоритетом для будь-якої влади. У нас же підтримку отримують «свої», але це не одне й те саме, що «місцеві». Я це, як заступник голови правління «Полтавської міської організації роботодавців», поясню далі.
Запорукою сильного суспільства є бізнес. Бізнес — не ворог влади чи мешканців. Навпаки, він є невіддільною частиною суспільства. Чим більша частина суспільства долучена до бізнесу, тим воно є більш самодостатнім й розвинутим. Адже тоді більше податків надходить до бюджету, більше робочих місць.
Побудовою такого суспільства має й займатись влада. Як центральна, так і місцева.
Тому у різних країнах і регіонах влада підтримує бізнес. Країна може захищати свого виробника різноманітними шляхами. Наприклад, митною політикою, сприянням у відкритті нових ринків, дотаціями та зниженим податковим навантаженням. Місцева влада має не так багато варіантів для підтримки свого бізнесу.
Один із таких — це підтримка замовленнями (звичайно, якщо у міста є потреба у товарах чи роботах цього профілю). Звичайно, що у ProZorro не передбачені «пільги» за локацією. Адже мають бути одні правила гри, а пріоритетною для визначення переможця є ціна (крім винятків).
Проте логістична перевага дає й конкурентну перевагу, якщо тендерний комітет й місто не допомагають комусь одному. Наприклад, місцевий виробник не витрачається на доставлення товарів, має базу й може забезпечити тривалішу і якіснішу гарантію.
Львівська міськрада любить пишатися тим, як вони постійно завантажують замовленнями свій «Електрон» — замовляють виготовлення громадського транспорту. Коли львівській автобусний завод фактично був розвалений, влада знайшла для нього нове приміщення та зробила партію замовлень, відродивши його таким чином в іншому вигляді.
Аналогічно львівська влада прислухалася до ІТ-сектору, й надала їм комунальне приміщення під ІТ-інкубатор за символічну орендну плату. У місті є департамент ІТ, що регулярно замовляє у цього інкубатору додатки для мешканців Львова (відстежування пасажирського транспорту, довідник тощо). В інкубаторі може поселитися кожен, для цього достатньо лише укласти договір.
Певна річ, що не у кожного міста є завод для виготовлення тролейбусів чи важкої комунальної техніки. Проте у нас навіть дороги чистять та ремонтують немісцеві. Фактично, комунальний ПМШЕД віддали на поталу «харків’янам», яким місто створило сприятливі умови для перемог у тендерах (надавши базу, техніку за безцінь) й постійно годує замовленнями.
Так і з іншими сферами: будували у нас спорткомплекс дніпровці, а львів’яни реконструювали об’єкти. Усі вони сплачують податки не до полтавського бюджету. Хоча є цілий пласт полтавських будівельних фірм та дорожників.
Як правило, вони працюють у приватному секторі, навіть не сподіваючись на замовлення від влади. Хоча могли б тут розширювати штат й платити податки. Проте вони для нашої влади — не «свої».
Можливо, владі слід було б допомагати замовленнями підприємствам, що годують місто. Бо наразі кошти, що сплачує міський бізнес, через владу йдуть до інших міст. Напевно, досить займатися протекцією «своїх», час захищати місцевих.
Почати треба хоча б зі створення рівних умов на тендерах, проведення відкритих аукціонів з оренди та продажу об’єктів комунальної власності. Далі можна мріяти про стимулювання бізнесу точеними замовленнями й налагодження постійного діалогу задля розвитку Полтави.