Розмір тексту

На Полтавщині презентували авторську екскурсію архітектурними пам’ятками гетьманських часів

Палац Муравйових-Апостолів Палац Муравйових-Апостолів

В рамках ексклюзивної екскурсії «Слідами Гетьманської доби» полтавці відвідали історичні місця області

18 серпня туристичний клуб InGreen в рамках проекту «Мандруємо Полтавщиною» презентував ексклюзивну авторську екскурсію «Слідами Гетьманської доби». Під час заходу 45 полтавців відвідали 15 архітектурних пам’яток гетьманських часів.

Полтавщина відома своїм козацьким минулим. Тут відбувалися значні історичні події кінця XVII — початку ХVIII століття. Свідки цих подій — гетьманські палаци, церкви і монастирі. Саме їх і побачили полтавці під час екскурсії.

Хрестовоздвиженський монастир (Полтава)

Перший пункт — Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Він був заснований у 1650 році як чоловічий. Дерев’яні будівлі були зведені на кошти полтавського полковника Мартина Пушкаря, козацького старшини Івана Іскри та міщанина Івана Крамаря. У 1709 році коштом гетьмана Івана Самойловича дерев’яний монастир отримав муровані стіни. Після революції 1917 року більшу частину майна монастиря розграбували, а у 1923-му там розмістили клуб залізничників та архівне сховище. Далі у монастирі була дитяча трудова колонія, а пізніше — гуртожиток Полтавського педінституту.

У 1941 році Хрестовоздвиженський монастир відновив конфесійну діяльність як жіночий. За 20 років його знову закрили. Черниць перевезли у монастир на Черкащині або відправили до родичів чи в будинки пристарілих. Також з монастиря зняли хрести, а в приміщеннях розмістили школу-інтернат для розумово відсталих та автотранспортні майстерні.

Діяльність монастиря відновили у 1990 році. З 1991 року почалося відновлення та ремонт приміщень.

Місце садиби князів Кочубеїв (Диканька)

Проїздом учасники екскурсії побачили місце, де 100 років тому ще стояла садиба козацько-старшинського роду Кочубеїв. Дворянське звання родини почалося, коли 1799 році Віктор Кочубей отримав графський титул, а у 1831-му — князівство.

Свій власний палац Кочубеї звели у 1803 році, ймовірно, за проектом архітектора Джакомо Кваренгі. Його збудували на місці іншої садиби, відомості про вигляд якої не збереглися. Новий маєток був зведений у стилі ампір та мав два поверхи, де розміщувалося більше 100 покоїв, бібліотека, бальна зала та оранжерея.

У 1820 році на честь приїзду до садиби російського імператора Олександра І на в’їзді до володінь Кочубеїв звели тріумфальну арку. Саме вона збереглася до сьогоднішніх часів. Решту приміщень розібрали у часи революції 1917 року.

Зображення вигляду садиби та прилеглих будівель можна переглянути на сайті історика Бориса Тристанова histpol.pl.ua.

Спасо-Преображенська церква та підземелля палацу гетьмана Данила Апостола (Великі Сорочинці)

Наступна зупинка екскурсії — Великі Сорочинці. Спочатку учасники побували на місці, де колись стояв палац гетьмана Данила Апостола. До наших часів будівля не збереглася. Як не залишилося і жодних її зображень чи згадок. Наразі можна відвідати лише підземелля палацу — такий собі льох, де за часів гетьмана зберігали продукти та напої.

Підземелля палацу Данила Апостола Підземелля палацу Данила Апостола

Також цілою залишилася Спасо-Преображенська церква, збудована у 2-й половині XVII століття за участю миргородського полковника Павла Апостола. У 1723 році Данила Апостол захотів облаштувати свою Сорочинську резиденцію, а тому почав зводити мурований храм. За деякими свідченнями, його будував архітектор Степан Ковнір.

Роботи закінчилися у 1734 році. Церкву зробили у стилі українського бароко. Найцікавіший та центральний об’єкт інтер’єру — дерев’яний п’ятиярусний різьблений іконостас. Церква мала дев’ять бань. У 1800 році в неї вдарила блискавка, яка пробила наскрізь підлогу. Після пожежі чотири менші бані зняли і церква стала п’ятибанною.

іконостас Спасо-Преображенської церквиІконостас Спасо-Преображенської церкви

У 1937 році її закрили. Богослужіння відновили у грудні 1941 року, під час німецької окупації. У 1963-му храм включили до списку пам’яток архітектури УРСР, а 1964-му почали реставраційні роботи, які тривали до 1988 року. У 1996 році нащадки гетьмана Данила Апостола, які живуть у Франції, подарували церкві 7 мідних дзвонів.

Територія фортеці у Миргороді

Також проїздом учасники екскурсії побували у Миргороді. Раніше місто мало власну оборонну споруду — фортецю. Вона була оточена, за традицією, ровом і валом, а також палісадом, та мала четверо воріт. На території Миргородської фортеці розміщувалася Успінська соборна церква. Зараз на цьому місці — з-поміж двох берегів Хоролу — розташовується курорт «Миргород».

Палац Муравйових-Апостолів, парк, будинок кредитного товариства (село Хомутець)

Наступний пункт екскурсії — палац нащадків Данила Апостола, декабристів Муравйових-Апостолів, у Хомутці Миргородського району. Перші документальні згадки про будівлю датуються 1770-80-ми роками. У 1806 році садибу у спадок отримав правнук гетьмана Іван Муравйов-Апостол, коли відійшов від державних справ.

Палац був збудований у стилі бароко з переходом у класицизм, але без портиків, колон та трикутних фронтонів. Головний вхід палацу має вежу зі складним дахом, а за рахунок двох бічних флігелів з кутовими вежами та мансардним поверхом був утворений парадний двір. Над головним входом і досі висить кругла плита, яка колись містила герб родини. Зображення гербу з часом стерлося, а сама плита «з’їхала» до низу.

Навколо палацу був облаштований парк, де Іван Муравйов-Апостол на честь трьох синів — Матвія, Сергія та Іполита — висадив дуби, що стали одним — з трьома стовбурами.

Завдяки унікальній архітектурі палац став оригінальним зразком садибної архітектури України початку ХIХ сторіччя.

Будівля збереглася до сьогодні, але перебуває у стані руйнації. Вона зареєстрована як пам’ятка архітектури, а парк навколо — як пам’ятка садово-паркового мистецтва. Та про відновлення поки мова не йде, зокрема й тому, що є проблеми із транспортним сполученням. До населеного пункту можна дістатися автобусом лише раз на день, а дорога вже довгий час потребує ремонту.

Палац Муравйових-Апостолів Палац Муравйових-Апостолів

Палац Муравйових-Апостолів Палац Муравйових-Апостолів

Крім палацу Муравйових-Апостолів, у Хомутці є ще один цікавий зразок українського модерну. Це будинок кредитного товариства початку ХХ сторіччя. Раніше будівля мала два крила, але за часів незалежності одне з них перебудували і тепер там храм. Інше крило поки залишається незайманим і має первісний вигляд з традиційними для цього стилю шестикутними трапецієподібними вікнами та вхідною групою, а також високим шатровим дахом.

Будинок кредитного товариства Будинок кредитного товариства

Маєток Трощинського (село Кибинці)

Ще один пункт, де екскурсія не зупинялася, але теж вартий уваги — село Кибинці Миргродського району. У 1788 році маєток у цьому селі від бунчукового товариша Максима Соханського отримав Дмитро Трощинський — нащадок козацького роду, онук свояка гетьмана Івана Мазепи, родич Гоголів-Яновських, військовий товариш Миргородського полку, управитель канцелярії Малоросійського генерал-губернатора графа Петра Румянцева, статс-секретар Катерини ІІ, сенатор, державний діяч, меценат і покровитель мистецтва тощо. У 1814–1817 роках він був міністром юстиції і фінансів, а також вважався «другою людиною» у Російській імперії після Катерини ІІ.

Будинок Трощинського був дерев’яний і мав два поверхи. Зовнішнє оздоблення більше нагадувало сільську хату — з віконницями, але центральна частина мала фронтон з класичними колонами. Навколо маєтку був великий фруктовий сад, а в середині будівля мала багате «панське» оздоблення.

Маєток Трощинського у Кибинцях вважався одним з осередків української культури першої чверті ХIХ сторіччя. Його прозвали «малоросійськими Афінами». У ньому організували домашній театр, який складався із місцевих кріпаків, оркестр, малася унікальна бібліотека, та колекція мистецьких творів. Подейкують, що періодичне перебування у садибі Миколи Гоголя вплинуло на його любов до театру та мистецтву взагалі.

Після реформи 1861 року панську садибу (разом з економією і горілчаним заводом) придбав поміщик Шишкін, який потім продав її поміщикам Вульфертам. Ті ж надали маєтку більш класичного вигляду і змінили оформлення фасаду, а також знищили фруктовий сад та домову церкву з унікальними розписами.

У 1917 році садибу розікрали, а ще за 10 років радянська влада продала її Кибинецькому кооперативному товариству під знесення.

Зображення садиби та загальний вигляд села з маєтку можна переглянути на сайті історика Бориса Тристанова histpol.pl.ua.

Успенська церква (село Піски)

Після села Ромодан зі Свято-Дмитрівською церквою, у якої за часів комунізму знесли верхи, учасники екскурсії відвідали село Піски Лубенського району. Там стоїть унікальна дерев’яна церква зразка 1900-х років — Успенська церква, збудована на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

За даними проекту «Полтавіка», вперше церква згадується у 1754 році. У 1786–1788 роках її перебудували за клопотанням архімандрита Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря Дамаскіна. У 1861 році до церкви прибудували дерев’яну дзвіницю. Наново церкву перебудували у 1914 році. Зробили також дерев’яною, на мурованому цоколі.

З того часу вона зберегла свій вигляд. Це одноверха, хрещата будівля з прямокутними південними та північними раменами, які мають окремі входи і прикрашені двоколонними портиками з трикутними фронтонами. Стіни прикрашені карнизами з ажурною різьбою та невеликими напівциркульними, трикутними і колоподібними арками.

Із західного боку церква з’єднана з дзвіницею, на 1-му ярусі якої — головний вхід, також оздоблений двоколонним портиком з трикутним фронтоном. Вона має унікальні для того часу здвоєні трикутникоподібні вікна.

За словами місцевих мешканців, в радянські часи намагалися зруйнувати дзвіницю, але трос порвався. Дзвіниця встояла. У 1943 році у церкву потрапили два снаряди, але не розірвалися. У 1960-80-х роках приміщення використовували як зерносховище колгоспу. У 1992-му церкву повернули громаді. Зараз вона має статус пам’ятки архітектури національного значення.

Успенська церква Успенська церква

Спасо-Преображенський монастир (село Мгар)

Ще один пункт зупинки — старовинний Мгарський монастир, який називають духовним джерелом Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Його почали зводити на початку ХVII століття — у шести кілометрах від Лубен, як чоловічий монастир. Спочатку усі будівлі були дерев’яні і це призводило до пожеж. Тільки наприкінці століття, на кошти гетьмана Івана Мазепи, монастир отримав кам’яні стіни. Пізніше додалися будинки келій, ігумена та гостинний будинок. Наприкінці XIX століття до ансамблю додали Благовіщенську церкву і дзвіницю над в’їзною брамою.

У 1654 році до монастиря вкотре завітав вже немолодий тоді Константинопольський патріарх Афанасій. У цей час його хвороба загострилася і за кілька місяців він помер. Його поховали за східним звичаєм: в кам’яному склепі, в патріаршому одязі і сидячому положенні.

У 1917 році революціонери розстріляли мгарських монахів на чолі з ігуменом Амвросієм. У 1920-х роках на території монастиря створили патронат, де тримали дітей «ворогів народу». З 1937 року у монастирі базувався дисциплінарний батальон, а з 1946 — військові склади. У 1985-му там зробили піонерський табір. У 1993 році напівзруйнований монастир повернули православній церкві. Тоді ж почалося відновлення будівель.

Сучасний вигляд Спасо-Преображенського монастиря робився за зразком Троїцького собору у Чернігові. Він збудований у староукраїнському стилі з домішком бароково-ренесансної архітектури Західної Європи. Зводив його архітектор Йоганн-Баптист Зауер за участі місцевих майстрів Мартина Томашевського та Отанаса Пирятинського. Усе оздоблення на фасаді вирізьблене. Спочатку монастир був семиверхим. У 1728 році центральний його купол обвалився і після відновлення у 1754-му він став п’ятиверхим.

Цікавим також є чотириярусний іконостас монастиря. Виготовлений він був наприкінці ХVIII століття у майстерні охтирського різьбяра та скульптора родом з Твері Сисоя Шалматова. Сучасне відновлення виконується у майстерні полтавського митця церковної різьби Романа Ругалова. Саме він у 2008 році, після 15 років роботи, відновив іконостас зразка ХVІІІ століття у Хрестовоздвиженському монастирі.

Мгарський монастир Мгарський монастир

У восьми хвилинах пішки від монастиря стоїть окремий скит — будівля, де монахи усамітнювалися, за потреби. Також поряд з ними один з перших в Україні пам’ятних знаків про Голодомор. Меморіал народної скорботи «Голодомор-33» має вигляд насипного кургану, над яким встановлено великий дзвін, що завершується Хрестом.

Христоріздвянська цервка-пантеон Базилевських (село Вергуни)

Чи не найбільше враження викликала в учасників екскурсії церква у Вергунах Хорольського району. Зараз це напівзруйнована церква Різдва Христового, зведена у 1801 році на кошти місцевого поміщика Івана Базилевського.

За припущеннями знавців, будівля була зведена за проектом петербурзького архітектора Миколи Львова. Вона дуже схожа на його роботи. За переказами, фундатор храму помер раніше, ніж споруда була закінчена і освячена, залишивши кошти на будівництво. На рештки цієї суми, кожні 3–5 років церкву ремонтували. Востаннє — у 1914 році.

У 1911-му студенти Санкт-Петербурзької академії мистецтв зробили розписи всередині церкви. Аби зібрати додаткові кошти, вони запропонували громаді вносити пожертви. Обличчя жертводаців використовували для зображення святих, ангелів, пророків тощо. Сан залежав від розміру внесеної суми. До того ж, кожен з благочинців отримав оригінал свого потрета, зображення з якого переносили на стіну храму.

У своєму фінальному вигляді церква мала вигляд будівлі у стилі російського ампіру: цегляна, оштукатурена, кругла у плані однобанна споруда. Її західний фасад прикрашали дві башти, що слугували дзвіницями.

Композиція церкви — схема храму-ротонди, а план будівлі — коло, в межах якого два кільця стін і колон. Простір між двома кільцями стін займають зовнішні та внутрішні лоджії, ніші та невеликі приміщення біля вівтаря. Фасадна лінія підкреслюється двома колонами тосканського ордеру. Храм також мав усипальню, в якій ховали Базилевських.

Після революції 1917 року склеп пограбували. У 1936 році з церкви зняли дзвони і демонтували завершення двох дзвіниць. Саму споруду пристосували під складське приміщення місцевого колгоспу. Після 1945-го її використовували як зерносховище, а в усипальні зберігали картоплю.

Наприкінці 1990-х — початку 2000-х церкву закріпили за релігійною громадою УПЦ КП. Тоді ж її накрили куполом та встановили хрест. Планувалося повне відновлення церкви, але цього не сталося.

У грудні 2017 року голова Клепачівської ОТГ Микола Новоселецький в інтерв’ю телеканалу «Лтава» заявив, що громада займається питанням реконструкції церкви. Для цього її планують передати на баланс Клепачівської сільради, а потім — у власність місцевої об’єднаної територіальної громади. Судячи з даних офіційного сайту ОТГ, з того часу жодних відповідних документів громада не затверджувала.

Церкву Різдва Христового реконструюють  на Полтавщині Церкву Різдва Христового реконструюють на Полтавщині

За словами Архієпископа Полтавського і Кременчуцького УПЦ КП Федора, кошти на відновлення церкви готові дати ентузіасти та релігійна громада. Поки ж проблема лежить в юридичній площині.

Христоріздвянська цервка-пантеон Христоріздвянська цервка-пантеон

Садиба Котляревських (село Вишняки)

Останній пункт екскурсії — село Вишняки Хорольського району, де вціліла одна з небагатьох панських садиб на Полтавщині, що ще залишилися.

Садибу збудував у 1805 році полковник та корабельний інженер Родіон Пламенець, за яким Катерина ІІ закріпила землю у Вишняках. За припущеннями, проект садиби розробив архітектор Микола Львов.

Будинок влаштували на схилі, що спускається до річки Хорол. Він вийшов двоповерховим, у стилі класицизму, і був обсаджений парком і фруктовим садом. Композиційний центр будівлі — овальна зала, завершена куполом зі шпилем. Над головним входом — різьблений балкон-тераса з балюстрадами, що спирається на масивні кам’яні стовпи. З іншого боку — вже менший квадратний балкон.

Родіон Пламенець був одружений на Надії Оболонській, чий козацький рід володів землями у Вишняках до нього. Після смерті полковника дружина успадкувала садибу, яку потім передала своєму племіннику Олександру Оболонському, бо власних дітей не мала.

Наприкінці ХІХ століття маєток перейшов у володіння Котляревських. З ХХ століття і до сьогодні у будівлі розташований інтернат для літніх людей. Садиба має статус пам’ятки архітектури національного значення.

Садиба Котляревських Садиба Котляревських

Навпроти садиби — через дорогу — розташована ще одна пам’ятка архітектури — Троїцька церква. За однією з версій, у сучасному вигляді, її збудував Родіон Пламенець або його дружина Надія честь померлого чоловіка, за іншою — генерал-майор Половцев. За деякими свідченнями, будівля поєднана підземним ходом із садибою Котляревських.

Церква — мурована однобанна споруда, зведена у стилі ампір. Вона має три входи, перед якими розміщені невеликі майданчики — паперті. Центральна частина завершується восьмигранним світловим барабаном і перекрита гранчастими склепіннями. Торцеві стіни споруди завершуються трикутними фронтонами. Барабан перекритий напівсферою, де на восьмигранному, прикрашеному ліпними розфарбованими гірляндами цоколі встановлений гранчастий шпиль з хрестом.

Троїцька церкв Троїцька церква

Під вівтарною частиною церкви знаходилася усипальня родини Половців. У 1936-му церкву закрили, а наступного року передали місцевому колгоспу під клуб. Тоді ж усипальню та дерев’яні хори розібрали, демонтували шпиль з хрестом, а потім — і дзвіницю, що була поряд.

Діяльність Троїцької церкви відновили у 1941 році, а у 1947-му її капітально відремонтували. У 1962-му церкву знову закрили. Спочатку в будівлі розмістили склад, а пізніше — шкільний спортивний зал та спортзал місцевої мотобольної команди, хоча наступного року взяли під охорону держави як пам’ятку архітектури.

У 1986–1990 споруду відреставрували і передали релігійній громаді.

За словами організаторів екскурсії, цього року подібний захід вже не проводитиметься. Найімовірніше, наступну поїздку організують навесні.

Дарина СИНИЦЬКА, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему