Декомунізація по-полтавському: імена героїв радянського тоталітаризму змінили героями царської Росії (роздуми краєзнавця — історика)

Список склали і підсунули на підпис колишні затяті комуно-соціалісти, які до історії Полтави і Полтавщини мають приблизно таке ж відношення, як автор цих рядків до космонавтики. До зміни топонімів долучився, щоб у черговий раз нагадати про себе, депутат міської ради і відомий українофоб Матковський (згадаймо хоч би історії із встановленням пам’ятників Мазепі та Петлюрі в Полтаві).

По-своєму образу і подобі ці «фахівці» підібрали собі і кадри «декомунізаторів», про більшість з яких полтавці не чули і не знають. Свої зібрання вони проводили кулуарно і утаємничено. Ні громадських слухань, ні роз’яснювальної чи просвітницької роботи серед полтавців не проводилося. Рішення приймалися голосними криками (хто кого перекричить) і голосуванням непричетних до історичного краєзнавства присутніх. Доводи і зауваження фахівців до уваги не бралися. Зміни топонімів викликали здивування, розчарування і критику з боку пересічних полтавців, краєзнавців та прибічників як правих, так і лівих політичних поглядів. 

Деякі вулиці Полтави отримали імена псевдопатріотів 

Здавалося б у топоніміці міста мали бути відображенні імена патріотів — поборників державної незалежності України, насамперед полтавців. Але не так склалося, як гадалося. Частина з них виявилися випадковими людьми, навіть ворожими до національних домагань українського народу. Це свідчить про некомпетентність підібраних «фахівців» або свідому дискредитації самої ідеї декомунізації. 

У Полтаві з’явилися вулиці Симона Петлюри, Романа Шухевича, Кирила Осьмака, Січових Стрільців, Небесної сотні та інші — і це цілком справедливо і закономірно. Полтава перестає бути «заповідником імені Берії» і набуває українського обличчя (і це через 25 років державної незалежності України). 

З київських князів України — Руси згадали лише новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича ( його ім’ям назвали Красноградське шосе), з ім’ям якого пов’язана перша згадка про Полтаву 1173 р. Від цього року мав би йти відлік існування нашого міста (це світова практика), але колишньому градоначальнику Кукобі захотілося зробити Полтаву на декілька сотень років старішою. Тому і до цього часу відзначають 1100-річчя (чому не 1099, або 1101?) міста. 

Окремі вулиці Полтави дістали імена українських гетьманів. Одні з них займали проросійську позицію, інші, щоб вирвати Україну з московських пазурів, шукали підтримки і допомоги у Польщі, Туреччини та Швеції. Гетьмани були такими, яких заслуговували українці, адже Україна перебуває на стикові двох цивілізацій — західної (європейської) і східної (азіатської). Це наша доля і наше прокляття, бо ніяк не можемо визначитися на чий бік хилитися. 

Вулицею Героїв Крут стала вулиця, що раніше була названа в честь більшовицької газети «Правда». Юнаки — крутяни першими стали в оборону молодої Української Народної республіки від московко-більшовицьких окупантів. Їх іменами названі вулиці в Києві, Чернігові та інших містах України. Українці мають пам’ятати своїх безіменних героїв, а полтавці — їх командира уродженця Лохвицького повіту сотника Аверклія (Оверка) Гончарненка. Про нього «фахівці-перейменовувачі» чомусь забули, як забули і іншого нашого земляка — воїна УПА Миколу Савченка «Байду». В УПА воювали десятки полтавців, але він був єдиним відомим, хто мав військове звання сотника (пізніше — хорунжого) і командував куренем (батальйоном), що влітку 1947 р. здійснив героїчний рейд Західної України до Баварії в Німеччині, щоб нагадати світові, що Україна бореться за свою свободу. 

Серед полководців армії УНР належне місце в топоніміці Полтави дістав лише Петро Болабачан, який звільняв і обороняв Полтаву від російських більшовиків, але «перейменовувачі» забули чи недотямили включити до цього списку уродженців Полтавщини полковників Петра Дяченка, Степана Лазуренка, Григорія Чижевського, Василя Тютюнника, Миколу Чоботарьова, Володимира Янченка, Миколу Яновського (Гоголь-Яновського), генералів Михайла Крата, Євгена Мєшковського, Василя Чабанівського та ін.. 

Колишня вулиця К. Лібкнехта (німецького комуніста) дістала ім’я патріарха Мстислава, в миру Степана Скрипника, небожі С.Петлюри. Саме на цій вулиці він народився і збереглася його батьківська хата. Але слід мати на увазі, що найбільше зробив для українізації Російської православної церкви на Полтавщині в часи Української революції та німецької окупації протоієрей (пізніше — митрополит) Феофан Булдовський. У 78-річному віці його замордували енкаведисти у січні 1944 р. в Харкові. 

З топоніміки міста зникло ім’я сталінського маршала Кулика, але залишилося село Куликівка, яке носить цю назву з 1940 р. Повернути історичну назву «Парасковіївка» недотямили ні комуністи після розстрілу маршала в 1950 р., ні сучасні «декомунізатори».

Полтава позбавилася ім’я ще одного сталінського маршала Конєва. Вулицю його імені назвали іменем героя Радянського Союзу з 1990 р. (посмертно) одеського румуна Марінеску. Мабуть це був останній «герой» в арсеналі радянського міфотворення. Під час Другої світової війни він приписував собі надумані подвиги, займався пиятикою, організацією гри в карти, неодноразово порушував дисципліну, за що був відданий до суду військового трибуналу, вигнаний з підводного флоту, а пізніше — і взагалі з військово-морського флоту СРСР. Найбільшою його бойовою заслугою було потоплення у січні 1945 року німецького круїзного лайнера «Вільгельма Густлова» з біженцями, які намагалися врятуватися з оточеного Червоною армією Кенігсберга. За приблизними підрахунками загинуло від 6 до 7 тисяч жінок, літніх людей і дітей — лайнер був перевантажений зверх допустимих норм. Врятуватися вдалося лише декільком сотням мирних людей. Цей «подвиг» Марінеску видав за знищення бази в німецьких підводників. Цікаво, хто подавав кандидатуру Марінеску і запитав жителів, чи згодні вони жити на вулиці, яка носить ім’я цього душегуба. 

Якщо нинішнім «декомунізаторам» дуже вже хотілося щоб у топоніміці Полтави була присутня морська тематика, то слід було б назвати вулицю Конєва або якусь іншу ім’ям уродженця Полтавщини контр-адмірала військового флоту УНР Михайла Білинського. Нагадаємо, що Чорноморський флот на початку 1918 р. підняв українські прапори, але щоб він не дістався Україні за наказом Леніна його потопили. М. Білинський був міністром морських справ УНР і організатором української дивізії морської піхоти. Загинув під час другого Зимового походу під Базаром у листопаді 1921 р.

Вулиця Червоної Зірки віднині носитиме назву героя Радянського Союзу Івана Даценка, який загинув поблизу Львову у квітні 1944 р. У пошуках сенсацій журналісти пов’язують його ім’я з вождем якогось індіанського племені в Канаді, що ніякими документами не підтверджується і є досить смішним. Виникає питання: чому із 165 героїв Радянського Союзу «перейменовувачі» виділили саме І. Даценка?

На догоду голові віртуальної Громадської ради про облдержадміністрації Голубу, який теж був у числі «фахівців — декомунізаторів», провулок Фурманова (сам запропонував) назвали ім’ям покійної дружини Жанни Северін — добре, хоч не тещі. 

Якщо говорити про працівників сцени, то найбільш достойним серед них є щирий патріот України Олександр (Олелько) Островський — актор, драматург, письменник і режисер Полтавського театру, якого за наказом голови губвиконкому Я. Дробніса заарештували під час декламування зі сцени шевченківських «Гайдамаків». На захист улюбленця публіки стали його колеги. В.Г. Короленко і навіть місцеві більшовики. Щоб не збурювати громадськість Полтави, чекісти відвезли його до Києва і там розстріляли влітку 1919 р. У Полтаві є вулиця і провулок Островського. Щоб вшанувати пам’ять видатного актора і режисера, не потрібно навіть змінювати назву вулиці, але замість Миколи Островського — автора роману про міфічного радянського «героя» назвати її вулицею Олександра Островського, як це зробили в Золотоноші. 

Жителі вулиці Кукоби — проти такої назви

Жителі вулиці Пролетарської давно виступали проти того, щоб її перейменовували на вулицю Кукоби. Невже він мало залишив після себе в пам’яті полтавців? Будував церкви — це добре, значить дбав про духовність. Але ж не питаючи думки громади, спаплюжив історичний центр Полтави, збудувавши на місці, де був скверик з фонтаном, «гадючник» під назвою «Злато місто». Не узгодивши, хоч би формально, з депутатами міської ради, продав громадянину Ізраїлю приміщення Кадетського корпусу — пам’ятку архітектури ХІХ століття. Тепер це руїна. Через багато років до неї, як до руїн Колізею в Римі, будуть приходити туристи. З ініціативи Кукоби були знищені Художній музей і дитяча бібліотека. А скільки років Полтава була безголовою? Будучи депутатом Верховної Ради України, Кукоба заборонив кишеньковій міській раді (Матковському та їм подібним) призначати вибори нового міського очільника, влада плювала на закони, жила «по-поняттях». Щоб прийняти на належному рівні тодішнього прем’єра, наказав прибудувати до Картинної галереї ресторанчик. Можливо, вулицю Пролетарську зробили вулицею Кукоби з прицілом на те, що і нинішнього градоначальника увічнять в одній із вулиць Полтави. 

Навіщо Полтаві вулиці на честь російських дворян і офіцерів?

Провулок якогось Копяка став провулком Антона Череваня. Що знають полтавці про нього? Один час був пересічним радянським професором кафедр історії СРСР у Полтавському педінституті. Предметом його наукових пошуків (докторської дисертації) було становище державних селян Уралу і Північної Росії у першій половині ХІХ століття. Нічим особливим не відзначився, крім того, що був хорошою людиною, але таких більшість. Які його заслуги перед Україною? Перед Полтавою? Якщо серед «декомунізаторів» були викладачі Полтавського педуніверситету, то здається дивним, що вони рекомендували прізвище Череваня, але забули професора Григорія Ващенка (його меморіальна дошка знаходиться на стіні педуніверситету) — одного з основоположників української національної педагогіки та психології. Його заслуги перед Україною незаперечні. 

Серед топонімів Полтави «декомунізатори» знайшли місце і російським дворянам та царським офіцерам. Наприклад, граф фон Гарнієр. Хто він? Один «фон» воював у складі армії Денікіна за «єдіную і нєдєлімую Росію», іншим був генералом кавалерії чи то в кайзерівській, чи то в гітлерівській Німеччині. Якого з двох графів мали на увазі «перейменовувачі»?

Інші нові топоніми. Гліб Котельников — винахідник першого в Росії ранцевого парашута, царський офіцер, українцем ніколи себе не вважав. Одесит Сергій Уточкін був відомим російським футболістом, льотчиком, боксером, гімнастом, одним словом спортсменом Російської імперії початку ХХ століття, загинув у 1916 р. У Полтаві ніколи не був. Анна Старицька — російська дворянка (її батько Георгій Старицький при денікінцях був полтавським губернатором). У 1917 р. виїхала до Москви, пізніше емігрувала до Європи, де стала відомою російською маляркою, пробувала себе в різних жанрах. Віра Холодна була знаменитою акторкою російського німого кінематографа, українкою ніколи себе не вважала, хоча народилася на Полтавщині. Павло Бобровський — російський офіцер, одночасно шпигун, мандрівник, поповнював колекції природничо—історичного музею Полтавського губернського земства. Воював у складі Добровольчої армії Денікіна, потім — білоемігрант.

Якщо хтось і заслужив на вдячність полтавців, то це Михайло Рудинський. Він створив «Комітет по охороні пам’яток старовини, мистецтва природи Полтавщини», співробітники якого в умовах московсько-більшовицької окупації врятували від розграбування і знищення безцінні пам’ятки української та світової культури. Вони лягли в основу відкритого квітні 1919 р. з ініціативи М. Рудинського Музею мистецтв, а зараз представлені в експозиціях Полтавського краєзнавчого музею. «Фахівці» типу Білоконя про нього не чули. 

Ігор Сікорський народився у Києві, став російським авіаконструктором, але його талант як фахівця з літакобудування і підприємця розкрився у США, де мешкав з 1919 р. Вважав себе американцем російського походження, з Полтавою нічим не пов’язаний. 

Іван Шемякін — відомий російський цирковий борець початку ХХ століття. Зійшовши зі сцени, осів у Полтаві, при НЕПові тримав прибуткову лазню, а під час німецької окупації для обслуговування вояків вермахту відкрив у Петровському парку театр — вар’єте, доки його дівчаток не відправили на примусові роботи до Німеччини. 

Схоже, що під приводом декомунізації нинішня влада проводить політику повзучої русифікації. 

Серед російських дворян і царських офіцерів можливо лише Михайло Амбросов має право на увічнення його імені в топоніміці Полтави. Саме він здійснив реконструкцію міста, створив єдиний в Україні ансамбль Круглої площі, спаплюжений через 200 років градоначальником Кукобою, щоб нажити собі сумної слави Герострага. 

Вже названі «декомунізатори» Пролетарський провулок назвали провулком родини Іваненків. Її родоначальником був Дмитро Івананенко — редактор російськомовної газети «Полтавский вестник» і «Полтавский голос», активно підтримував русифікаторську політику самодержавства, вірою і правдою служив царському режимові. 

«Декомунізатори» проігнорували імена багатьох полтавців-патріотів

Серед 115 топонімів Полтави «перейменовувачі» не знайшли місце для видатних українських політичних та державним діячам — уродженцям Полтавщини Миколі Міхновському, Борису Мартосу, Павлові Чижевському, Федорові Лизогубу, Андрію Лівицькому, славним ватажкам (отаманам) селянських повстанських загонів, які в умовах московсько-більшовицької окупації вели нерівну боротьбу за волю України, та багатьом іншим. 

М. Міхновський першим в українській суспільній думці висунув ідею боротьби за самостійну Українську державу. У 1900 р. він вперше у Полтаві проголосив свій знаменитий маніфест «Самостійна Україна», започаткувавши тим самим політичний самостійницький рух. Б. Мартос — член Центральної Ради і першого українського уряду, голова Ради Народних Міністрів УНР, видатний організатор кооперативного руху в Україні. Перед входом до колишнього Кооперативного інституту поставив пам’ятник (погруддя), але враховуючи тодішню політичну коньюктуру, відзначили лише як видатного кооператора. 

А. Лівицький був комісаром Полтавщини при Тимчасовому уряді і Директорії УНР. Очолював Полтавське губернське земство і Державний центра УНР на еміграції. П, Чижевський — депутат Державної думи Росії, член центральної ради, двічі був губернським комісаром УНР, склав проект Конституції незалежної України, був міністром фінансів в уряді УНП, заснував Український клуб у Женеві. Два сини його воювали в українській армії, один з них загинув. 

Ф. Лизогуб 15 років очолював Полтавське губернське земство. Він не був ні соціалістом, ні революціонером, але протягом всього життя залишався щирим патріотом України. Ініціював спорудження пам’ятника І. Котляревському у Полтаві, будівництво в українському стилі приміщення губернського земства ( проект В. Кричевського), збір коштів на спорудження пам’ятника Т.Шевченку у Києві. При гетьманові П. Скоропадському очолював уряд Української держави. Коли гетьман взяв курс на союз з білогвардійцями, на знак протесту залишив урядування. Помер на еміграції. Цей список можна продовжувати... 

Отже, проведена дилетантами утаємничена декомунізація Полтави ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Доки «Солоденький» з «Половинкою» будуть ділити Полтаву, закони України, з одного боку, наче будуть виконуватися, а з другого — робитиметься все, щоб їх дискредитувати.

Віктор РЕВЕГУК, кандидат історичних наук, доцент